Жінка-УКРАЇНКА

Цієї осені трапилося багато гарних книг українських авторів. Серед них − текст Юрія Луценка у записі Мустафи Найєма «По обидва боки колючого дроту» (2014).

Чому читала?

Тому, що я − не політик, а визначитися щодо окремих проблем/осіб у політиці як громадянці України треба, бо працюю з молоддю, зі студентами. Якраз отакий кулуарно-документальний, афористично-аналітичний твір виявився доречним.

Про літературні традиції

Тему в’язниці і каторги відкрила ще у Достоєвського, Чехова, Солженіцина. Типологія героїв і шокуючі деталі з життя політичних в’язнів, традиція саджати людей зі стійкою системою моральних цінностей і своєрідна повага до «паханів» та бандитського кодексу честі на зоні за царських/радянських часів – це те, що об’єднує розмову-повість Луценка/Найєма із творами класиків тюремної тематики.

Але про українських політв’язнів періоду незалежності читала вперше.

І, власне, у зображенні цієї теми змін ніяких не побачила: той самий судово-тюремний «бєспрєдєл» на замовлення клану при владі; те саме намагання героя цього трилера залишитися людиною з почуттям гідності і відчуттям внутрішньої свободи за підтримки та порад Є.Сверстюка і Л.Лук’яненка; та сама відданість і мужність чергової Ярославни – дружини героя Ірини; і ті самі висновки Юрія-в’язня:

«Чесне слово: у багатьох кримінальних авторитетів тієї честі більше, ніж у перевертнів у формі». (с.36)

«Сидів я зі звичайними працівниками міліції… Коли починаєш розбиратися, в очі кидається одна спільна риса: усі вважали, що в суді точно з’ясують, де правда, а де брехня… (Цей шлях пройшов і Ю.Луценко – Н.Г.) У пересічних оперативників, лікарів, співробітників карного розшуку, дільничних… чомусь є віра, що фальсифікована справа у суді розвалиться. А вже після суду у всіх настає повна апатія і зневіра… Але найстрашніше, що надія на виправдання щезає за лічені місяці… За весь час перебування в таборі я не зустрів жодної людини, у якої в очах була б хоч краплина віри. Жодної». (с.163)

То ж про проблеми правосуддя у липні 2013 року Юрій сказав вичерпно: «…Всі ми насправді живемо у радянському бараку, який просто пофарбували у жовто-блакитний колір і пристосували до розмов про те, що у нас буде Європа…» (с.101)

Образи українських політиків у книзі

Про В.Філенка, якого шаную ще з часів Поиаранчевої революції, мені достатньо одного факту. На звільнення Луценка «Володя Філенко передав вишиванку – свято ж таки»!(с.202)

Щодо В.Ющенка, про якого моя мама невдовзі після обрання його президентом сказала «Юда», так само виразною виявилася одна деталь: «Я взагалі вважаю, що Ющенко у політиці чи у владі випадкова людина… Ющенко рятував країну у повній відповідності зі своїм графіком: приїздив на роботу не раніше десятої, від’їздив не пізніше другої. І то не щодня… Він був фейковим революціонером» (с.80-81).

Ю.Тимошенко схарактеризована в антитезі щодо Ющенка («Тимошенко, ж навпаки – не було дня, щоб вона не сиділа у Кабміні до двох, трьох ночі. І не просто сиділа, а приймала, працювала і розбиралась з паперами. Ефективність Тимошенко як менеджера, безумовно, вища. Вона професійніша. Крім того, в неї природна здатність проводити неймовірні комбінації» (с.80) і щодо Януковича («…і Тимошенко, і Янукович надзвичайно інтуїтивні. Різниця лиш у тому, що інтуїція Тимошенко направлена на отримання підтримки виборців у рамках виборчої демократії, а Януковича – на узурпацію влади». (с.81)

Хану/Хаму/Пахану В.Януковичу в цій книзі дісталося найбільше тексту та дошкульних афоризмів Ю.Луценка, наведу один із них: «Янукович як менеджер слабкий, гнучкість розуму, як у рейки, але він здатен зібрати команду, яка, безперечно, ефективно і професійно виконує його бажання. Всі, хто з ним працює, дуже чітко розуміє цю систему координат: від вас вимагається тільки найкраще виконання поставлених завдань, і жодної самодіяльності, ніяких інтриг. За те – частка награбованого…»(с.81)

Описуючи складну ситуацію щодо помилування за ініціативи Пета Кокса і Александра Квасневського, яку вирішувала дружина політв’язня, Ю.Луценко побіжно, але промовисто характеризує П.Порошенка: «…Одним із тих, з ким вона радилася, був Петро Порошенко. Тонкий дипломатичний вихід із ситуації придумав саме він. Ірина не підписала звернення до Януковича, а написала під підписами високих європосередників фразу про підтримку їхніх зусиль щодо звільнення Юрія Луценка».(с.197)

Такі стислі, об’єктивні і чіткі характеристики політикуму України від реального політика-патріота допоможуть багатьом читачам сформувати свою позицію.

