Жінка-УКРАЇНКА

Кажуть, талановиті люди – талановиті у всьому. Іноді це «правило» хибить, а не у цьому випадку. Лауреат літературного конкурсу «Коронація слова» Оксана Радушинська – одна з найталановитіших поетес сучасності, яка, проте, не побоялася спробувати своє перо і в художній прозі. І недарма. Цьогорічна нагорода – є лише ще одним свідченням того, що мисткиня на правильному шляху. Багатий внутрішній світ літературних персонажів, карколомний сюжет, який тримає читача у напрузі до останнього слова, повернення до призабутого світу наших предків – роман «Коли сонце було стозрячим. Амулет волхва» – ще раз доводить, що віра в Іншого, спільні зусилля та незламний дух перемагають навіть вселенське зло. Яким би воно всесильним не було.

У своєму романі «Коли сонце було стозрячим. Амулет волхва» ви звертаєтеся до фольклорної традиції, в романі оживають вже архетипічні образи шептунки, князя Мала в образі вселенського зла. Та й історія відбувається у часи, коли язичницькі божества жили посеред нас.

Це те, на чому ми ростемо, на чому, як дерево, цвітемо. І це – наша основа. Я б не сказала, що захоплююсь міфологією… Свого часу досить ґрунтовно вивчала народознавство. Мені було цікаво, хто ми, звідки і на чому ґрунтуємось. З чого живимося? Що є нашою основою? Я – християнка. Але, разом з тим, розумію, що у нашій народності дуже багато переплетено з прадавніми звичаями. Це язичництво, яке гармонійно увійшло у теперішнє життя, в теперішній побут. Це те, що наше, кревне, що відрізняє нас з-поміж інших етносів світу і належить тільки нашій культурі.
Чому взялася за такий роман? Взагалі, історія рукопису цікава сама по собі. Почала його писати років у чотирнадцять. Було цікаво вигадувати, а як би персонажі повели себе у прадавні часи, в якихось певних «декораціях», таємничих для нас, теперішніх. Підліткова романтика, таємничість… Це мене захопило, затягнуло. А далі почалася робота над певними міфологічними, народознавчими моментами. Ставала дорослішою у плані сприйняття і, відповідно, дорослішали герої…

А літературні персонажі – «означена дівчина» Любава, воїн Оримир мали справжніх прототипів у житті чи були виключно видуманими героями? Адже справжні герої і в нашому житті не перевелися.

Звичайно. Принаймні, хочеться вірити, що не перевелися. Загалом, теперішня ситуація, яка склалася в Україні, дуже перегукується з розгортанням сюжету в романі. Там також мовиться про завоювання, про нескореність та оборону рідної землі. Як тоді, так і тепер, на допомогу рідній землі повставали лицарі. А стовно головної героїні, то одвічно і природно, коли жінка хоче любові, хоче, щоб поруч із нею був сильний і надійний чоловік, який може захистити, на якого при потребі можна покластися. Це – нормально. Але я б не сказала, що «прописувала» своїх героїв, думаючи, що якась лінія їхньої поведінки буде правильною, а якась – неправильною. Кожен автор переживає щось схоже. До певного моменту ти «прописуєш» героїв, а потім вони починають вести за собою, виявляють свої характери. Тут головне не нашкодити їм і встигнути все записати. І все правильно зрозуміти.

Ваш роман – трішки містичний. Не віриться, що його написання обійшлося без якихось загадкових моментів.

