Кіт, кота, коту…

Зараз модні різні вітамінізовані дитячі харчування в яскравих упаковках. Чимось схожа до них нова книжка «Котикові пісеньки» поетеси Ольги Тимофієвої і художниці Корнелії Коляджин – перш за все шаленою концентрацією позитиву й антидепресантів на 24 сторінках. Дві мисткині заколотили від душі. Про цю пустотливу збірку неможливо говорити з академічним виразом обличчя, бо вона – запрошення до гри і посмішок.

Жінки найбільше люблять дві категорії живих істот – дітей і котів. З дітьми усе зрозуміло. А у котах їм подобається саме те, що найбільше не подобається у чоловіках. У даній же книжці спробували усе поєднати. Відчутно, що обом авторкам це приносило неабияку втіху. Тому їхній настрій виявляється заразним і перекидається на всіх, хто розгортає сторінки. Передусім дітям – від кількох років і до нескінченності.

Давно відомо, що прожитий тобою час – це не той, що просто у тебе за спиною, а той, що запам’ятався. То ж що запам’ятають нинішні закарпатські дітлахи? Можливо, якраз оті образи, котрі аж вистрибують з цієї провокаційної книжки. Ужгородський вокзал, схожий на конструктор інфантильного велетня. Нащо такому маленькому містові таке велике щастя? А щоб під ті склепіння влізли усі дитячі мрії про далекі подорожі, нові знайомства і щасливі повернення додому. Більшість віршів і картинок – саме про це. На сусідній сторінці – поїзд (схожий на нашу ужгородську, так би мовити, “Аврору” на вічному приколі під філармонією – оте, що колись звалося дитячою залізницею) героїчно долає акведук: унизу хати, навколо – небо. Все, як у дитячих снах, коли ти ростеш, а сниться, ніби літаєш. “Хто хоче з нами?” – питає поетеса. Та я б і не проти, але боюся, що буду там, як Ведмідь у Рукавичці.

А наступна пісенька вже запрошує “з Пряшева до Львова”. Кого? Можливо, малих українців з сусідньої Словаччини. Для них це справді подорож кудись у паралельний світ – не менш химерна, ніж у відомої Аліси. Бо ж у нас дикої природи (акцент саме на першому слові із двох) трохи більше, ніж там. Її ми вже навіть експортуємо як культурний продукт – спочатку “Дикі танці” Руслани, тепер оці вірші.
Та найбільше у книжці, все-таки, про природу одомашнену – котів. Так і вчувається булгаковський персонаж, що волає: “З котами не можна!” А дзуськи! У нас якраз можна і навіть треба. Котів тут люблять. Правда, дивною любов’ю. Іх взувають у топанки, пошиті на Радванці. Їм хтось “крутить” сон про мишку, якій, здається, самі сниться кіт. Годують лекваром, на хвіст чіпляють стрічечку. Читаючи про цього героїчного і стоїчного кота, аж відчуваєш катарсис: як добре, що це не з тобою. Діти таких термінів ще не знають, але гадаю, відчувають щось подібне: добре коту в його шкурі, а нам – у нашій власній.

А ще у нас люблять слонів. Можливо, тому що вони тут нікому особливо не набридають. Бродять собі мирно між Раховим та Ізою у пошуках бананів (хоч доводиться перебиватися квашеною капустою, що, у принципі, теж непогано), а потім вже вони так накапустилися, що доводиться ставати бокорашами. М-да, можете відірвати мені голову, але це я мушу бачити на власні очі. Правда, для цього доведеться повернутися у дитинство, коли дерева були до неба, кожне чотирилапе створіння видавалося слоном, а в Усть-Чорній ще діяв музей лісосплаву. Наразі усе це тільки у віршику Ольги Олександрівни.

Є там не тільки про котячу фауну, а й про котячу флору, тобто про вербові котики, які більше схожі на зайчат. Бо у японському гороскопі Кіт і Заєць – це одне й те саме. Схоже, що авторки, взагалі усе ще не зовсім втрачене для суспільства називають кошеням, котиком чи хоча би котом.

Одна наша колега авторитетно свідчить, що всяка дитяча література є дидактичною за самою своєю природою. То ж чому учить дана збірка? Любові до котів – це само собою. Це на поверхні. Але не все так просто. Вона вчить сприймати світ радісно. Навіть коли на душі коти скребуть. Бо тих котів завжди можна почухати за вухом. А вони тоді почухають за вухом тебе самого.

Сергій Федака, Закарпаття онлайн.Блоги