Жінка-УКРАЇНКА

Поезія – то завжди неповторність, як зазначав класик. Дійсно, поети одне на одного не схожі. Вони різняться між собою – життєвим шляхом, поглядами на творчість і на людину у творчості, ціннісними та творчими пріоритетами. Але спільним є одне – любов до поезії, до людини, до життя.

Випускниця Університету «Україна» Альона Загребельна – родом з міста Миронівка Київської області. Закінчила Миронівську ЗОШ № 3 і Богуславське професійно-технічне училище. Згодом доля привела її в Університет «Україна», який вона закінчила 2012 року (спеціальність – «журналістика»).

Перші вірші були опубліковані у районній газеті «Миронівський край». Альона не уявляє своє життя без творчості, а найулюбленішими жанрами в поезії донедавна були пейзажна та інтимна лірика. Але життя, немов вихор, увірвалося в її тихий світ, де панували краса природи і краса любові. Життя диктує нові теми для творчості, і Альона відгукнулася. Бо не може байдуже спостерігати, як твориться новітня історія України. Про життя в поезії і про поезію в житті говоримо з випускницею Університету «Україна», поетесою Альоною Загребельною.

Що привело Вас у поезію? Розкажіть детальніше про Вашу творчість?

У поезію, як у партію, не вступають. Воно в людині або є, або його нема. Переконана, що кожна людина талановита, і безталанних людей немає. Хтось має здібності до наук, хтось до техніки, а хтось до літератури. Адже ми всі – важливі та необхідні гвинтики механізму під назвою Світ. Просто не всім, на жаль, вдається відкрити в собі потенціал.

У поезію мене привела життєва стежина ще з дитинства. Потяг до творчості був у мене ще змалку. Я активно відвідувала різні творчі гуртки, ще з дитинства улюбленими уроками були українська мова, зарубіжна та українська література, хоча всі предмети давалися мені легко. Та й взагалі, моя мама ще в школі писала прекрасні твори, а тато гарно малює. Тому, мабуть, поєднання таких творчих русел і породило в мені, як альтернативу, потяг до поезії. Думаю, це і посприяло тому, що окрім любовної лірики пишу пейзажну. Але зараз, частіше ніж раніше, чомусь пишеться й громадянська лірика.

Чесно кажучи, писання віршів завжди було для мене невід’ємною частинкою мого життя. Деякий час я навіть думала, що всі люди пишуть вірші, що це буденне зайняття і нічого особливого у цьому немає. Та й наразі, я не звеличую це. Інколи вірші даються занадто дорогою ціною…

Про що пишете найчастіше? На які емоції і враження найчастіше озивається Ваша душа?

Загалом, як я вже говорила, найчастіше пишеться любовна та пейзажна лірика. Але останнім часом, якщо точніше, то з вересня 2013 року, у моїй творчості домінує громадянська та патріотична лірика. Кажуть, що творчі особистості надто гостро сприймають життя і дефілюють на грані реальності та ірреальності, тому, мабуть, це і є поясненням того, що в деяких мої осінніх віршах є передчуття певних моментів майбутнього, яке, на жаль, таки справдилося.

Як Ви познайомилися з Університетом «Україна»?

Спочатку з Університетом «Україна» познайомилася моя мама. Мабуть, від знайомих почула. Це був 2006 рік, ми з нею обговорювали, куди я буду вступати після училища. Сказати, що я хвилювалась – то не сказати нічого. Взагалі, я з тої категорії людей, які все сприймають близько до серця. Якщо відштовхуватися від  дитинства, то я спочатку хотіла бути співачкою, потім слідчим, потім адвокатом, а потім уже зрозуміла, що без писемної творчості себе не бачу, то вступ на філологічний факультет навіть не обговорювався. Потрібно було лише вирішити, у який університет вступати.

Що спонукало вступити саме сюди?

Якщо відверто, то це був другий університет, куди ми з мамою потрапили в той день. Дізнавшись про потрібний нам факультет, терміни подання документів,  вступні іспити та умови навчання, одразу вирішили, що нам це підходить. Можна сказати, що це було спонтанне рішення, про яке я не пошкодувала потім ні разу.

Навіть уже, закінчивши його, я завжди тепло відзиваюсь про «Альма-матер «Україна», як співається у його гімні, слова якого написали Геннадій Горовий (теж наш випускник і відомий в Україні поет) і Наталія Барна, директор Інституту філології і масових комунікацій, чудовий викладач PR-менеджменту і просто хороша і душевна людина. Цей гімн я періодично прослуховую і досі.

Які враження у Вас залишив Університет «Україна», кого з викладачів згадуєте найчастіше?

