Жінка-УКРАЇНКА

(До 90-ліття з Дня народження письменниці Ірини Дибко- Филипчак)

Ці слова нашої світоча – Лесі Українки,можна сміло ставити епіграфом і до життя письменниці й поетеси, вчительки і критика Ірини Дибко-Филипчак, яке фізично завершилося восени 2012 року в містечку Потомак у штаті Мериленд, США,і було повністю посвячене боротьбі за Волю, що граничила з героїзмом, бо трималась на плечах тендітної українки.

 Достатньо знаю про тернистий шлях письменниці не лише посередництвом обширних реценцій  на книги Ірини Дибко, але й зі сторінок Монографічного дослідження її творчості, яке здійснив  професор Петро Сорока з Тернополя, та завдячуючи моєму особистому знайомству й спілкуванню впродовж більш як десяти років.  Не побоюсь сказати, що не просто було підтримувати в належній рівновазі творчі стосунки з письменнницею, які можна було б назвати, іноді, навіть товариськими. Шановна пані Ірина приськіпливо ставилась  не лише до творчих тем і мови твору, але й до права бути в межах її уваги. Вона майже безпомилково могла відчути фальш як у розмові, так і в літературному творі чи критичній заувазі й публіцистичній статті. Особливою своєю інтуїцією Ірина Дибко відчувала відношення автора до України, його патріотизм. Сама ж була великою патріоткою своєї єдиної Батьківщини, що любила підкреслювати й при розмові, і в своїй пезії та прозових творах. І все своє життя вона посвячувала служінню українській ідеї, рідній мові й культурі, змаганням України до волі.

Мене болить Україна, бо мене мучили за неї кати мого народу, - часто пригадувала, в розмові зі мною по телефону пані Ірина, як мова заходила про події в Україні. Далі письменниця замовкала, мабуть плакала... Одного разу вона вирішила розповісти мені, чому в неї побіліли коси за кілька годин, адже восени 1944 року вона була заарештована ґестапівцями через фальшивий донос, начебто вона  єврейка і була причетною до знищення двох німців. Зрозуміло, що юній українській дівчині заперечити цю фальсифікацію в стінах фашистського ґестапо було не так легко, майже не можливо. Тому Ірині довелося перейти через усі кола дантового пекла. На щастя, та не без Божої опіки, в яку надзвичайно щиро вірила Ірина Дибко-Филипчак до кінця своїх туземних днів, їй вдалося вирватись із лабет смерті, але навіть рідні невпізнали  свою доню при зустрічі – вона стала білою,( не сивою, скоріше – срібною).Такою і залишалася впродовж всього свого життя, звичайно не могло не відбитися те катування і на здоров’ї нашої героїні. Та все ж таки прожила Ірина Дибко довго та залишила великий творчий доробок в українській літературі  у вигляді обширних книг : «На крилах дум»,»По стежинах Душі», «На перехресті років»,»Білий орел»,»У саді думок». Особливою заслугою письменниці для української літератури є те, що вона створила більше ніж вдалий, унікальний переспів-переклад найдавнішого епосу «Ґільґамеш» і «Ахнатон» на українську мову, в повному обсязі та у віршованій формі, тому ім’я поетеси набрало енциклопедичного значення і ці її твори ввійшли в обов’язкову програму  Національного Університету ім.Тараса Шевченка в Києві, на кафедрі Комперативістики та Порівняльної літератури. Перу Ірини Дибко завдячують переклади на українську з англійської «Хутір тварин» Джорджа Орвела, «Нарис про людину» Олександра Повпа, як і його «Універсальна молитва» і «Ода самоти» та інших авторів. Слід згадати довголітню працю Ірини Дибко в Міжнародному ПЕН Центрі, її палкі промови на Всесвітніх Конґресах поетів,есеїстів і новелістів, а також редакторській праці письменниці над «Антологією ПЕН», що появилась у світі в 2010 році у США і стала немов лебединою піснею нашої незабутньої трудівниці на ниві літератури.

  Але, повертаючись до теми «Український жіночий героїзм», хочу ще раз підкреслити нелегку долю героїні мого нарису, адже від самого її народження, 30 березня 1925 року, в селі Більшівці, що під древнім Галичем і, як згадувала поетеса –  була вона любимою донею саме татуся, якому обіцяла завжди тримати його прізвище. Була наймолодшою в родині Дибків, але надзвичайно обдарованою талантами та щемливим відчуттям краси природи, музики, пісні і слова, через те й страждала найбільше:

Я жити почала недалеко Дністра.
З вікон моєї хати я бачила Карпати
стоячи при вікні здавалося мені,
в час ясної днини, ось – торкнусь об вершини
Карпат рукою. Здавалось, Карпати говорили зі мною...

