Жінка-УКРАЇНКА

Про свою любов до України я не хочу говорити голосно і патетично. Нехай моя розповідь буде тиха, як молитва, ніжна, як колискова, глибока й пристрасна, як материнська любов. Краплі дідової шляхетської і бабусиної козацької крові, що змішалися з батьковим шахтарським потом, дають мені сили чесно жити, наснагу творити, людей шанувати. Батьки навчили мене любити народну пісню, звичай, мову, історію рідного народу. І я хочу сторицею віддячити їм й намагаюся вибороти честь бути українкою не тільки за походженням, а й своєю щоденною сумлінною працею. Міцне предківське коріння щоразу нагадує мені, якого я роду - племені, вивищує мене над буденністю й зобов’язує зі всією душею, з усім серцем, щоднини, щогодини класти камінець у розбудову своєї країни. Вона починалася з рідного порога, зі шматочка землі, де я робила свої перші кроки, зі школи й інституту, що відкрили мені світ знань, з улюбленої роботи, якій я присвятила майже півстоліття. Сьогодні батьківщина моїх дідів і прадідів – це потрощені ворогом міста і села Донбасу. Це  зруйнований, але нескорений Слов’янськ, звідки у важку годину до Києва приїхали мої племінники й онуки.

 Я люблю свою Україну в горі і в радості, в бідності, і в багатстві, розквітлу, повну сили, ослаблену від агресії ворога. Вона – у моїх донечці й онукові – їм жити в новій щасливій, розвиненій європейській державі. Вона – в мене єдина, найкраща. І мені іншої не треба.