Жінка-УКРАЇНКА

Євген Баран – критик, літературознавець, есеїст. Автор більше десяти книг. Лауреат всеукраїнських і міжнародних літературних премій. Заслужений працівник культури України. Живе і  працює в Івано-Франківську.

БРЮҐҐЕНІЗМИ 11

• Сьогодні їхав у Городенку, і не доїхав. В міському автобусі вкрали гроші. Ніц не маю проти злодіїв, але мали би красти не в нас...

• Зранку на роботі декілька хвилин говорив із одним гарним чоловіком, кількамісячне перебування у т.зв. владі його не розбестило.
  - Як живете?
  - Звично, у суєті.
  - Ви стали філософом.
  - Ця держава спонукає стати або злодієм, або філософом. Кожний вибирає своє, - відповів я...

• Навіяне "Казановою" (1976) Фелліні: Мудрі люди ніколи не потрібні державі; їй потрібні розумні і акуратні виконавці..

• Повернувся з Хмелівки. Грали "фітьбол" на кубок Евгена Паранюка. Не розсипався, але місяць кривати буду - напевне, порвав зв"язки. Але все це ніщо, порівняно з відчуттям внутрішньої свободи...

• Чим більше на шляху чоловіка жінок, тим менше простору, де він може залишитися чоловіком...

• Нагадав мені Петро Сорока у "Слові Просвіти" (ч.23, 9-15 червня 2016) , чому і за що я його підтримував 15 років. Ми всі графомани до того часу, поки не зрозуміємо, що література - це щось більше за гру із самим собою; вона ж така ірреально-реальна, як весь наш світ. Головне, як до цього ставитися. Але попри естетичне зростання, важливим є внутрішній етичний простір. Хтось осягає одне, хтось інше. Той, хто осягає обидві крайності, стає класиком. Бажаю, Петре, Тобі рости. У Тебе ще потенціял не вичерпаний....

• Перша декада червня у мене проходить під знаком Фелліні. Переглянув "Дорогу" (1954).Фільм закінчився, а я згадував, кого образив, аби вибачитися. В результаті зателефонував мамі. Слава Богу - жива.

• Сьогодні знову бачив поганий сон, а вранці знайшли мертву мою сусідку і ровесницю з першого поверху. Лишився син, років вісім, якого забрала поліція. Років десять тому раптово помер її найстарший брат Ігор, який цілий мікрорайон годував наркотиками. Минулого року померла мама. Залишився наймолодший брат на стороні, який останній рік тим і займався, що прагнув відсудити квартиру. Наталка була хороша, людська. Безталанна, але людська...

• "Ночі Кабірії" (1957) Фелліні. Відкриваю для себе Джульєту Мазіну (1921-1994). Здається, бачив фільми з багатьма великими актрисами, але щоб так перевертали мене, як ця "невиразна" Джульєта, жодної не було. Маленька людина, спрагла щастя... Така вічна і така невимовно сумна історія. Мазіна не грає, проживає і вмирає разом зі своїми героїнями...

• Наприкінці 60-х у нашому селі часто бували гуцули-"потопельники". Десь їхні хати потрапили під повені, вони ходили селами з мішками за плечима і просили на прожиття. Ніхто не казав, що вони погані чи добрі. Давали кожен, хто що мав: пару копійок, картоплі, консерви. Чи все вони доносили додому, ніхто не цікавився... 

  Сьогодні себе відчуваю таким "мішочником". Іду дорогою ("la strada"), щось набирається у мішок. Час від часу переглядаю "набуток", один викидаю, інший залишаю. Йду. Тому, коли говорять, що я щось не так роблю чи когось зраджую, кажу просто - іду, й дорогою позбуваюся зайвого. Так колись позбувалися мене, я переживав, поки не вийшов на власну путь...

• Цікава думка прийшла при читанні однієї книги. Є літератори, які виростають з літератури, а є літератори, які переростають літературу. В українському контексті я можу назвати Сковороду і Шевченка, які переросли літературу; Франка і Стуса, які виросли з літератури. 101% сучасних літераторів випали з літератури, вдарилися при падінні в тімʼя і уявлять себе великими комбінаторами, не відаючи ні сном, ні духом, хто такий Остап Бендер...