Жанрове визначення твору

Розмова-повість – нетиповий жанр для класичних понять з теорії літератури, але цілком прийнятний у постмодерній практиці. 2013 року монологи політика Юрія Луценка, діалог із ним записав журналіст Мустафа Найєм. Обидва автори активно задіяні в сучасних українських політичних процесах, через те такий тандем видається цілком органічним («ці два феєричні шукачі справедливості» «дали шпрейсу», − зазначається в анотації до книги цілком справедливо). Доречно М.Найєм подав увесь, частково біографічний,   матеріал як окремі невеликі новели/розділи, які послідовно висвітлюють сюжет і розкривають тему: йдеться і про причини арешту Ю.Луценка, і про його пекельні кола в СІЗО, в’язниці і колонії, і про рух до звільнення. Органічними є своєрідні відступи від сюжету – публіцистика Ю.Луценка (до Дня незалежності 2012 року чи виступи в судах) чи новели про депресію або про «недоторканість» народного депутата Ірини Луценко – дружини Юрія. Структурованість викладу полегшує читання. Важливо те, що М.Найєм зберіг індивідуальну манеру мовлення Юрія Луценка.

Мовно-стильові родзинки розмови/повісті. Насамперед, впадає в око:

Афористичність, чіткість багатьох оцінних і повчальних висловлювань,наприклад: «Не можна боротися зі злом злими методами. Тоді Дракон оживає у новій личині» (с.47). «В нинішній Україні дуже важливо залишитися не тільки культурною людиною, а й українцем» (с.40). «Уся історія України – у боротьбі європейської та азійської моделі держави та суспільства» (с.116). «Сто разів права Ліна Костенко – непокаране зло регенерує себе!» (с.118). «Ненавиджу клітки! Всі – для пташок, для звірів, для людей, для країни» (с.136). «Якщо ти поступишся сантиметром своїх невеличких прав, у тебе заберуть їх усі. Це правила системи» (с.167). «Не вбий, не кради – влада Партії регіонів не терпить конкурентів» (с.127).

Іронія, самоіронія, невичерпний гумор – стильова домінанта твору, що передає невичерпний оптимізм героя. І гра слів, і доречність анекдотів, і комічні ситуації полегшують процес сприймання твору читачем. Тяжка тема несправедливого засудження, виснажливої боротьби із системою, усвідомлення безнадійності ситуації сприймається як стійке, іронічне протистояння двох протилежних світів. Якось перед Різдвом Ю.Луценко познущався над традицією працівників колонії з будь-якого приводу писати на нього заяву в прокуратуру і накатав таке: «На виконання пункту шостого розпорядку дня про проведення виховної роботи прошу на Різдво з 18.30 до 19.30 привести в камеру засудженого Зварича для колядування. Відкат 50 відсотків від наколядованого гарантую адміністрації»… (с.176) А коли в «єврохаті» (комфортній камері Луценка для євровідвідувачів) зробили «шмон» і забрали фото-жарт – портрет Януковича з написом «Широка страна моя родная, / Много в ней лесов, полей и рек. / Я другой такой страны не знаю, / Президент которой – бывший зек» (с.77), він уклав заяву на ім'я начальникаСІЗО: «...Вимагаю в триденний термін повернути Віктора Федоровича Януковича в камеру» (с.78). Ось, наприклад, як він написав у заяві щодо першого триденного побачення з дружиною, що вже мала статус народного депутата: «Прошу надати мені передбачене законодавством побачення терміном на три дні для зняття депутатської недоторканності» (с.183).

Розлогий спектр історичних і літературних аналогій/порівнянь у тексті, що поглиблює аналітичні висновки Ю. Луценка щодо певних політичних чи суто людських ситуацій. Наприклад: «…Можна по-різному ставитися персонально до Петлюри, Махна, Бендери та інших легендарних провідників. Але неможливо не визнати, що сотні тисяч простих українців під їхнім керівництвом ціною власного життя боронили священне право бути людиною» (с.137). Образи з творів Хемінгвея, Булгакова, Бродського, Міхніка, Ліни Костенко, Карен Армстронг органічно уплетені до системи аргументів героя твору, і тому ці аргументи теж звучать переконливо.