Історія древнього Галича наповнена романтикою і драматизмов, легендами і переказами, що супроводжувало  з самого початку й крізь все життя поетесу Ірину Дибко.

Казав мені батько: Галич місто святе.
І, пригорнувши мене, ще казав він тоді,
Що на нашій землі святих місць чимало...

До школи майбутня письменниця пішла в чотири з половиною роки, вже у три з половиною вона навчилась читати і писати, тому в шестирічному віці її прийняли в ґімназію «Уршулянок» у Станіславові де провчилась до вересня 1939 року. Далі... війна зруйнувала всі плани  на майбутнє, хоча  вона,після численних пригод, склала іспит до педагогічного інституту на третій рік навчання. Як згадує Ірина Дибко, - Це трапилося ще у 1936 році, «Коли я поступила  до першої гімназійної, була на два роки молодшою за ровесниць і тому спочатку мешкала в пансіонаті. Та скоро якось довідались панночки-граб’янки, що я «русінка» і коли я спала, стали зі свічками довкруг, щоб  приглянутися чи справді я маю «чорне піднєбєнє», бо ж якійсь панночці батько сказав, що «всищи русіні-українци майом чорне поднєбенє, як сцєклє пси...». Та не тільки зробили – освідомили граб’янки, а й перелякали мене, я цілий місяць була хвора із переляку... Управа «Уршулянок» просила «тего нікому не мувіць». Але якщо ця подія досі живе у пам’яті, значить не судилось їй забуття...». І спрямувала Ірину Дибко на більш докладніші студії  вивчення історії України, яка під час наступних окупацій нашої Батьківщини, особливо московської, що також  найбільше спотворювала її, називаючи ницими словами наших Героїв, починаючи з великого гетьмана Івана Мазепи. Ірина рано почала задумуватись над несправедливістю, що панувала на рідній землі, бо була свідком того, як зухвало вели себе тут новітні пани-окупанти, принижуючи справжніх господарів свого Краю. Почуття особистого протесту все більше наростало в серці  майбутньої поетеси:

«..вже неволя вросла, вже й коріння її до нашої душі нищівно сягало, границь не знало: горіли церкви. Не одні полягли. Лиш земля порита... Так вчив лях, що він пан, на вкраденій землі. Та не подолав душі!..». Скоро студентка Ірина дізналася про тих, хто належав до Української Повстанської Армії, а незадовго вона пізнала жахи новітніх «визволителів», потрапивши до їхніх лабет. Це був час зловіщого терору і репресій, снищення всього гордого й мужнього, та перш за все – національно-свідомого.

 Одного дня, 1942 року, Ірина Дибко отримала від довірених людей тривожну вістку, що арештували її керівника і вчителя через зрадницький донос одного з інформаторів. В березні 1944 року каральні мадярсько-німецькі загони спалили Більшівці, зумівши вислизнути з села й зникнути в Станіславові, ховаючись від арешту, їй не залишалось нічого іншого, як утікати на Захід. Якимось дивом батьки  Ірини з однією із її сестер добралися до Станіславова та знайшовши Ірину, разом виїхали до Збежа біля Лодзі, де Ірина записалась на музичні студії ,щоб продовжити свою кольоритуру та гру на скрипці. Думала що вже закінчились її поневіряння, та...згаданий вище  ґестапівський арешт безневинної Ірини наповнив її життя  ще тяжчими стражданнями не лише духовними, але й фізичними тортурами. З її то ніжною і чутливою поетичною душею, з загостреним почуттям справедливості й пієтизмом думок?!..

По війні Ірина Дибко працювала в таборі переселенців, бо після всього пережитого Сибір її вже не вабив. У таборі в Зальцбурзі працювала в суспільній опіці, там же поступила в Моцартеум на спів. Тут і познайомилась з молодим чоловіком, що був виснажений тривалим голодуванням так, що нагадував тінь. Ім’я його – Роман Шраменко, йому чудом вдалося вижити в умовах жорстокого концентраційного табору Дахау. Незадовго Ірина Дибко зв’язала свою долю з цим юнаком, який займався всебічною суспільно-політично працею. Коли ж з наказу полковника Мельника він переїхав до Мюнхену,Ірина не вагаючись поїхала зі своїм чоловіком, де працювала в генерала Капустянського і в Українському Комітеті. У Мюнхені вона поступила до Українського Вільного Університету...