• "Мысль о потере вселяет ужас лишь в тех, кто привязывается к вещам преходящим, тленным. Но как можно потерять друга? Я понял, что лишь бесчувственные люди льют слезы в минуту разлуки. Полноценный человек всегда остается веселым и безмятежным: для него грустить в момент расставания столь же абсурдно, как для верующего предаваться печали по поводу окончания мессы. Ведь Бог всегда с нами - даже после мессы

(Альфред Перле. Мой друг Генри Миллер).

Одна із найкращих живих розповідей про письменника, яка випадково мені потрапила в руки. Що переконує мене в аксіомі: книги приходять тоді, коли читач готовий...

• Повернувся з концерту. Так склалося, що вчора слухав "ONUKU", нині "Ляпіса Трубецького". Коментувати музику не буду. Звернув увагу на молодіж. Відразу згадалися слова Розанова на запитання, що він думає про молодих. Розанов відповів: "Нічого не думаю. Сироти"...Початок форми

• 125 років від дня народження Євгена Коновальця. Історія новітньої боротьби за Українську Державність починається від нього і триває по нині...

  Євген Коновалець: «Якщо розходимося, то працюймо так, щоб при зустрічі ми могли один одному глянути в очі й подати один одному руки»…

• Говорив сьогодні зі знайомим: людина - це межа; де нема межі, там нема людини. Обережність - це не межа. це утробний страх. Треба вміти розрізнити, і мати мужність йти...

• Сьогодні день народження Івана Николайчука (Миколайчука), геніяльного українського актора. Вперше я його побачив у фільмі "Сон", а влітку 1986 року мені пощастило побачити Івана Миколайчука у Львові на території палацу Потоцьких разом з Олександром Демʼяненком під час зйомок фільму "На вістрі меча". Фільм ідеологічний, в основі історія Юрка Тютюнника. Знімали сцену розмови генерала з французьким дипломатом. Я стояв метрів за пʼять від акторів, стояв і дивувався. Вразив Миколайчук, дуже делікатний в спілкуванні, сам високий і неймовірно худий. Почув тоді фразу: "Миколайчук хворий, але яка гра, яка гра...". 

  Вже тоді в мене було відчуття, що я хвилево доторкнувся до великої історії. Вічної історії Івана Миколайчука (15.06.1941- 03.08.1987)...

• Презентували нове число "Перевалу" у Богородчанах. Повертаючись, мав дивний телефонний дзвінок: "Ви знаєте, що один місцевий видавець говорить, що Ви "зарізали" книгу високого обласного чиновника?" " І ?" - запитав я. " В його особі Ви маєте перманентного ворога". 

  Мені ця анонімна інформація сподобалася. Якщо "високий обласний чиновник" хотів видати чи перевидати книгу за рахунок обласного бюджету, і, якщо я "перешкодив" його бажанню, значить я врятував від звинувачення в корупційних діях державну людину..

  Насправді, все це сумно. Ми повертаємося в "доянуковичевські часи", де зло було розмите і невиразне, але від того не ставало меншим злом. 

  Тому, я буду про такі "факти" не просто говорити, я озвучуватиму імена. Все.

• Закликаю державницькі інституції оголосити "місячник" громадського служіння. Через місяць, якщо всі попрацюємо на громаду, "доженемо і переженемо Гамерику" (за Микитою Сергійовичем), та ще й при повороті дамо їй копняка...Початок форми

• Маленька чиновницька підлість виростає у суспільне зло, яке здатне сколихнути устрій Держави...Кінець форми

• Настроєве:

"Дух браконьєрства й браконьєрських зграй,
куди не кинь, підстеріга чужизна.
І камʼяніє криком - не вбивай! -
в повітрі резервації Вітчизна.

(Володимир Базилевський. Повітря резервацій)

• Сільське: з братом допомагаємо кропити жуків (себто брат кропить, а я - група моральної підтримки). Сусідка з кимось говорить телефоном: "Знаєш, хто в мене кропить жуки? Евген Баран. Той, що вчителює у Франківську"...