У романі описано те, що відбувається щодня, щохвилини, за великим рахунком, із кожним: боротьба між добром і злом. Але те, що відбувається не на видноті. Це – внутрішня боротьба. А в тексті вона втілена в образі конкретного князя-душогуба, який є абсолютним злом. І, як повна протилежність – Любава в образі абсолютної чистоти. Якби вона дісталася князю, усе пішло б шкереберть. Тоді не було би порятунку, жодної надії. Але, знову ж таки, лицар Оримир, рятуючи дівчину, дає шанс, аби зло було поборене і власне сама боротьба – тривала.
Взагалі, весь роман – це суцільна містика. Мені снилися якісь певні елементи. Дуже довго не могла зрозуміти, як вчинити з русалкою, яка думала, що головний герой має належати їй. І ось наприкінці роману ця русалка знову виринає у дуже складній для Оримира ситуації, коли він балансує на межі життя і смерті. Саме вона, знехтувана, через жіночу помсту, допомагає ворогам здолати Оримира... Я довго не могла зрозуміти, як прописати цей сюжет. Декілька тижнів «виношувала» ситуацію. І ось, коли на котрий день лягла спати, мені просто наснилося, як посиніла, змокла і дуже люта русалка відомстила Оримиру. Далі лишилося тільки все прописати.
Чому кажу, що цей роман – суцільна містика? Тому що писала його дуже довго – десь років зо 10-15. Рукопис у різних варіантах перемагав у трьох конкурсах. Перший раз – у конкурсі «Золотий лелека» від видавництва «Грані-Т». Тоді зайшла мова про видання. Мені існуючий варіант тексту не подобався. Видавництву, певно, також. Книгу видавати не стали. Тоді рукопис перекромсала, переписала майже начисто.
Та і новий варіант не припав до душі. Був він якийсь дитячий, чи що?.. Тоді доля мені послала Наталю Тисовську, з якою ми навіть не були знайомі, але спілкувалися через Інтернет. Вона, подивившись рукопис професійним оком, чітко вказала на певні моменти, певні прогалини в романі. Я їй надзвичайно за це вдячна. Знову переписування – і роман отримав одну зі спеціальних премій як твір-фентезі. Знову зайшла мова про видання книги з одним із видавництв. Твір рік пролежав «під сукном». Видавати його не стали.
Отепер роман став дипломантом «Коронації слова».

Дуже вже хочеться потримати в руках «Коли сонце було стозрячим». Зізнаюсь, я, поки не прочитала книгу до кінця, не могла братись за жодну справу. Буквально «прожила» ваших героїв.

Уже відбулися розмови з двома видавництвами. Наразі від жодного не отримала відповіді.
Направду багато людей, які читали рукопис, дали схвальні відгуки, які окриляють і надихають. Коли твір отримує добре слово від читачів ще на стадії рукопису – це дуже важливо.
Позаторік мене запрошували до складу журі конкурсу «Коронація слова» в номінації «Романи». Деякі тексти настільки захоплювали, настільки затягували, що хотілося швидше зробити усі свої справи і сісти читати. Це чудово, коли читаєш книгу і знаєш автора. Але є якийсь особливий присмак, коли не здогадуєшся, хто написав, проте сюжет зацікавлює. Тоді вже «працює» не впізнаване чи невідоме ім’я, а саме текст формує думку про рукопис.

До речі, це «сліпе прочитання» – дуже хороший тест на профпридатність. Детективний роман «Зозуля кличе» Джоан Роулінг, який вийшов у продаж під псевдонімом, «провалився». Тому таке «сліпе прочитання», яке практикується на «Коронації слова» – це перший тест на якісність книги.

Так. Не на автора, а саме на текст.

В Україні викристалізувався цілий пласт авторів, які пишуть не гірше за метрів. Але через далеко не найкращу ситуацію у книговидавництві, не в останню чергу через відсутність системної підтримки з боку держави, ці автори не мають можливості дійти до свого читача.

