Жінка-УКРАЇНКА

Що робити, коли принц, за якого ви вийшли заміж, перетворився на звичайного чоловіка, котрий ніяк не бажає зробити вас щасливою? Шукати іншого принца! Де? Ну не на базарі ж... Там ви його точно не придбаєте. Та й на дорозі справжні мужчини, як відомо, не валяються. Проте хіба у вас немає найкращих, випробуваних пригодами подруг, також невдоволених своїми благовірними? Є? То прапор вам у руки! Обміняйтеся бодай на якийсь час своїми мужчинами. Раптом сподобається? В усякому разі, саме так і вчинили героїні цієї історії. І не шкодують, запевняючи, що їхній обмін — назавжди! 

Суперниця 

Молода симпатична чернігівка Валентина пригадує, що звернула увагу на Руслана Суворова ще в першому класі. Хлопчик неабияк вирізнявся серед однолітків. Він був вищим на зріст і надзвичайно симпатичним. А ще дужим — міг дати відкоша навіть старшим школярам. Руслан краще за всіх грав у футбол, бігав кроси й катався на лижах. Він уже сидів верхи на коні, ходив із татом на полювання і тримав у руках скрипку. Як не дивно, навчався хлопчик також добре — половина однокласників списувала у нього домашні завдання. 

«Тривалий час Суворов абсолютно не переймався дівчатками — йому цілком вистачало спортивної секції та музичної школи, — розповідає Валя. — А я місця собі не знаходила — щодня лягала спати і уявляла свого Русланчика. Це були зворушливі, романтичні побачення: ми з ним начебто ходили в кіно, гуляли містом, сиділи в кав’ярнях, пристрасно дивилися одне на одного й сором’язливо цілувалися. Інколи він мені снився (ще б пак — стільки мріяти про цього хлопця!), тоді я прокидалася неабияк задоволена собою і увесь день перебувала в піднесеному настрої». 

Валю не бентежило, що Руслан навіть не здогадується про її почуття. «Він іще малий. Хлопчики набувають статевої зрілості пізніше, ніж дівчатка, — міркувала я. — Нехай трохи підросте, тоді й збагне, який скарб — за сусідньою партою». 

У десятому класі у Руслана нарешті з’явилася дівчина. Втім, це була не Валентина, а білявка, котра теж, як і Суворов, займалася легкою атлетикою. У спортшколі вони й познайомилися. Настю туди привів її знайомий, а Руслан як визнаний чемпіон і старожил секції одразу взявся опікуватися новенькою. Незабаром вони вже чимчикували містом, узявшись за руки... 

«Я довго не могла в це повірити, хоч дівчатка із задоволенням пліткували про «солодку парочку», — зітхає Валентина. — Як же так? Я стільки років його кохаю! Вже вибудувала в уяві все подальше наше життя, а тут такий «облом». Ні, він, як і раніше, був привітний та галантний зі мною, жартома називав сусідкою, але наші стосунки цим і обмежувалися. Натомість якась зайда привласнила собі мого Суворова! Цьому треба було покласти край. Я мусила негайно щось придумати!» 

Валя ніколи не відчувала бодай якоїсь любові до спорту. Вона була худенькою, тендітною, часто застуджувалася, тому на біговій доріжці відверто пасла задніх. Безсило висіла на брусах, а коли стрибала в довжину, наступного дня не могла спускатися східцями — нестерпно боліли ноги. Проте кохання, як відомо, вимагає жертв. Отож Валентина записалася до тієї самої секції, аби на власні очі переконатися, що коханий їй зраджує. 

«Я тріумфувала, побачивши ошелешене обличчя Руслана, — пригадує вона. — Звісно, Суворов такого від мене не очікував! Мабуть, вважав, що я здатна лише м’ячі йому подавати та дурнувато верещати, коли він забивав гол (під час футбольних баталій у школі я вдавала з себе фанатку — за першої-ліпшої нагоди вмощувалася разом з іншими дівчатами на лавочку й несамовито підтримувала нашу команду, хоч насправді милувалася винятково красою та спритністю свого обранця). Та й, відверто кажучи, його пасія особливого враження на мене не справила — звичайна дівчина. Личко, правда, симпатичне і волосся гарне. Але чим я гірша? Вона добре бігає? Ну якщо це для нього так важливо, маю переганяти свою суперницю». 

Того дня Валентина тренувалася до сьомого поту. Руслан спочатку тільки жартував, потім приголомшено спостерігав за нею, згодом про щось стурбовано перемовлявся з білявкою. Незабаром Валя відчула, як хтось лагідно торкнувся її плеча. Озирнулася — поруч стояла Настя. Конкурентка приязно усміхалася: 

— А ти молодець, наполеглива! 