• Інколи дякую Богу, що я не снайпер.

• Година переоцінки, аби зрозуміти, що єдине, за що відповідаєш, - це ти сам. Тому надалі - я - це тільки я. А не хтось, хто претендує на моє "я"...

• Кажуть, що вмер якийсь там чоловік. Як хрестиянин (за Каганцем), кажу: най спочиває. Як язичник і щирий українець додаю: аби вони всі бачили, що він забрав із собою (бо навіть у своєму злодіянні був непересічним)...

• На гарну жінку задивляєшся, поки вона не заговорить. Коли заговорить, не завжди встигаєш опритомніти...

• Читаю роман-колаж Дмитра Кешелі "Родаки" (Київ: Академія, 2016. - 384 с.). Враження чогось світлого і давно забутого: "Зачарована Десна" Олександра Довженка, "Щедрий вечір" і "Гуси-лебеді летять" Михайла Стельмаха, "Я, бабуся, Іліко й Іларіон" Нодара Думбадзе.. Найближча паралель - Леонід Соловйов зі своїми повістями про Ходжу Насреддіна. "Але цей роман зовсім інший і тримається на зовсім іншому. Не на сюжеті, бо тут маємо "скалки" або ж "колаж" подій. Тримається на колориті мовному, особливостях закарпатського діалекту. 
  Але враження гарні. Так бракує нам смішних історій, і Кешеля нанизує їх одна на одну й дарує з ходжанасреддінівською щедрістю...

• "Гібридна війна" витворила така огидне явище як "гібридний мир". Ми прийняли обидві крайнощі, бо не живемо, а проїдаємо "гібридне життя", переступаючи через "гібридну смерть", ідучи в "гібридне нікуди"...

• Вчора у книгарні випадково зустрів Степана Поповича. Гарний чоловік, світлий. Ото, якщо і придумав я колись собі "звичайного читача", то Степан - його взірцеве втілення. Сам інженер, але читає багато, спілкується і листується з письменниками, має величезний архів епістолярний. Сам інколи пише, колись писав вірші, десь я, навіть, був автором передмови до однієї з його книжечок, а минулого року видав ошатний томик щоденникових записів і нотаток з натури "З Господніх доріг". Це, власне, його щоденникові записи за 2001-2014 роки. 

  Сьогодні література розвивається за "дивними" законами. Переживаємо літературне беззаконня, навіть не анархію. Літературного ринку немає, а всі наші спроби відновити літературну ієрархію закінчуються, навіть не розпочинавшись, на межі групівських інтересів. 

  Отой міфічний читач живе сам по собі. Дивно, що він взагалі існує. Ще дивніше, що існує вишуканий читач. Попович - один із небагатьох таких: "Письменництво - не ремесло. Це покликання, певне обранництво. Не легке й відповідальне. Я не бачу себе на тому шляху обранництва, нема мене там. Я кажу про інших. Про тих, хто на ньому, на тому шляху, утвердився і впевнено йде ним. Богу дякувати, таких багато. Намагаюся за ними йти. Десь збоку, щоб не плутатись під ногами. тягнуся до їхнього світла - і дорогу свою життєву долаю впевненіше. Бо добре мені бути в такому товаристві, навіть якщо мене мало хто там і помічає"...

  Ідеалізм і дитяча наївність переважають у записах про літературу, але саме таким, як Степан, література завдячує, що в її орбіту потрапляє небайдуже серце, яке шукає духовної поживи...

• У жовтні 2011-го в Києві проходив письменницький зʼїзд. Перипетії зʼїздівські мало цікаві. Але була у мене одна випадкова стріча. Знайома літераторка в перерві розмовляла з якимось старшим чоловіком, який хотів їй спрезентувати книжечку: "Ой, ні, у мене тих книжок багато", віднєкувалася вона і, побачивши мене, який проходив повз них, сказала: "Ось, подаруйте Евгену Барану, він читає книжки". Чоловік не розгубився і перепитав: "Хто Ви?". Я назвався. В результаті маю книжечку афоризмів Ростислава Доценка (1931-2012) "Світлі думки проти ночі" з автографом: "Євгену Барану з Івано-Франківська від Р.Д. з Києва [...]! 17.Х. 2011". Останнього слова не можу розібрати - "подолу"?
  ​
• Декілька афоризмів від Ростислава Доценка:

"Канонізація мертвих і умертвлення живих - у цьому полягає весь сенс тоталітарної культури";

"Віри не навчаються - вірою проймаються";

"Афорист приречений на самогубство: чим дієвіше він обстоює свої ідеали, тим швидше вичерпується його творча актуальність"...

