Жінка-УКРАЇНКА

Він любив їх усіх, та найбільше любив Україну. Певно, в цьому і є та найбільша провина його…   перед рідними й друзями.

                      (пам’яті Андрія Моруги)

                  А матері казав, що він там не воює…

У Андрія Моруги була улюблена робота (більше 10 років очолював племзавод на Київщині), кохана дружина, два сини-соколи, достаток вдома, але раптом був порушений  спокій в Україні. І він вибачився перед рідними, міцно обнявши  найближчих, після чого сів у власного «джипа», де розмістилися ще чотири друга-офіцери запасу, і з компанією подався в армію, й невдовзі опинилися аж під Слов’янськом, де вже порохом смерділо.  Потім і запалало…

Та заступник командира роти весь час заспокоював по телефону маму Ніну Михайлівну, інших близьких, що він тут не воює. Та хіба материне серце обманиш заспокійливими дзвінками?!.. І, на горе, материнське страшне передчуття обернулося смертю сина…

Не один знайомий Андрія, та й з числа друзів, казали про себе і один одному: «Що йому не вистачало, що поліз у те пекло?». «Он як рідні тривожаться!..».

Справді, поїхав не на парашутні стрибки, які з молодості полюбляв. Не відмовився від них  навіть після того, як міг загинути через те спортивне захоплення, врятував випадок: не встиг на тренувальний літак, що підняв парашутистів  у небо, і разом з ними рухнув на землю. Було це на аеродромі аероклубу під Києвом. Як сказала одна бабуся з Браниці, «тоді Андрійкова свічка ще не догоріла».

А тепер? Адже він і до 40 ще не дожив, восени планували відзначати цей ювілей. Тепер хіба-що на могилку прийдуть в день його народження рідні та друзі. А їх у нього дуже багато, на похорон зібрався ледь не весь клас на чолі з першою вчителькою і класним керівником Ольгою Іванівною Тиртовою. Та що там клас –все село зібралось.  З Києва, Броварів, Ніжина, Київської, Чернігівської, Черкаської та інших областей приїхали провести в останню путь свого однокурсника колишні випускники Національної аграрної академії. Всього – до 20 друзів. Один з них - Анатолій Халімон з Бобровиці - відпросився на похорон товариша в командування військової частини Гончаровська, куди теж мобілізований давно. Він ішов з хрестом попереду траурної процесії. А ще земляк  розповів, яким вірним другом і здібним студентом був Андрій:

 - У нашій групі він найкраще розбирався в техніці, викладачі називали його інженером від Бога. Від такої високої оцінки Андрій не задирав носа, бо мав не менш важливі людські риси – скромність, людяність і надійність в дружбі.  Про таких кажуть – душа колективу, справжній друг.

Цих слів не чула класний керівник Ольга Іванівна, але вона значно розширила характеристику свого колишнього учня,  передусім навколо тих рис, що виділив студентський товариш.

 - У класі було 22 учні, і гуртувались вони навколо трійки – Андрія, Колі і Наташі, - пригадує вчителька. – Моїх помічників і  «заспівувачів» усіх добрих справ у клас, та й школі. Зокрема Андрій був наділений ще й  талантом до малювання, різання і випалювання по дереву, слюсарної і навіть конструкторської справи. А яку стінгазету він малював! У шкільних пакостях не брав участі, але й випитувати в нього, хто те зроби, - було марною справою. Він виріс Людиною з великої літери, бо ще в школі був Учнем з великої літери.

А от про одну велику мрію кращого учня  не здогадувалася навіть класна керівниця. «Розсекретив» її вже після похорон близький товариш батька Андрія ( Микола Андрійович помер в 2006 році)– Микола Петрович Миколаєнко: хлопець марив небом. Мабуть, від батька передалося. Той разом із другом Миколою конструювали в сараї літака. Часто забігав до них Андрій, де в чомусь   допомагав. Бачив, що двигун від мотоцикла не підходив для літального апарату. Тож обіцяв, коли заробить більше грошей, купить їм сильніший двигун. А ще буде старатися заробити на невеликий власний літак.

Вивчитись на льотчика в нього не вийшло, закінчив факультет механізації сільського господарства, а мрія з літаком могла б і здійснитися. Вже мав можливість рідній школі допомагати, займатися доброчинність в Переяслав-Хмельницькому районі, де працював. Але коли в життя рідної України увірвався кривавий неспокій, багато своїх заощаджень потратив на бронежилети і навіть обмундирування для солдатів. І друзів залучив до святої справи.

Про це в рідній Браниці довідалися вже після насильницької смерті Андрія Миколайовича. На похороні  говорила сільський голова з Пологи-Ясенків Валентина Кушнір.

 - Він не тільки один з перших поїхав на своїй автомашині захищати Україну від терористі, а й відразу кинувся вдягати солдатів захисними засобами, додаткові продукти харчування для них діставати, - насилу стримуючи сльози розповідала Валентина Василівна, в селі якої Моруга працював.   – Андрій Миколайович був добрим батьком для рідних синів, таким же став і для воїнів своєї роти.

Перше масове прощання із загиблим офіцером Української армії відбулося в районному будинку культури Переслав-Хмельницькому. Відспівували священики у Жовтому храмі. Так ушановують тільки справжніх героїв.

А хоронити  Андрія Моругу привезли в рідне село Браницю, що під Бобровицею на Чернігівщині. Тут упокоївся його батько Микола Андрійович, який рано пішов з життя – в 56 років. Тепер їхні могили поруч. У селі живе його мама – Ніна Михайлівна, тривалий час очолює громаду. Жива ще бабуся Марія, котрій уже за 80. І в страшному сні їй не снилося, що доведеться оплакувати спочатку сина, а потім і внука. Вона ладна живою в могилу лягти, тільки щоб Андрійко ожив. Сусіди заслонили їй, щоб не бачила, як Ніна впала на груди мертвого сина, як ридають його дружина Люда,   синочки Женя та Ваня. Та й усі, що були на кладовищі, заплакали за її внуком.

Очі старенької односельці  оберігали від найстрашніших картин  траурної процесії, побоюючись за давно розтерзане її серце. А гучне ридання заглушували то  з одного, то з другого боків патріотичні вигуки: «Герої не вмирають!», «Слава героям!», «Божа кара настигне вбивць!».

Андрій Моруга своїм батьківським піклуванням врятував від куль багатьох солдатів, а самому не допоміг і бронежилет: загинув від осколка, що влучив у шию. Він їхав у першій машині автоколони, яку розстріляли терористи з гранатометів. Там полягло біля двох десятків наших воїнів.

Погребальну панахиду по убієнному офіцеру відспівали на кладовищі священики Української православної церкви Київського патріархату на чолі отцем Тарасом. Був серед них  і друг дитинства отець Володимир з іншого церковного округу.

У траурній церемонії взяли участь керівники Бобровицького району Олександр Шапченко і Микола Супрун, виконавчий директор ТОВ «Земля і воля» Валентина Чернякова, більшість керівників територіальних громад району, представники військових та інші співчуваючі родині загиблого воїна. Опускали труну Героя в могилу під вистріли військового салюту. 

    Я не вірив ніяк, що й до мене прийде день останній,

    І в жертовнім вогні моє серце від кулі згорить.

    Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну, 

    Певно, в цьому і є та найбільша провина моя.

Ці пісенні рядки, присвячені пам’яті великого співака Назарія Яремчука, уособлюють  душу та вчинок і нашого земляка Андрія Моруги, що загинув за Україну, за всіх нас.

                                                                        Григорій Войток

http://zemlyaivolya.net

.