Студентське життя – найцікавіше, бурхливе, тепле, сповнене розмаїттям емоцій. Підготовка до заліків, іспитів, екзаменів змінюється радістю їх складання, і це все розбавляється смішними випадками. Найголовніше – бути впевненим, що обрана професія саме для тебе, тоді всі гори по плечу. Якщо для студента предмет цікавий – то теорія буде відскакувати від зубів. Але переконана, що 50 відсотків у цьому відіграє викладач. Зуміти зацікавити студентську молодь – це не так уже й легко, як здається. Викладачем, вчителем, як і медиком, потрібно бути від Бога. Адже викладацька діяльність вміщує в собі не лише досконале володіння професійною мовою, зі всією термінологією, а й умінням смачно подати все це студентам, аби пробудити в них апетит до того чи іншого предмету.

З мого власного досвіду, можу стверджувати, що Університет «Україна», а саме його викладачі, не лише дали мені гарну базу для подальшого творчого розвитку, а й вивели мене з творчого ступору, який тривав близько двох років. Це також називають творчими муками.

Не хочу розповідати, за яких обставин так трапилось і хто в цьому винен, це вже минуло, дякувати Богу. Я тоді навчалася на третьому курсі, і староста нашої групи Світлана ТІТІЄВА, відвела мене за руку до Василя Васильовича ГУБАРЦЯ, який на той час був нашим завкафедрою. Я прочитала йому декілька своїх віршів. У відповідь, Василь Васильович сказав мені такі слова, які відкрили в мені друге творче дихання, і нові вірші полилися з мене з неймовірною силою.

Натхнення було настільки інтенсивним, що мені потрібно було лише встигнути взяти ручку, папір і записувати, ніби під диктовку. Передивляючись ті записи, я відмічаю, що виправлень майже не було. Я дуже вдячна Василю Васильовичу за ті слова, які він тоді мені сказав, і згадка про це пройде зі мною стільки, скільки мені відміряно Богом. Взагалі, я дуже часто згадую викладачів, їх розповіді на парах, поради. Коли закінчила університет, це все пригадується і дуже допомагає у повсякденні. Кожному з них хочеться сказати щире людське спасибі за все те, що вони дали мені. Це не лише прожиті роки. Це досвід і знання, якими я можу користуватися у своєму житті, і які мені допомагають. Це значно цінніше, ніж здається на перший погляд.

Ваш улюблений предмет в Університеті?

Не можу сказати, що в мене був якийсь один улюблений предмет. Як я уже казала, мені ще зі школи давались легко всі предмети, але цікавість я відчувала лише до деяких. Взяти б наприклад літературу, як українську так і зарубіжну, наразі можу відверто зізнатись, що деякі твори з програми я відважуюсь читати лише зараз. До речі, багато творів із програми, перечитуючи зараз, сприймаю інакше, глибше. Вважаю, що кожній книзі – свій час. Хоча, взагалі читати люблю.

Психологія мені подобалася, філософія, хоча з філософії отримала четвірку, але то таке, не в оцінках справа, а в знаннях. Також викликали інтерес дисципліни Сучасна українська мова в ЗМІ, Основи викладацької діяльності у ВНЗ.

«Журналістське розслідування» Олександра Кіндратовича ГЛУШКА і «Основи редакторської майстерності» Віталія Опанасовича КАРПЕНКА – це книги, які досі залишаються моїми настільними уже пропри закінчення університету. І взагалі, вчитися я люблю. Наразі подумую над другою вищою освітою.

Що Вам дав Університет «Україна»?

Відчуття того, що я знаходилася на своєму місці, що це – моє. Це значить, що я обрала правильний шлях. Усі люди, які траплялися мені на шляху в період навчання, викладачі чи студенти, ніколи не викликали в мене відчуття дискомфорту, а навпаки. Першій своїй збірці я також зобов’язана університету, а саме Анатолію Адольфовичу УРБАНУ, редактору університетської газети. Та й узагалі, всі мої творчі звершення на той час відбулися за поштовхом людей, з якими мене звела доля завдяки Університету «Україна».

Розкажіть, будь-ласка, у яких заходах, фестивалях Ви брали участь? Чи брали Ви участь у заходах в Університеті «Україна»?

Взагалі, я не публічна людина. Останній конкурс, у якому я брала участь – «Коронація слова» 2010 року. І то, це була ініціатива моєї мами. Наразі я давно вже не звертаю уваги на такого роду заходи, адже зосереджуюся на огранці слова, самовдосконаленні. Бажання відшліфувати вірші, донести якусь їхню суть, яка б спонукала людей до певних роздумів чи дій, для мене важливіше, аніж перемога в тому чи іншому конкурсі.