• Чим більше шумовиння навколо так званих політичних прожектів доби (зі знаком "+" чи "-"), тим більше розуміння, що маніпуляція суспільною свідомістю наростає. Чого чекати: войни чи миру? Нічого не чекати. Жити.

• Прочитав книжечку Василя Карпʼюка "Ще літо, але вже все зрозуміло". Десь навіть бачив чийсь відгук на сю книжечку, в якій закидалося авторові початківство ("проби") і мішанину жанрів - від щоденникової прози до релігійної проповіді.

  Скажу насамперед, що се добра книжка. Мудра. Повчальна своєю ненавʼязливістю. Вартісна естетично. Чимось вона суголосна книзі Мирослава Дочинця "Книга надиху". Добре, що Василь її написав. Бо невідомо, чи заангажування в літпроцес збереже у ньому безпосередність і щирість. Йому і так доводиться балансувати між "ріжними", часто взаємосуперечними, світами. Він знає, що вибирати доведеться, але всіляко відкладає сей непростий вибір.

  Ця книга для тих, хто не суєтиться. Хто любить життя, і ловить його зникомі миті:
  "Перші жовті листки на серпневих деревах, як перші сиві волосини у двадцятипʼятирічних. Щойно перестали рости, як починають старіти. Власне, ми починаємо помирати одразу після народження. В цьому нічого страшного нема. Бо душа безсмертна, а тіло - один зі станів землі. Ми ж це добре знаємо, але часом боїмося згадувати. Так диявол вселяє у наші голови страх і метушню. Через те серця можуть відволіктися від любові"... Так пише не початківець, так виговорюється мудрість і досвід.

  Ця книга про живих, які ніколи не стануть мертвими...

• „Любов абсолютної справедливості не знає, але в тім її вища справедливість. В світі стільки несправедливо-прикрого, що якби не було несправедливо-лагідного, то зовсім не варто було б жити. Не від нас залежить поправити більшу половину всесвітньої несправедливості безпосередньо, будем же поправляти її іншою несправедливістю – любовʼю!“(з листа Лесі Українки до сестри Ольги Кривинюк).

• Повернувся з Волині, де на Світязі (база Східноєвропейського університету) 28-30 червня, пройшла Міжнародна наукова конференція "Універсум Лесі Українки: людина, культура, націософія". Казав колегам і приятелям, коли вранці і увечері плавали на озері: вміння спілкуватися і тішитися зі спілкування - се той талант, який треба плекати і берегти...

• Повернувся із села. Джурин і Паушівка. В Джурині мама, якій 88-ий, у Паушівці - цьоця, Ганна Баран, якій 81-ий. Донька Юля (коли цьоця нас проводжала, тихо мені сказала: "Наша порода, Баранівська..."), якій 14-ий, дуже тішилася: "Я тебе ще таким не бачила. Цьотка свариться, а ти руки за спину, голову опустив і мовчиш, тільки щось пробуєш виправдовуватися..." Смішна, я тішуся, що вони в мене є, ці рідні й такі ріжні жінки...

• У червні 1941 року в Чортківській тюрмі був закатований двоюрідний брат мого тата, Петро Максимів із Паушівки. Мама Юстина, сестра мого дідуся Василя, впізнала сина по вишиваній сорочці. Перший чоловік її, Чекалюк помер (від цього шлюбу був син Михайло, 1915-1996), і вона вийшла за трибухівського чоловіка, який був гарним. Юстина казала, що її чоловік файний, як цісар, і в селі ніхто йому не казав Максимів, лише "Цісар". А Петро, з 1921 року, вчився в педучилищі й ходив у вишиваній сорочці. За це й був арештований, а відтак закатований... Так і лежить у спільній могилі, дорогою на Ягольницю.