Валентина лише кивнула у відповідь і знову полізла на тренажер. Розлучниця занепокоєно похитала головою: 

— Тільки не можна першого ж дня отак упрівати біля цього залізяччя. Ти ж — неначе робот-термінатор! До навантажень треба звикати поступово, інакше завтра рук не підведеш... 

— Ну то й що? — непривітно відповіла Валя. — Це мої проблеми! 

— Послухай, — миролюбно промовила білявка, — я знаю, що кажу. 

— І не сподівайся — не наді­рвуся, — спопелила її поглядом Валентина. — Ось побачиш

— я ще рекорди битиму! 

— Не сердься, я не хотіла тебе образити. Просто Руслан хвилюється... 

— О, то він уже за мене вболіває? — переможно вигукнула Валя, хекаючи на тренажері. 

— А тебе це дивує? Ви ж приятелі... 

— Він так сказав? Що я — його приятелька? 

— Авжеж, — розгублено стенула плечима Настя. — А хіба ні? До речі, ми завтра збираємося в кіно. Хочеш із нами? 

— А я вам не заважатиму? — недовірливо зиркнула на суперницю Валя. 

До кінотеатру вони таки зайшли втрьох. Валя до останнього вагалася, гнівалася на Руслана та Настю, шпетила себе: «Я що, не маю власної гідності? Лікті ж кусатиму, спостерігаючи, як ця безсоромниця обіймається з моїм хлопцем!» Але все-таки вибігла з дому і встигла на сеанс. Руслан та Настя вже нетерпляче чекали на неї, причому Суворов ніжно тримав білявку за талію. «Так мені, мазохістці, і треба!» — подумки підколола себе Валентина, тяжко зітхнувши. Однак фільм був непоганим, а її однокласник поводився стримано — навіть не цілувався з Настею, коли в залі вимкнули світло. Невже вирішив змилуватися над бідолашною сусідкою — виявив гуманність? Чи їм просто було не­зручно розводити шури-мури на очах у знайомої? 

Після сеансу Руслан і Настя провели Валю додому. 

— Ну як, тобі сподобалося? Не шкодуєш, що пішла з нами? — приязно поцікавилася білявка. 

— Дякую, — буркнула у відповідь Валентина. 

Третя не зайва 

Тепер на тренуванні Валею опікувалася Настя — ненав’язливо радила, що та як робити. Навчила масажувати стомлене тіло. Дотепно переповідала прочитані книжки, побачені фільми та різні жартівливі історії зі свого життя. А одного разу білявка буквально висмикнула подругу з-під автівки: вони, як завжди, поверталися зі спортшколи втрьох, переходили дорогу, і Валентина так замислилася, що мало не потрапила під колеса новенької «Тойоти». Руслан від побаченого аж за серце схопився: 

— Що ж ти, сусідонько, ловиш ґав? Ми ще повинні тебе, цілісіньку, неушкоджену, заміж віддати!

— Спасибі за турботу, — мовила сумно Валя. — Тільки мій хлопець уже зайнятий, а іншого мені не треба... 

Настя мовчки співчутливо обняла її за плечі — так і дійшли до Валиної домівки. А наступного дня рятівниця ошелешила пропозицією: 

— Слухай, Валюшо, я до Руслана зустрічалася з іншим хлопцем. Костя дуже хороший, чимось схожий на тебе. Тепер він страждає, а я почуваюся винною. І, я думаю, ти до Руслана теж небайдужа? 

— Ну ти даєш, подруго! — розгубилася Валентина. — Якщо ти така здогадлива, навіщо пригріла на грудях гадюку та ще й завадила машині прищемити цій сучці хвоста? Хай би та «Тойота» твоїй суперниці трохи фігурку зіпсувала... 

— Облиш, — усміхнулася білявка. — Хіба ти в подібній ситуації не виручила б мене? 

— Не знаю, — чесно відповіла Валя. — Я вважала Руслана своїм. А тут з’явилася ти... 

— Серцю не накажеш, — не знітилася Настя. — Я нічого такого навмисне не робила — взагалі не вмію приворожувати хлопців! Руслан сам закохався, а потім уже я від його поглядів «попливла»... Проте знаєш, що мені спало на думку? А чому б тобі не познайомитися з Костею? 

— Оце вигадала! Навіщо йому я, коли він за тобою сохне? 

— А ось побачить тебе й пересохне. По-моєму, він може в тебе закохатися. Ти — на його смак! 