Це дійсно так. Якщо прізвище вже «розкручене», книга «йде» на ринок майже автоматично. Натомість, є багато авторів, які пишуть якісно, добре, але видавництва не ризикують їх друкувати. І це зрозуміло, бо вони вкладають у книги свої кошти. Видавництва не надто активно ризикують з невідомими іменами та не поспішають їх «розкручувати». Тому, якщо поталанить, то поталанить. А ні – то…
Дійсно, держава мала б до цього підійти більш ретельно. Але наша держава багато до чого мала б сформувати інакший підхід. До прикладу, «Коронація слова» – це направду відпрацьований механізм. Чому б на рівні, скажімо, міністерства культури не розпочати співпрацю з цим конкурсом у плані фінансової підтримки видання книг-переможців? Зрозуміло, що рукописи, які отримали перші премії, забирають видавництва однозначно. Але ж є низка творів, які справді варті того, щоб здійснити їх промоцію, і щоб книжки дійшли до читачів. Як на мене, тут просто не може бути похибки. Адже ці книги читають експерти. Їх читають члени журі, які цілком анонімно визначають перелік кращих книг. Цьогоріч, до слова, низка романів отримала спеціальні премії – так би мовити, за інтересами.
І не треба перекуплювати іноземне, зокрема, російське. Треба видавати своє і зі своїм йти у світ. Навіщо підтримувати чужу державу і підтримувати чужих авторів, якщо є свої, справді вартісні?

Треба, аби книги видавалися і йшли у бібліотеки. І про це треба говорити на найвищому рівні, аби це зрозумів і підтримав новообраний президент. Бо інакше – для чого було оте перезавантаження? І, сподіватимемось, війна вічно не триватиме. Знайдуться кошти і для підтримки книговидання.

Дуже сподіваюсь на це. Щодо книговидання. У теперішній час напрочуд легко організовувати зустрічі з авторами (це – важливий момент, коли автор спілкується зі своїми читачами. І коли люди читають книгу не просто якогось автора, а людини, яку вони бачили, з якою спілкувалися, після зустрічі з якою залишилося певне суб’єктивне враження).

Ви пишете не тільки чудову поезію (ваші вірші «Коли ти лиш глина» та «Я знаю все» перевертають душу), захоплюючу дорослу прозу, але й дуже цікаві тексти для дітей. Як у вас відбувався перехід від поезії до прози, а згодом – до дитячих текстів? Адже для дітей писати чи не найважче, бо вони відчувають найменшу фальш.

Дякую вам за гарні відгуки. Насправді ці два вірші є у переліку моїх улюблених. І коли випадає нагода, намагаюсь їх читати вголос. По собі знаю, коли читаю поезію і починаю плакати, значить, це зачіпає щось глибоко інтимне, особисте…
А перехід відбувався з огляду на те, як я дорослішала. Хоча вийшло навпаки. Почала писати з дуже дорослої поезії, дуже філософської, серйозної. І, коли зайшла мова про те, щоб написати щось для дітей, то моя реакція була на кшталт: «Та ви що? Для дітей? Ні! Не зможу!» А потім людина, яку я дуже поважаю – Василь Ліщук – попросив написати для його методички з раннього розвитку дитини простенький текст для дітей. Не могла йому відмовити. Писала ті віршики і сама зі себе сміялася. Дожилася – почала писати про сонечко, про хмаринку… А потім мені настільки сподобалося! Ніби всередині відкрився якийсь інший світ. І вже потім не уявляла себе без отих дитячих віршиків, без отих хмаринок, сонечок.
Стосовно прози – то були якісь етюди, замальовки… Згодом їх ставало дедалі більше. Відчувала в собі якісь внутрішні потуги для того, щоб писати. І пробувала писати, не знаючи напевно, чи зможу.
Коли Бог дає тобі якесь уміння чи талант, а ти соромишся або вважаєш за недоцільне його розвивати, це – справді гріх. Не нам вирішувати: творити чи ні. Хтозна, можливо це – одне з тих завдань, заради яких людина прийшла у цей світ?

Ви ж не тільки пишете. До того ж, ви – успішний журналіст, організовуєте різноманітні акції, імпрези. Вочевидь, тут одним тайм-менеджментом не обійтися. Потрібна ще й підтримка збоку.

Авжеж. Тому що одна людина може зробити дуже багато. Але коли людина має однодумців, то разом можна гори перевернути і дістатися до самого неба. І слава Богу, що вистачає часу і сил, й ідей, і бажань, і людей поруч. Журналістика – це моя ніша. Це і радіо, і телебачення, і газети…

Зрозуміло, що красне письменство – це для душі. А журналістика?