• Книжка для читання, жінка для любови...

• Химерії: коли хочеш вити, - тоді ціанід солодший за шоколад...

• Врівноважливе:

З історії одного листування:

Лист другий.

"Дорогенький мені, батьку Тарасе.

Зима вповні, а від тебе ні слуху, ні духу. Не гоже тобі, батькові нашому, уникати общественних нагрузок. Ти там собі не знати що робиш, а тут же, братіку, руїна, ідіть його. І всяке тобі гімно лізе ту руїну розбудовувати. Було сяду, і руки мені опускаються. Та Щепкін старий, курвий син, припреться з самого ранку, і все мені: "Голубе мій сивий, голубе мій сивий!" Я йому кажу: "Не називай мене голубом". А він далі своєї. Не мовчи ж. Твій Пантелеймон".

Лист пʼятий.

"Друже мій, Пантелеймоне Олександровичу! Отсе вже і Різдво на носі, а від тебе ні письма, ні привіту. І сиджу я тут, а навколо мене, братіку, багно і блядське самодержавіє. Та й сам ти, братіку, говорять, сидиш і усугубляєш нашу руїну. Та й прізвище в тебе таке дурнувате, що в мене аж руки опускаються. То я й бачу, що двоє нас і полишилося - я та старий Щепкін. Бувай же, брате, здоров, та не мовчи. Твій Тарас.

P.S. Перечитав недавно твою повістину, і скажу тобі откровенно: гімно, братіку, істинно тобі кажу - гімно, в мене аж руки опускаються"

(Передрук: Ґіґієна. - Ч.1. - 1997. - С.12)

• Знову був у Косові два дні. Гарне спілкування з Василем Гостюком. У місті Храм і день міста. Біля церкви Різдва Івана Хрестителя, де похований священик-ієрей, рідний брат моєї прапрабабусі Марії, Николай Саврасевич, зустріли Юрія Лесюка, художника і прозаїка. Спілкування з приємними людьми врівноважило той негатив, яким навантажили нібито близькі. Нема нічого гіршого в цьому непевному світі, коли тебе вибивають з колії добрі в своїй ніякості і люмпенській підступності нібито ближні...

• Навколо "політичних провокацій", повʼязаних з Волинською трагедією 1943 року. Мертві не можуть пробачити. Живі провокують нові трагедії...

• Коли я читав "Історію Української держави ХХ століття" о.Ісидора Нагаєвського (римське видання 1989 року), то звернув увагу на Додатки, в яких розповідалося про масове зараження тифозною паличкою вояків Української Галицької Армії диверсантами польського генерала Геллера (це були польки, переодягнені в український національний одяг, які пригощали вояків молоком),  внаслідок якого померло більше 10 тисяч людей, серед них українських критик Микола Євшан. В українському перевиданні цієї книги 1993 року названі Додатки зняли. Все це я до того, що порозуміння треба шукати в сучасному житті, бо акцентування на трагедіях минулого призведе до ще більших непорозумінь.

• Якби ми виставляли полякам рахунок за минулі кривди, то на Страшному Суді ці кривди розглядалися би вічність...

• На жаль, у більшості поляків комплекс державницької зверхності, панськості переважає над стратегією українсько-польського шукання розумних компромісів. І нема не те ради...

• Мій предок Олександр (1810-1884) по маминій лінії був польським шляхтичем, який втік на східні креси після Варшавського повстання 1830 року разом із братом Теодором. Він одружився на греко-католицькій попівні (у "Шиматизмі" Дм.Блажейовського є зафіксоване прізвище мого прапрапрадідуся Симеона Саврасевича, 1782-1855, і його сина Николая, 1825-1891), став русином, змінив прізвище, від польськости залишив собі матюки. Найбільше не любив у людей зверхности і панськости, за такі риси був безжальним до дружини і синів. Коли перед смертю сини (а було в нього п’ять  синів і три доньки) прийшли до батька і спитали, хто вони і кого триматися - відповів просто: русини і тримайтеся русинської віри. З тим переконанням помер.