«Вона таки вмовила мене, — усміхається моя співрозмовниця. — Що то були за оглядини! Ми зібралися вчотирьох. Костя виявився спокійним, сором’язливим юнаком. Він із цікавістю поглянув на мене й, очевидно, не розчарувався. Хоч, звісно, йому було ніяково. Та і я пекла раків — не знала, як поводитися. Тому ініціативою повністю володіли Настя з Русланом. Вони без упину жартували, причому Суворов вихваляв до небес мене, а білявка — свого колишнього хлопця. Ми з Костею обмінялися буквально кількома фразами... Я повернулася додому зла, наче фурія. Це ж треба було себе отак виставити на посміховисько! Бідолашний Костик... Що він про мене подумає? Прийшла якась дурепа і двох слів зв’язати не може...» 

Втім, десь за півгодини пролунав дзвінок: 

— Валю, ви на мене дуже образилися? 

— Що ви, Костику, навпаки — це я сиджу і картаю себе за невдале побачення! 

— А воно було невдалим? 

— Ну я вас точно не вразила... 

— Валюшо, саме про таку дівчину я й мріяв. Але куди мені до Руслана! Вибачте, я знаю

— Настя мені сказала... 

— Костику, ви мені сподобалися! 

— Справді? То ви завтра прийдете на побачення? 

«Бери мого Руслана, а мені віддай Костю...» 

Відтоді вони товаришували вчотирьох. Костя навіть до спортивної секції записався, аби якомога більше часу проводити разом із Валентиною. А незабаром він став її першим мужчиною. І хоч Валя й далі щодня бачилася з Суворовим, вона вже сприймала його лише як гарного та надійного приятеля, з котрим можна весело провести дозвілля. 

Власне, Руслан із Настею також часу не гаяли — білявка несподівано завагітніла, тож рідні змушені були готуватися до їхнього шлюбу. Молодята ледь школу встигли закінчити, як ступили на весільний рушничок. Звісно, свідками на цих урочистостях були їхні найкращі друзі — Валя та Костик. 

«А коли Настя народила донечку, — розповідає Валентина, — я залюбки погодилася стати хрещеною мамою дівчинки. На той час ми з Костею вже навчалися в університеті (спеціально вступили на один факультет) і теж готувалися до весілля. Ми й далі чудово дружили з кумами — всі свята зустрічали разом!» 

Руслан обрав фах історика, проте все більше переймався політикою. Працював у виборчих штабах, прагнув потрапити до Верховної Ради. Настя сиділа вдома з Софійкою. Вона була просто-таки зразковою мамою і мріяла народити ще й сина. Та Руслан не погоджувався — пояснював, що їй, такій молодій, вродливій, потрібно дбати про власну освіту й кар’єру. До того ж поява ще одного малюка може неабияк зіпсувати плани перспективного партійця Суворова. 

— Мені потрібно якомога частіше бувати у столиці, — розтлумачував, наче малій дитині, — адже саме там твориться велика політика! Ну хіба тобі не хочеться бути дружиною народного депутата? А я обов’язково ним стану! Ти ж у мені не сумніваєшся? Однак то — лише перший крок. Думаєш, я на цьому заспокоюся? Побачиш, неодмінно виб’юсь у губернатори чи міністри! 

— Авжеж, я в тебе вірю, — сумно зітхала Настя. — Просто ти все рідше буваєш удома... 

А ось Костика від політики нудило. Він мріяв про домашній затишок та дітей. Тож, гостюючи у кумів, залюбки бавився з Софійкою. Дівчинка, тільки-но побачивши Костика, щоразу щасливо всміхалась і тягнула до нього свої рученята. Настю це розчулювало до сліз. 

Проте Валентина народжувати дитину не квапилася. Категорично заявила чоловікові: 

— Я після університету вступатиму до аспірантури. Ось коли захищу дисертацію, стану кандидатом наук, тоді й можна буде подумати про нащадка. 

— Але ж Настя пішла в декрет і ніскільки про це не шкодує, — спробував заперечити Костик. — Яка у них чудова донечка! 

— Ну, то одружувався б із Настею. А мене й не сподівайся на домогосподарку перетворити... — пролунало у відповідь. 

«Власне, все найцікавіше в цій історії почалося на дні народження Софійки, — пригадує Валентина. — Зібралися вчотирьох, побенкетували та й поринули в ностальгійні спогади — про нашу спортивну школу та кумедне суперництво між мною і гарненькою білявкою, про те, як мене з Костиком знайомили... Ну й насміялися! І так гарно стало на душі». 

А вранці кумі подзвонила Настя: 

— Валю, знаєш, я оце майже ніч не спала, все думала... Помилилися ми з тобою, не тих чоловіків обрали! 

— Може, й не тих, та що вдієш? Вони ж нас ніби люблять... До того ж не пияки. Заробляють нормально. У тебе вже донька гарненька. Отож не бери в голову, подруго. Радій тому, що маєш.