Робота. Саме така робота, яку кожен сприймає як роботу. Але це не та робота, яку мусиш робити. А та, від якої отримуєш задоволення. Мені знову ж таки таланить, що я – «універсальний боєць». Що стосується телебачення, там веду культурологічну, музично-співочу передачу. Тобто, маю нагоду знайомити, показувати хмельничанам музичні колективи, музикантів, піснярів, співаків.
Для радіо створюю народознавчу передачу. У цій царині, як риба у воді, бо… подобається. А ще мені поталанило працювати в газеті «Проскурів». У мене – чудовий редактор, який не ставить чітких тем для матеріалів. Пишу, здебільшого, про якісь мистецькі заходи, хоча за потреби можу і про політику написати, і про економіку.

Ви були ініціатором аудіопроекту «Нареченим 33-го». Про це вже стільки писано-переписано. Ви ж, вочевидь, шукали якісь унікальні моменти?

Цей проект спершу виник як серія радіопередач, які ми робили з моїм колегою, звукорежисером Сергієм Грищуком для районного радіо у Старокостянтинові. Записували свідчення очевидців, збирали дані саме про наш район. Хотілося акцентувати увагу не загалом на темі Голодомору в Україні, а конкретно – на нашому регіоні. Розпитати в людей, які мовчали, боялися, і з яких довелося буквально по крупинці витягувати спогади про ті часи.
Згодом зрозуміли, що зібрану інформацію не можна втратити, бо ці живі голоси, їхні свідчення мають надзвичайну цінність. Тому вирішили зібрати їх докупи і дати чути іншим, не лише радіослухачам. Знайшли кошти, щоб видати компакт-диск, і на основі цих радіопередач зробили серію більш мистецьких програм, вже з музичним супроводом та моїми поезіями. Їх розповсюдили у навчальних закладах нашого і сусіднього районів.
Ми зробили те, що кожен нащадок має зробити щодо своїх пращурів – віддати їм шану, усвідомити своє місце і свою роль у конкретній ситуації, у цій глобальній біді, яку пережила наша країна і наш народ. Для того, щоб краще пізнати себе, своє майбутнє, своє теперішнє і своє коріння.

На той момент просто вижити – то вже був подвиг.

Так. І пронести це в собі. І мовчати стільки років.

І залишитися людиною.

Були реальні ситуації, коли у стареньких запитували про голод, а вони: «Та не було жодного голоду!» І коли починаєш розговорювати цю людину: «Зараз така маленька пенсія? Чи вистачає вам? А як колись жили, коли взагалі не було що їсти?» Ти говориш, а людина починає поволі відкриватися. На той час, коли ми записували проект, в людях настільки глибоко сиділо табу – мовчати, не розповідати – що це дійсно було страшно. То був якийсь генетичний страх.

Але ж зараз уся Україна скидає це навіть не ярмо, а якусь ману, яка сторіччями тримала людей у страху.

Насправді ми дуже змінилися після революційних подій, після цієї війни. Можу судити по собі, по своїх друзях. Ми ніколи не були прибічниками комуністичної партії і не ходили з прапорами регіоналів, але усвідомлення самоідентичності, яке прийшло саме тепер, ніби відшліфувалося. Весь отой накип, вся ота мана ніби стерлася… І тепер розумієш: або – так, або – ніяк. Інакше бути не може. Ми маємо бути самодостатніми. Наша нація гідна того. Дивіться, як люди об’єдналися! Як вони допомагають нашим військовим. А як допомагали на Майдані! Ніхто про нас такого не міг подумати. Та й ми самі про себе достоту не здогадувалися! Що ми здатні на таку жертовність, яка навіть не сприймається як жертовність. Сприймається як реальність, яку мусиш і маєш пройти. Бо це – не історія. Це – частина тебе.

Зоряна Франко, Львів. Спеціально для «Час і Події»​
http://www.chasipodii.net