Жінка-УКРАЇНКА

Юрій Мушкетик живе з онуком на дачі в Кончі-Заспі під Києвом. Трикімнатну квартиру в столиці здає.

– У кого паркан високий, там багатії живуть, у кого сітка – то письмен­ники, – казали ви, як була у вас чотири роки тому. А зараз у вас паркан, – заходжу на подвір’я до 85-річного Юрій Мушкетика.

Він живе на письменницькому хуторі в Кончі-Заспі під Києвом. 1955-го Микита Хрущов виділив землю під дачі літераторам. Усім тодішнім класикам – Андрієві Малишку, Миколі Бажану, Петрові Панчу, Андрієві Головку, Олесеві Гончару, Наталі Забілі та іншим – усього 27. Отримали по 45 соток, зібрали гроші за гонорари й звели майже однакові одноповерхові будинки.

Зараз письменників на хуторі семеро: Юрій Мушкетик, Іван Драч, Дмитро Павличко, Олег Чорногуз, Олександр Сизоненко, Валерій Шевчук і Раїса Іванченко. Решта будинків належать бізнесменам, чимало ділянок поділили на шматки. У Мушкетика половину викупив цукрозаводчик. Його прізвища письменник називати не хоче. Поряд дача доньки екс-прем’єрки Юлії Тимошенко – Євгенії.

– Так у мене паркан дешевий, – веде Мушкетик углиб двору. – Із профнастилу. Зять і онук самі поставили, дробили каміння, фундамент заливали. До цього у Гліба (17-річний онук. – “Країна”) руки стоять. Купив “Запорожець” першого випуску за 500 гривень, розібрав і зробив всюдихід, – показує на машину, вкриту кольоровою плівкою за квітником. – А я лаюся, бо нема де їздити. На такий всюдихід міліція паспорта не дасть ні за що, на дорогу не пустить. На чорта він здався? У мене є сяка-така машинка (Skoda. – “Країна”), буде 18 років, зроблю довіреність – і їзди. Я вже не можу, і навіть не через інфаркт, який у мене був, а через зір. Бувало на базар їздив, а цього року вже – ні.

Повз розлогі кущі троянд, які майже відцвіли, і кілька старих сосен заходимо на дерев’яну веранду. Тут майже нічого не змінилося за чотири роки. Ті ж вичовгані крісла біля столу, кілька картин на стіні та фокстер’єр Рекс крутиться під ногами. Обнюхує і лащиться, дає погладити. На столі – абрикоси з базару і свої сливи, стосом – книжки господаря “Яса”, “Біла тінь”, “На брата брат”, “Гетьманський скарб”.

– Оце онук школу закінчує, я дивлюся тести екзаменів, – Юрій Михайлович у шортах за коліна і сорочці в голубу смужку. Сідає у крісло в кутку. Розгонисто закидає ногу на ногу.

Цілий рік тут живете?

– Так, квартиру в Києві трикімнатну здаю. А тут є опалювальний котел, можна зимувати.

А як замете?

– Беру лопату й відкидаю, ще ноги носять. І Павличко ще бігає ого-го, він мій сусід.

Чула, пишете мемуари, а друкувати не хочете.

– За життя не буду, – Мушкетик чухає литку. – Там багато моїх прозрінь: хто був стукачем – може, й не живий, так родичі є. Багато думок про колег, і гіркі ці думи.

Хіба ви не в тому віці, коли байдуже – хто і що скаже чи подумає?

– І так, і ні. Якось повз Український дім ішов, а там чийсь творчий вечір. Зайшов – Бориса Олійника. Головуючий кричить: “Он Мушкетик, він стільки працював з Олійником, хай скаже”. Я вийшов: “Колись працювалося в журналі “Дніпро” і добре було, а зараз він запеклий комуняка, а я – українець, і нам нема про що говорити”, – і пішов. Після цього він не вітається. Так прикро, в журналі були ж однією командою, друкували дисидентів, коли їх ніхто не друкував. Хоч і під псевдонімами. Мені казали: “Вам тюрма буде”. Але тюрми не було, а вигнали з роботи постановою ЦК, – Мушкетик говорить голосно і швидко, майже без пауз.