Делікатне опертя в темі політв’язнів «на Україну непокірних душ», на авторитет і досвід Є.Сверстюка, Л.Лук’яненка, С.Хмари, В.Чорновола та інших українських  патріотів, що дає змогу не героїзувати самого себе, хоч пережити довелося дуже багато: і розчарувань, і моральних випробувань, і фізичних перевантажень.

Патріотизм і затятість Ю.Луценка на темі насправді демократичної України,наприклад: «Слава Богу і Героям – у нас збереглися традиції УНР, ЗУНР та національна інтелігенція. З цією свічкою і йшли навпомацки серед мороку пострадянського напівкладовища у невідому Європу» (с.117). «Відсутність історичної звички до індивідуального, несанкціонованого згори опору задля захисту особистої честі і гідності грає на руку правлячій мафії» (с.170) «Майдан 2004 – це наше спільне перше кохання, за яким неодмінно прийде справжнє почуття на все життя» (с.197). Особиста позиція Ю.Луценка як патріота дуже переконлива, і це надихає читача, попри сумний сюжет.

Непрямі ремінісценції до певних творів - інтертекстуальність. Наприклад, в описі виснажливого 31-го дня голодування крізь рядки проступає новела Ф.Кафки «Голодарь» («Митець голоду»). А в етюді про розстрільну кімнату, про особливий час «демобілізації людського організму» о 4 ранку – епізоди з роману А.Камю «Чума» про дитячу відразу Тарру до професії його батька, помічника прокурора. У розділі «З ким сидів», де йдеться про незворотність судової бюрократичної машини, відчувається присмак історії Йозефа К. з роману Ф.Кафки «Процес». Тобто, у книзі Ю.Луценка йдеться не лише про його особистий, український досвід. У багатьох питаннях йому вдається вийти на рівень типових відчуттів і загальнолюдських проблем.

Лаконізм ілюстративного матеріалу. У тексті є лише одне фото: Юрій у вишиванці і Ірина з квітами на тлі воріт і обрисів колонії у день звільнення. На цій чорно-білій світлині розставлено всі головні акценти книги: вічне протистояння світу Добра і зла, цього разу – в українському питанні; і кохана Жінка, яка завжди є у справжнього героя.

Авторські складні епітети (візантійсько-ординський синтез деспотії; десятки тисяч шісток-кровосісів;  керівні клізмо-піпетки; «чтец-декламатор» Азаров; ГМО-серіали;рабське шлунко-орієнтоване життя) та експресивні словосполучення, слова-визначення (наше новітнє Середньовіччя; янучари; вилікувати пролежні національної дієздатності; скелети минулого у кривавих будьонівках; повзуча реставрація радянщини в одежах стабілізації; клептократи Януковича; фіміам Духінтерну; мегакорупція влади Януковича; Валовий Національний Оптимізм; агресивна економічна і соціальна імпотенція Кабміну; межигірський Версаль; асенізація української політики; бидлоеліта; псевдоінтелігенція – гнилі водорості без коріння) теж притаманні мовному світові Юрія Луценка. Такі короткі, але насичені гірко-іронічним смислом і емоціями висловлювання дають змогу стисло і виразно сформулювати думку. А думок цій книзі не бракує.

Єдине, що протягом тексту муляло, як принцесу на горошині, – відсутність мовленнєвих правок щодо росіянізмів та кальок з російської у творі. При чому, розумію, що претензій до авторів не варто виставляти: ні Юрій, ні Найєм не є рафінованими філологами від української мови. Та видавництво б мало делікатно скоригувати деякі речі, наприклад: «кидається в очі», «я був у шоку», «поїхати мозгами», «мілка людина» тощо. Зрозуміло, що в «тюрмі» свій, «блатний» жаргон(«беспредел», «смотрящий», «шмон»), це передає колорит і атмосферу установи в цілому, і це варто зберегти, бо україномовних аналогів і немає. Але особливості індивідуального мовлення Ю.Луценка формуються більш значущими засобами, а не тільки певною мовленнєвою невправністю.

Висновок

Загалом, книга, попри доволі похмуру назву − «По обидва боки колючого дроту», обдаровує енергією, динамікою і оптимізмом. Варто читати.

Література

1.Луценко, Юрій / Найєм, Мустафа. По обидва боки колючого дроту: розмова-повість /Юрій Луценко, Мустафа Найєм [Текст] − К., А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2014. – 208 с.

Ніна Головченко