Жінка-УКРАЇНКА

П’ять років тому отримала післяплатою з Білої Церкви довідники про членів Національної спілки письменників України. Відомо, в одному – є фото письменників, в іншому – поштові адреси, номери телефонів спілчан. Що книжечкою зацікавились не тільки люди, причетні до писемної творчості, а й ті, що читають прозу й поезію, бодай навідуються до бібліотек переглянути обласну чи столичну газету, невдовзі переконалась.

Якогось недільного дня пролунав дзвінок стаціонарного телефону – рідкісне явище за сучасних умов, коли є мобільний зв’язок.

— Слухаю.

Чоловічий хрипкуватий баритон літньої людини відразу погнав коня розмови вчвал:

— Письменниця?! – У голосі забриніла нотка залицяння – видно, з джиґунів, хай підтоптаних, але з скарбничкою компліментів, якими послуговуються вряди-годи.

— Письменниця.

— У мене така інтєрєсна жизнь!

— Були геологом? полярником? шахтарем? – посипала я сухим порошком на емоції чоловіка.

— А що, – враз скрижанів чужий баритон, – тільки в них інтєрєсна жизнь?

Я могла б відповісти, що саме так, цікаве життя у геройських людей, проте спитала:

— А ви ким працювали? де?

— Е-е,  – голос споважнів настільки, що я уявила незнайомця директором виробничого об’єднання зі штатом у тридцять тисяч працівників – грізним, невимовно діловим й безапеляційним, або ж відомим на всю країну хірургом, – е-е, почав з підсобного робочого, а дійшов до начальника цеху.

— А-а, – протягнула я розчаровано.

Кому байдужість до себе подобається? Нікому. Чоловік твердо сказав:

— Начальник цеху – знаєте, яка це робота?! Отвєтствєнна.

— І зараз працюєте?

— На пенсії, – зітхнув журно.

— Звідки ви?

— З Вінниці. Приїжджайте. Напишете книжку про мене.

— Написати – легко,  надрукувати – важко. Маєте гроші?

Запитання навпростець начебто не почув. Я ж  навмисне всерйоз додала:

— І аванс, обов’язково.

Чоловік, відчувалось, вважав гроші несуттєвою проблемою.

— У мене квартира своя, однокімнатна, але своя. Фонтан наш знаменитий покажу. Поїдемо на риболовлю, – гаряче виклав вінницькі принади.

— А ваша дружина?

— Нема! Давно розвівся… Стоять три дивани. Ви на одному, я на другому. Не бійтесь.

— Ага! – тільки й лишилось мені вигукнути.

— Я мав таку жизнь, – сумно проказав. – Напишіть книжку про мене: не хочеться пропасти зі світу безслідно…

— Даруйте, мене кличуть…

Воднораз  – і телефонні гудки.