Гірко було?

– Зараз я сміюся з цього. А тоді ніхто не дзвонив, не заходив. На вулиці, як хто бачив, переходив на другий бік. І не друкували.

Я – чоловік верткий. Не бігав, не скаржився, знав, що гірше буде. А треба ж щось робити. І я написав роман про найбільшого кібернетика Союзу Віктора Глушкова, він був і до Брежнєва вхожий. Подумав: про нього ви не зможете не надрукувати. Так і вийшло. А далі поїхав до одного голови колгоспу, а в нього 20 Героїв праці, а він сам – не герой. Кажу: “Як це ви добилися таких досягнень?” А він показує на першого секретаря райкому: “Я слухаю його вказівки й роблю навпаки”. Я так і почав нарис. Відіслав у всесоюзну газету “Правда”. Там же не знають: виключили мене чи ні. Їм сподобалося, замовили цілий цикл нарисів. А в нашому ЦК думають: чи в нього рука там, чи чорт його знає? І тому тиск на мене був менший. Отак вилазив із прірви.

Друзі повернулися? Ви їх пробачили?

Пауза. Зітхає.

– Був найближчий друг – драматург Олексій Коломієць. Я ввів його в літературу і, будучи редактором “Дніпра”, все його друкував. А потім ще була ж риболовля, ночі під Дніпром, багаття, довгі розмови. Він приходив до мене щодня. А коли оте сталося, три роки – ні дзвінка, ні відвідин.

Не можна було сказати в очі: що ти оце робиш?

– Я написав роман “Біла тінь” – і все вивів. Зобразив його під іншим прізвищем. Він каже: “За такий роман можна і друга продать”. А я: “Хто кого продав, Альоша?” Отака була дружба. А за роман били. Хоч і видали, порізали так, що впізнати не можна.

Як ставилися до того, що різали?

– І боляче було, і страшно. У Гейне є рядки: “Не страшно тільки дурню”. Хочу написати твір “Ніч редактора”. Скільки безсонних ночей пережив, коли був редактором “Дніпра”. Приношу верстку в журнал, знаю там кожен рядок. Думаю: за ці дві строфи битимуть, і за цей розділ – теж. Можна ж викреслити і сказати автору, що викинув цензор. І ніхто не дізнається. Але голос усередині доводить: що ти в чорта за порядна людина? Буває, і зараз каяття душу гортає.

За що?

– Я розумів, що таке радянська влада, і не ступив останній крок, як Світличний чи Стус (виступали проти влади відкрито, були ув’язнені. –”Країна”). Я не міг, як вони, бо дружина, діти, батьки. У селі батько йде вулицею, а дядьки гукають: “Михайло Петрович, так Юрка вашого з редактора не зняли ще? Знімуть, ще й посадять”. І вони мені з матір’ю дзвонять: “Ну, дивися ж там”. У селі люди заздрісні. Я для них – не письмен­ник, а хлопчик у коротких штанцях. І не Мушкетик, а Чабарняк – не знаю, звідки таке прізвисько в нас із діда-прадіда.

Бувало, що ви як редактор читаєте і бачите, що річ – геніальна?

– Роман Андріяшик – одна з моїх двох заслуг у житті. Я відкрив його літературі. Побачив, що його роман “Люди зі страху” – потужний, але будуть причіпки великі. Тоді я як зав­відділу критики написав вступну статтю і поніс на підпис до Стельмаха (Михайло Стельмах – письменник, лауреат Ленінської і Сталінської премій, академік, депутат Верховної Ради СРСР. – “Країна”). Добре б прикритися таким ім’ям. Він три-чотири місяці потримав і повернув: не ліг на серце. Ми вже запустили й так, але коли дійшло до друку, я злякався: колеги порізали, не впізнати. І я вирішив, що моя посада, моє благополуччя значно менші від цього роману. Сів на ніч, повідновлював, дав друкарці і сказав нікому не показувати. Так і пішло. Але до нього не причепилися. На вершині слави тоді був Гончар. Його заступники йшли в рядових і не переносили того. Заздрили. А тут виходить Андріяшик. І вони: “Ой, що там той Гончар, он Андріяшик написав!” А критики це чують, і кусати ніхто не став. Я дружив із Романом, але він пив, покинув дружину з дітьми, другу, бив їх. А тоді женився на третій і добивав її. Я втрутився, після того ми перестали дружити. Він спився. Шкода, бо таких розумних слів, як від нього, не чув ні від кого.