— Ні, ми з Русланом надто різні. Погодься, він більше тобі до пари. А ось Костя — наче для мене створений! 

— То що ти пропонуєш? Обмінятися чоловіками? 

— А чому ні? Ну що ти регочеш, тільки послухай: Руслан буде щасливий із тобою.

Суворову потрібна саме така бойова подруга, яка стоятиме поруч на барикадах і заряджатиме йому рушницю. Чи ти не бажаєш стати «половинкою» відомого політика? 

— Бажаю! 

— Ну от і стань, а мені віддай Костю. Ми з ним іще як мінімум двійко дітлахів народимо. І вам добре, і нам... 

— Що значить «віддай»? Він же не стілець. Це ж чоловік. Ми з ним у шлюбі! 

— То розлучіться... 

— Стривай, подруго, а Костик хоч знає про твої фантазії? 

— Ні, та, сподіваюся, він буде не проти. І мій Руслан — теж... Подумай, Валю, як гарно все може вийти! Ти спробуй переконати свого чоловіка, а я за Суворова візьмусь. І якщо вони погодяться, швиденько беремо ініціативу до своїх рук. Бо ці мужчини, як тільки доходить до серйозних сімейних справ, починають думати, мов гросмейстери. Так вони до пенсії вагатимуться, а владнати все треба зараз, доки Софійка маленька і ще нічого не розуміє... 

Валентина ошелешено поклала слухавку я довго не могла прийти до тями. А потім збагнула: Настя має рацію... 

Взагалі, все сталося навіть простіше, ніж вони очікували. Костя, уважно вислухавши дружину, спокійно кивнув у відповідь. Валя аж образилася, сльози набігли на очі: 

— І як я могла вийти за тебе заміж? Ти ж навіть не ревнуєш! А я, дурна, стільки переживала, як тобі це сказати. 
Він присів поруч, спробував обняти, та дружина рвучко випросталася: 

— І не думай! Будеш тепер зі своєю Настусею раювати. Ти ж, мабуть, увесь час тільки цього й хотів! 

— Я тобі не зраджував... — виправдовувався Костик. 

— Зраджував. Ану поклянися, що подумки жодного разу не кохався з нею, не уявляв її оголеною вві сні! Ну ось ти й почервонів. І які ж ви, мужчини, підступні! 
Наступного дня зателефонувала Настя: 

— Русланчик згодний, усе гаразд. Спочатку, правда, спалахнув, мов новорічна ялинка. Його трохи зачепило, що ми це вдвох спланували й за них, чоловіків, заздалегідь усе самі вирішили. Ну я ж його натуру знаю — зачинилася у ванній, почекала, доки перекипів. 

— І що він? 

— Покричав-покричав та й заспокоївся. А за годину постукав: «Настуню, будь ласка, відчини. Я поміркував — здається, в цьому щось є. Знаєш, я готовий спробувати». 

— Так і сказав? Ну хоч одна приємна новина! 

— А ти Костику говорила? 

— Ага, таке враження, що він тільки цього й чекав. Хоч би вдавано, як твій Суворов, обурився. А то кивнув, ніби я поцікавилася, чи приготувати йому кави... 

— Ой, правда? 

— Клянуся! 

— То коли обміняємося? Може, завтра? 

— А чому завтра? Давай сьогодні! 

— Та ми ще з Русланчиком хотіли влаштувати прощальну ніч. Ну все-таки якийсь час жили разом, донечку народили... 

— Добре, завтра. Я щодо ночі теж подумаю. Треба ж по-людському попрощатися... Тільки вже завтра — неодмінно. Ми ж — не цнотливі сімнадцятилітні дівчатка, щоб розводити формалізм. Як-не-як свої люди — куми! 

Вони розлучилися одночасно й так само разом справили весілля. Обидві наречені були в чудовому настрої. Їхні чоловіки почувалися не так упевнено. 

«Ще просто не звикли, — пояснює Валентина. — Ви, мужчини, — консервативніші, не так швидко адаптуєтеся до нових обставин. От інколи й виникають непорозуміння. Я, наприклад, завагітніла. Звісно, ненавмисне. Зібрали консиліум, тобто Настя з Костиком прийшли до нас у гості — кави попили, пограли в карти. Спільно порадилися й вирішили, що мені таки треба народжувати. Звичайно, наші з Русланчиком наполеонівські плани ніхто не відміняв. Але куми у нас надійні — пообіцяли з вихованням майбутнього синочка допомогти. Я й ім’я для нього придумала — Костик!» 

Сергій Дзюба

http://www.hvilya.com/blog