Жінка-УКРАЇНКА

Думається. Неквапно, крок за кроком переходжу по власній свідомості. Хто я і де – чому потрапила сюди і як так вийшло, що зустріла саме цих людей? Хоча це, звісно добре, що я зустріла саме їх і вони зустріли мене – але як це сталося? Уважніше вслухаюся у фразу «немає нічого випадкового», ніби шукаючи за нею натяк на чиюсь мету. Та ні, може то і не  так все складно – сьогодні просто думається…

****

Коси тримаю - а хтось розплітає їх вітром...
Душу тримаю, а чую вже доторк руки.
Крок перед кроком - я прийду, ще прийду - лиш вір ти,
Зараз пропаду - чекаю своєї ріки.

Нею зникаю. І сила шуркоче словами -
Мантра корою, мантра камінням, пером...
Я повернуся. І зорі вологі над нами
Впадуть у трави. І прийде до тиші розлом.

Буде кришитися, впаде потрісканий камінь,
Вистрілять трави у місяць отой молодий...
Зорі над нами, засвітяться зорі над нами.
Але не зараз - пусти вже мене до води.

***

це фортеця, Маріє.
тут сила розтерта копитами.
цей мурований камінь руйнує. втягає. бере.
а полин совість сіє,
і вітер руками немитими
насипає скрізь пороху. сонце діряве й старе.
в цьому темному замку
замклися споганені тіні,
в цьому місті лиш стіни. нема ні дверей, ні воріт...
не іди сюди зранку,
і .. дихай не порохом - сіном.
це фортеця, Маріє. цілий замурований світ.
не іди сюди більше.

****

і руками торкатись води,
відкриватися подихом плесу,
і на крилах - на перах - тримати прозорі світи -
хтось уже проходив,
заходив - загортався - по плечі
та поверхня води зовсім інші чекає сліди...

ця пульсація риб,
ці до трему сполохані кола,
хто ти є? і чого не лишаєш своєї ступні?
сила дивиться вглиб,
переходить водою поволе.
і потихо киває - що треба іти і мені.

***

Станься кольором - сіра сиросте,
Станься світлом - гаряча грань,
Розминулася жінка з старістю,
Чуєш, вічносте, часом стань.

Щоби жити - а не триматися,
Щоби чути ногами твердь,
І як жінка оця - купатися,
І лишити позаду смерть.

І щоб вітер - я хочу свіжості,
І щоб спокій? та ні, відтак...
Сонце гладить - так трохи ніжності -
Поцілує і лишить знак

****

стоп, невагомосте, нащо тобі думки,
я наліталася - досить, ну відпусти,
поміж туманами просто собі з руки
я погодую птаха - най Бог простить,
я підлетіла високо - тут вітри,
топляться хмари, падає білий пух...
я подивилась - покрадьки так - з гори -
знаєш, я просто спрагла без твоїх рук.
звісно, оці польоти тримають світ,
той, що в мені - маленький, і весь із снів.
ти у саду. злітає вишневий цвіт.
хочу до тебе. просто - без зайвих слів...

***

ечір душив мене темними пальцями
Тихо і грамотно - сліду не лишиться.
Свариться штора з пташками-зухвальцями,
Геть відганяє - крізь раму колишеться.

Ніч допиває вино і добрішає,
Каже - живи - лиш не вештайся нетрями.
Хтось то казав, що людина сильніша є.
Ну а ще хтось - що ми чортові смертники.

Звідки я знаю, де світ починається,
Силою зовсім ні з ким я не міряюсь,
Тільки потихо себе запитаюся,
Чи піднімуся - куди вже намірилась...

****

Кришиться щебінь -
А тишу поділено навпіл,
Сядеш молитися - гори насвітять свічок,
Ти не за себе -
Капає воском на попіл,
Ти не за себе... Сиплеться сіль з сорочок -
Сірих і грубих,
І ніч як туга сировиця,
Свічка лиш схлипує - все неспокійна така...
Ранішній видих -
Тумани підіймуться. Птиця
Випурхне в тишу - розкриється Божа рука...

***

стерті видихом губи
і порожні зіниці
і засушена гілка в дитячій руці,
навіть сонце - як згуба,
ти тримай патерицю,
ти іди, не спиняйся - по піщаній ріці.
ще два кроки - і вихід,
і нога вчує землю,
справжню твердість вологу - від того й живу
... і ковтками заходять пересушені вдихи,
і гарячим піском на сандалях пливу.

***

просто в глибінь на видисі,
плесо за мною колами,
тремом вода розійдеться,
ми ж про політ говоримо?

перелітаю з рибами
землю підземну - встояну
хмари крояться скибами,
випливу.. поміж зорями.

видих і вдих - все міниться,
перелітаю всесвіти
риба лускою ліниться,
птахи перо понеслося...

дихаю. відриваюся
в хмарі пливу прозорій я,
тишею й сном купаюся -
ми ж про політ говоримо?

Автор фото – Олександр Бушин