А друга заслуга?

– Якось на рибалці Григір Тютюнник каже: “Є такий письменник Феодось Роговий, але дуже нещасливий. Написав роман, а його звідусіль завертають”. Я намотав на вус, поїхав у видавництво “Радянський письменник”, куди він востаннє відіслав роман, але й там – нема. Відправили з висновком: “Киньте писати, займіться суспільно-корисною справою”. Я йому написав, щоб вислав роман. Побачив, що для друку важкий, і запросив його. День сиділи в кабінеті, зачинившись. Я позначив, що треба викинути, замінити, як скомпонувати. Залишилося підібрати редактора, рецензента. Я вибрав свого друга і сусіда письменника Анатолія Дімарова. Виходить рецензія. Роговий прилітає, кипить: “Дімаров – сука, падло, сволоч!” – “Чому?” А Дімаров, у нього ж своєрідне почуття гумору, – понаписував на полях: “Розгрібаємо купу гною”, “Знаходимо ще один перл”. Але наприкінці висновок: “Книжку треба друкувати”. Запитую Рогового: “Вам же ніхто такого не казав?” – “Ні”. І роман “Свято останнього млива” вийшов. Я ще висунув його на Шевченківську премію. І її присвоїли.

ІДЕ ПО ПЛЯШКУ ВИНА. НА ЕТИКЕТЦІ НАПИСАНО “ДЕСЕРТНЕ ОСОБЛИВЕ ВИНО “СТАНІСЛАВ”. ВИГОТОВЛЕНЕ ЗА СІМЕЙНИМ РЕЦЕПТОМ ІЗ ЧОРНИХ ІЧНЯНСЬКИХ ВИШЕНЬ. МАЄ ПРИЄМНИЙ СМАК І АРОМАТ. МІЦНІСТЬ 30%”. ТАКИМ ПРИГОЩАВ І 2010-ГО. ДРУГ ЮРІЯ МИХАЙЛОВИЧА ВОЗИТЬ ЩОРОКУ.

Дозволяєте собі чарку?

– Зараз не питиму, бо вчора були приятелі-міліціонери, позавчора – племінниці. Інколи вип’ю чарку горілки чи коньяку.

У вас гени хороші?

– Батько 94 роки прожив, три війни пройшов і два полони, а мати в 93 померла. Теж голод, важке життя, вона ж була дочкою куркуля, який кінчив у Сибіру, але очолювала найбільший колгосп у Чернігівській області. І зарплати не взяла ні разу, бо людям простим не давали. Я так просив чоботи, щоб у клуб піти, бо в мене були валянці з двох шматків сукна. “Ні, синку, не можна”.

В останній книжці “Час звіра”, що вийшла цього року, є роман “Така її доля”. Присвячений матері Юрія Михайловича.

Чому при житті матері не написали?

– Був дурний. Вона ж тут у мене жила, на руках померла. А я не розпитав про свій рід. А в неї така пам’ять була, що в селі дев’ять тисяч населення, і про кожну родину могла розказати до десятого коліна. Родичів у селі нема, хати – теж. Був там торік, зайшов у школу, сільраду, хлопців-однокласників уже нема нікого, а дівчата ще є. Одна дзвонить іноді.

З гонорару за свій перший твір ­”Семен Палій” ви купили батькам хату. Радянським письменникам платили ­пристойно?