«Буває дійсність, схожа до снів: прекрасних, чарівних і гарних. Є ще й така, що не стачає слів до марень кошмарних», - так сказала про свою юність поетеса Ірина Дибко. Але вона подивугідно винесла достойно всі випробовування, не похитнувшись у своїй вірі і стійкості, подвигугідно у терпінні пронесла всі страждання і болі, що випали на її долю, в тому числі й подальшу, яка іноді їй всміхалася. До таких «усміхів долі»  пані Ірина відносить зустріч з Докією Гуменною, письменницею, яка навернула її на стежину літературної творчості, що почалась друкуванням в газеті «Нові дні». Потім нелегкі повоєнні роки, а далі – чужина еміграційна, хоча й прихильна – все ж не рідна, мачушина. Вона тоді написала: «Не вередую, не нарікаю а тужу,як Україну згадаю...». Треба було працювати щоб жити та ростити трійко дітей, які народились у подружжя Шраменків вже у США. Отак і розвіюються, немов кленовими листочками, людські долі, що викорінюють їх буревії з рідних ґрунтів.Хоч обставини заставили здобути професію медсестри, Ірина водночас працювала вчителькою в Рідній Школі, що започаткувалась зусиллями української громади при парафії Святого Миколая, у місті Пассейк. Працювала творчо й самовіддано, розробляючи тематику уроків та шкільні програми навчань, бо підручників майже не було. Знову почала зосереджуватись над своїми віршами, які почали появлятися  на сторінках українських діаспорних видань, а згодом вийшла у світ  перша поетична збірка  Ірини Дибко «На крилах дум». Так сталося, що дорога життя Романа Шраменка і Ірини Дибко розійшлась.

Тож втікай від туги, втікай якомога.
Не виплескуй журби, в житті, ради Бога.
Бо в кожній людині є ще така сила,
щоб в невідрадності розгорнути крила...

Час не стоїть на місці і життя повертає дорогу по-своєму.
Вже в не надто молодому віці, пані Ірина зустріла своє щастя і долю в особі доктора Бориса Филипчака і, як завжди стверджувала поетеса – саме зі своїм Борисом вона відчула справжне жіноче і людське щастя. І хоча жили вони лише сім літ  в туземному житті, пані Ірина вважала роки свого подружнього життя з доктором Борисом Филипчаком найкращими й найвагомішими. Вона ніколи не змирилася з його смерттю, адже її коханий Борис живий  у її поезії, у присвяті книг, в перевиданні творів Борисового батька – письменника й історика, який загинув у радянській тюрмі, заарештований новими  окупантами, вже в пожилому віці. Ім’я його – Іван Филипчак, автор багатьох історичних повістей, серед яких «Княгиня Романова», «За Сян»,»Будівничий Держави». Саме пані Ірина спонукала свого чоловіка перейнятися літературною спадщиною батька-письменника, воскресивши тим же, немов із забуття, славне ім’я ще одного великого українця і спадкоємця геніального земляка  - Івана Яковича Франка.

Поетеса Ірина Дибко-Филипчак, навіть в роки найбільшого тоталітарного режиму, що панував у Радянській Україні, не втрачала зв’зків з рідною землею. Вона ловила кожну вісточку з далекого уярмленого Краю, боляче переживала за долю тих, хто зумів кинути виклик ненависній системі, за що карався у в’язницях і таборах. У творчому доробку письменниці чимало творів, присвячених цій тематиці, яка і досі ще не менш актуальна, хоч на превеликий жаль – не стала забутою двадцятиріччям віддалені, від проголошення Української  Назалежності, роки. Можна тільки збагнути,  яким щастям і радістю зустріла   ця   славна жінка-борець, письменниця і громадська діячка  добру новину  про омріяну Незалежність України, за яку вона до останнього свого подиху була на освяченому Богом полі боротьби, справжнім і відважним лицарем духу, адже це поле ознаменоване      боротьбою за Волю на Батьківщині. Бесперечно,  душа Поетеси ангелом-хоронителем витає над Майданом Незалежності в Києві та над Україною, щоб втримати цей окрайчик щастя, якого прагнула сама,  завжди.

Душа – дихає теплом крізь тіло.
У щирім усміху сонце сяє.
Сповняє життям думку і діло,
Що до висот Духа змагає. (І. Д-Ф).

Оксана Маковець, НСПУ.
Сіфорд, Вірджінія.