Що, на Вашу думку, дають такі заходи для творчої людини?

Думаю, що негативно вони не впливають на автора. Деякі заходи навіть спрямовані на те, аби допомогти молодим і талановитим. На жаль, у наш час їх мало, але вони є, і цим не треба нехтувати. Багато що вирішує в нашому житті випадок.

Чия творчість Вас надихає? Хто Ваш улюблений поет, актор, режисер, просто митець?

Найбільш визначна людина мого життя – це моя мама. Лише завдяки їй та її зусиллям я зараз така, яка є. Багато випробувань випало на її долю, але вона ніколи не втрачала віри в мене. Вона мій перший слухач, найвибагливіший критик і мій життєвий маяк. Я навіть не знаю, за які такі заслуги Господь дав мені таку маму.

Якщо говорити про поезію, то з сучасних україномовних поетів мені близькі вірші Ліни Костенко, Оксани Пахльовської, Ніни Яворської, Людмили Юферової. З російськомовних, також сучасних – Олексій Канзепаров, Ольга Субачева, Марина Київська, Женя Більченко, Артем Сенчило, Лєнка Лазарєва, Мар’яна Висоцька, Віра Полозкова та багато інших.

Поет – завжди небайдужа людина. Творча особистість не може не відгукнутися на виклики, які доля щедро дає Батьківщині, людству. Скажіть, будь-ласка, як Ви оцінюєте ті події, що їх з осени 2013 і донині переживає Україна?

По-перше, я пишаюся тим, що українка. Я пишаюся своєю країною та мовою. У нас прекрасні землі, родючий чорнозем, милозвучна мова, працьовиті та талановиті люди. Тож недарма, наша історія багата на випробовування, які український народ з гідністю витримує донині. Кожен поштовх у спину Україні озивається в наших серцях гучним відлунням. Радію, що це на даний час робить нас сильнішими, а наш моральний імунітет стійкішим до різного роду зовнішнім подразникам.

Що потрібно зробити нашому народові, щоб пройти всі випробування з гідністю?

Треба, насамперед, залишатися вірними синами і доньками своєї Батьківщини, любити Україну і удосконалювати її своїми силами, адже нас більшість, однозначно. У нас є те, чого немає в багатьох країнах світу – міць, яка передалася нам від наших пращурів-козаків, воля, єдність, сильний розум і велике бажання жити в могутній і чесній державі. Час, коли не влада робить зміни, а народ, уже майже настав.

Що Ви побажаєте читачам?

Кажуть, що наші думки матеріалізуються. Тож бажаю мирного неба над головою, світлого, ясного розуму, мудрості, терпіння пережити важкі часи. Завжди будуть люди, віддані Україні серцем, і це не підвладно владі.

Бажаю українській поезії та літературі невтомного пера і молодих талановитих авторів. Будемо вірити у краще, бо, як обіцяв Славко Вакарчук, який уже давно є візитівкою України, ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ!

Вірші Альони ЗАГРЕБЕЛЬНОЇ

Колись таки збунтуються слова

Постане правда звідусіль і всюди. 
З колін тоді підніметься трава, 
А з нею місто і село, і люди. 
Це буде раптом. Увірве терпець 
Всім чорноруким людям від роботи. 
Вони підуть до влади навпростець 
Із чистим серцем і в брудних чоботях. 
О, Україно, мати злидарів, 
З тобою бідні і такі багаті! 
Допоки у серцях не догорів 
Той каганець надії, що у хаті 
Стоїть самотньо на пустім столі. 
Старенька жінка гріє над ним руки. 
І їй мозолять очі мозолі 
І ваші неправдиві запоруки. 
Розкол у вірі влади і людей. 
Ви нашого народу лжепророки. 
Хіба ж за це боровся Прометей? 
І ми за це всі боремось. Допоки?! 
Кайдани правді − що слова вітрам. 
А гріх піде до сьомого коліна. 
Підніметься, як із глибин Дніпра, 
Весь біль людей, і велич України...

PS.: Цього вірша було написано в середині жовтня 2013 року, коли про революцію ще ніхто й не здогадувався.

Усій владі незалежної України

Обридло, досить. До яких же пір, 
І до яких кривавих іще дат 
Нацькований, заляканий, як звір, 
Буде іти на брата рідний брат? 

Народний гнів бунтує, шаленіє, 
Та вам та кров – видовище і хліб. 
Ви в Колізей уже перетворили 
Всю Україну за ту жменьку літ. 

Нема прощення, і нема спокути – 
Це ж треба мать таку безмірну кпить. 
Та ви ж усі тут поголівно Брути, 
Свою державу так занапастить! 

Світлана ПАТРА,
журналіст Імідж-центру Університету «Україна»