Нове на порталі
Творчий марафон
Популярний вміст
Євген Баран. Патріотичне (обов’язкове)
Триста спартанців царя Леоніда, триста козаків під Берестечком і триста студентів під Крутами довели, що смерти немає, коли людський дух сповнений віри. Я волію опинитися серед чергових трьохсот, бо не важливо, чи ти помреш, – важливо, чи ти зумів захистити землю, названу Богом і людьми УКРАЇНОЮ…
Патріотичне (обов’язкове)
Давно не говорив про патріотизм. Якось соромився і завжди вважав це недоречним. Однак настає момент, коли будь-які особисті табу перестають бути дієвими. І ти починаєш розуміти, що коли не розпочати цієї бесіди сьогодні, завтра може виявитися пізно.
Я належу до втраченого покоління. Зрештою, винятків тут нема. Просто у когось або є це розуміння втрачености, або ж воно атрофоване певними чинниками суспільно-політичного чи індивідуального плану.
Пригадую, як на початку 90-х мої приятелі у Києві, де я тоді навчався, соромилися між собою говорити на патріотичні теми, вважаючи їх знаком пристосуванства. Як тільки-но звучали десь патріотичні промови або ж хтось розроджувався патріотичними віршами – ішли звідти геть: морального паскудства і патріотичного онанізму, вбраного у віршові шати, не терпіли.
Реакція на цей «купонний патріотизм» – епатаж і деструкція, трагічний оптимізм, хоча і це не було у моді. Але інакшого способу залишатися собою, не влазячи у будь-які рамці псевдополітичних торгів, не бачили.
Можу вважати, що мені вдалося вистояти у той момент, коли на розмовах про патріотизм можна було заробити дивіденди політичні чи матеріяльні. Навіть більше: своїми відвертими натяками заробив собі реноме людини незручної. До певної межі це виглядало оригінальним і навіть сміливим. Сьогодні розумію: цього замало.
З якогось моменту я усвідомив, що є речі незворотні, які не залежать від твого бажання чи небажання. Якщо хочете, це речі з розряду вічних. Як би ми не старалися щось показати чи когось викривити, є поняття, незмінні у своїй суті. І тут має значення лише право людини визнавати їх за такі чи ігнорувати. Деякі з цих понять тут нагадаю: добро і зло, любов і ненависть, життя і смерть.
Я вже не можу і не хочу більше нічого ігнорувати. Споглядаючи сьогоднішні псевдополітичні торжища, яким не видно кінця, смію заявити, що мені набридло жити у КРАЇНІ ДУРНІВ. Оскільки я не маю бажання звідси нікуди виїжджати, бо це земля, на якій народилися і померли мої предки, на якій народився і живу я, на якій народилися і живуть мої діти, то хочу, аби знали мою позицію і навчилися її сприймати. Це, напевне, один з останніх шансів, коли моє покоління ще може щось змінити в своєму житті і в житті країни, тому говорю про це відкрито:
- Влада, яка маніпулює ситуацією, ловлячи рибку в каламутній воді, завжди приречена на поразку і зникнення: рано чи пізно, але це стається.
- Суспільство, яке терпить злочинну владу, саме стає злочинним.
- Людина, яка рветься до влади задля власних шкурницьких інтересів, приречена розчинитися в історії, навіть якщо вона задля примарної метеликової слави спалить сто храмів Артеміди…
Сьогодні ми знову опиняємося на роздоріжжі, як і тисячу років тому. Але щоразу в найкритичніші моменти нам ставало снаги вистояти і вижити, і ніякі ВАВИЛОНСЬКІ ВЕЖІ брехні й облуди не витримували твердости нашої віри.
Я не знаю, чи зможуть сьогодні люди, кинуті напризволяще, повірити у себе й у свою землю. Бо це останнє, що нас ще тримає, і не слід забувати легенди про Антея, дозволяти собі зневіритися.
Тому я сьогодні говорю про патріотизм. І не соромлюся цих слів. У час критичної напруги і хаосу політичного, який загрожує розколоти Україну і довести її до втрати державнсісти, найкращий захист – це наступ. Триста спартанців царя Леоніда, триста козаків під Берестечком і триста студентів під Крутами довели, що смерти немає, коли людський дух сповнений віри. Я волію опинитися серед чергових трьохсот, бо не важливо, чи ти помреш, – важливо, чи ти зумів захистити землю, названу Богом і людьми УКРАЇНОЮ…
