Жінка-УКРАЇНКА

 Відгук на нову книжку землячки.

В гонитві за модерним та постмодерним витівники від художнього слова літератори часом заживають популярності, навіть помітних грошей на вбивчих сюжетах, страшилках, еротичних вибаганках. Читається таке пересічним земляком, та все менше. Телебачення і кіно заскочилось такими трюками, котрих не відтвориш пером на папері. Та й розум стомився від тупиків, в котрі заганяють витівники. За безмежними гонитвами та вбивствами, за адюльтерами та шахрайством персонажів нема перспективи. Тобто, нема життя.

Тому знову й знову хочеться дістати томик Нечуя-Левицького, Коцюбинського чи Тютюнника і відчути, як то воно насправді жили наші предки.

А коли до рук потрапляє книжка про час, в котрий ти сам живеш, а ще про непідробну маленьку правду твого життя, про котру ти забув у вирі психологічних та технологічних вивихів сьогодення, то взагалі – нап’єшся з чистої криниці.

Саме книжка переді мною. Це Віра Марущак, «Гомін білого інею».

Тут прозорість і терпимість. Не топчуть навіть ранішнього простирадла зі снігу, не те що людсьуі душі, чують подих сусіди, а не постріл за спиною, люблять людину не за гроші чи харчі хороші, а вже за те, що Бог сотворив її людиною.

Ось кілька невибагливих, майже забутих в літературі, але повсякденних у побуті замальовок. 

«Справді, на Відірванці жили ремісники - євреї, хоча село поділялося на кілька районів, у яких цілими групами проживали  українці, молдовани, білоруси, росіяни, євреї. Кожен із них мав свою назву – Бульбашівка, Молдованщина, Рязанщина та Відірванка. Остання назва походила від того, що свого часу вулиці, на яких проживали євреї, були відокремлені невеликою галявиною,  давно забудованою, але назва залишилася назавжди.

Проте назви та національності не мали ніякої ваги.  На це ніхто не звертав уваги - всі були рівними між собою. Власне, ці кордони давно стерлися, бо молодь закохувалася, створювала нові сім’ї.  Їй  було байдуже, яка кров текла у жилах дітей. У Євдокії  бігали по двору маленькі українські  білоруси - так вона називала свою малечу. Змішувалася з іншою і єврейська кров, та про це, особливо під час війни, ніхто не згадував» - з оповідання «Тепло дитячої долоні».

«Віддзвенів останній дзвінок. Усім класом ходили у поле зустрічати схід сонця. Мріяли про майбутнє. І життєва дорога здавалася широкою, безхмарною, вистеленою волошковим цвітом. І планували йти нею усе життя. Мати одну на двох професію, бо у них було багато спільного: любили читати одні і ті ж книжки, дивитися одні і ті ж фільми, ганяти велосипедами, мали своєрідне почуття гумору. Дитячі мрії переплелися з дорослими думками, і тому разом подали документи на один і той факультет педагогічного інституту» - оповідання «Гіркий сюрприз».

«Миколка визирнув у вікно. На тлі синього неба  ніби застигли голуби. Хлопчик задивився на красивих птахів. Йому хотілося, аби у нього теж  виросли крила і він міг злетіти у небо і навічно забути про те, що відбувається на землі. Намагався відмахнутися від цієї думки, та вона сьогодні, як ніколи, настирно лізла у думки.  Мрії перервало мамине тяжке зітхання. Миколка перевів світло-сірі очі на матусю, на її дрібненькі зморшки, що уже залягли на молодому обличчі» - оповідання «Миколака».

Щодо прози Віри Марущак в мене завжди один висновок: розважлива, стримана і достеменна оповідь про велику маленьку людину, у котрої майже нічого немає – нічого, окрім її життя. Щодо читачів Віри Марущак, то це чисті, не зіпсовані зарозумілими і пересиченими вигадкою писаннями столичних дам. Це глибинна, доторклива казка про правду. І «Гомін білого інею» ще одне тому свідчення.

Анатолій Маляров,
член Національної спілки письменників України