– У середньому за друкований аркуш платили 350 карбованців (аркуш – 16 сторінок надрукованого тексту. – “Країна”). Невеличка книжка на 10 аркушів, це вже 3,5 тисячі. А “Волга” коштувала 4. А були ще доплати за тиражі. Можна було і 20 тисяч отримати, й два роки сидіти і працювати над новою книгою. Це зараз у Спілці письмен­ників нікого нема. А тоді вона шуміла й кипіла. Всі хотіли стати членом Спілки, бо давали і квартиру, і творче відрядження. Але друкували не все, бо хоч би який ти був талановитий, треба було зважати на погоду. Пісочили навіть тих, хто був просовітський. От профспілкові збори. Секретар ЦК з ідеологічної роботи Андрій Скаба вичитує старенького письменника Валентина Речмедіна: “Ви сказали дулне, – він “р” не вимовляв, – ви дулак, вийдіть на зболи і скажіть: Я – дулак”. Як ото сидіти і слухати таке? У Ліни Костенко є афоризм: “Література взята на скабу”.

А які у вас стосунки з Ліною Василівною?

– Були хороші, – сміється. – Вона була членом редколегії. Особлива вона, некомунікабельна, гонорова, дуже талановита поетеса, але дещо вреднюча баба, – сміється. – Колись матюкала мене. Я вирішив висунути її на Нобелівську премію. Зібрав усі її книжки, необхідні папери і вислав у Нобелівський комітет. Вона так лаялася, що я таке придумав.

Вам 85. Які переваги такого віку?

– Величезні. Ось іде такий дід, ширінка розстебнута, але що вже з нього візьмеш? – заливається сміхом. – Багато чого знаєш, багато поціновуєш правильніше, багато прощаєш, минулося багато страхів. Але зараз є страх за Україну. Однак радує, що нація, хоч і частково, та пробудилася. Зрозуміли, яка сволота цей старший брат. Із нашої Чернігівської області оце виїхав на фронт батальйон. Я, дві дочки, онука склалися й купили два бронежилети.

Можна кохати одну людину в житті чи більше?

– Я закохувався в школі двічі, а третій раз – уже в мою дружину. Вона молодша на два класи була. Ото – моє кохання, 53 роки прожили, і зараз хоч і нема її шість літ, думаю про неї, побиваюся і каюся, що не все зробив. Думав, оця проклята література – моє призначення.

Зараз так не думаєте?

– Зараз би віддавав більше родині.

ІДЕ ПО ФОТОГРАФІЇ. ПОКАЗУЄ СЕБЕ МОЛОДОГО НА КОНІ, ДІДА У СИБІРУ, МАТІР І БАТЬКА, МОЛОДУ ДРУЖИНУ, СЕБЕ В ОТОЧЕННІ ГОРБАЧОВА, ЩЕРБИЦЬОГО, КРАВЧУКА, ЧОРНОВОЛА. Є ЗНІМКИ З ПОДОРОЖЕЙ ФРАНЦІЄЮ, МАЛАЙЗІЄЮ, БІЛЯ НІАГАРСЬКОГО ВОДОСПАДУ.

- А ось цей письменник виступав на похоронах Анатолія Дімарова, – кажу про огрядного чоловіка на фото­графії.

92-річний прозаїк помер 29 червня. Чоловік на знімку на похороні говорив багато і пафосно.

– Дурний він чоловік, – каже Мушкетик. – Такий був, такий і залишився. Бог однаково розподіляє дурнів – і серед академіків, і двірників, і письменників.

Юрій Михайлович гукає в кімнати, щоб вийшов онук – фотографуватися. Той соромиться. Письменник показує теплицю з огірками, жасмин, що й досі цвіте. Біля шовковиці видно опудало.

Ви щасливий чоловік? – питаю вже у хвіртці.

– Людина щаслива, коли вона думає, що вона – щаслива. А чи досягнув я того, що мав би? Ні. І ніхто цього не досягає, бо ніхто не знає, де та вершина.