Жінка-УКРАЇНКА

Один з батьків-засновників Української Народної Республіки, перший президент України професор Михайло Сергійович Грушевський сказав, що українець – категорія не етнічна, українець – це людина, яка вважає Україну своєю Батьківщиною і любить її. Тому для мене всі, хто ввечері 9 жовтня співав Гімн України у залі Wilfrid Pelletier Монреальського палацу мистецтв Place des Arts, – це українці, незалежно від їх етнічної приналежності. Етнічні українці, євреї, росіяни, татари – всі ми – українці. Для мене однаково важливі слова канадського Гімну – «God bless our land, glorious and free» й українського – «Ще нам, браття-українці, посміхнеться доля». Однаково – тому, що я відчуваю себе в рівній мірі канадцем і українцем.

Я народився в українському Харкові, моя дружина – в українському селищі біля українського Луганська. Я навчився плавати в українському Криму, захоплювався красою Святої Софії в українському Києві і там же вболівав за збірну України. Виступав перед студентами в українському Львові, гуляв з дружиною по вулицях українського Донецька. Ми з нею вирушили у весільну подорож по українському Дніпру. Мої рідні мови – російська та українська. Мої улюблені письменники – незбагненний і недосяжний російський поет Осип Мандельштам і український трагік шекспірівського масштабу Леся Українка.

В юності в моє життя увійшла англомовна культура, в тому числі – рок-музика Beatles, Led Zeppelin, Credence Clearwater Revival. Коли ми жили в Україні, українських рок-музикантів мені послухати «живцем» не вдалося. Та й, правду кажучи, я думав, що навіть наблизитися до рівня моїх юнацьких кумирів українцям буде не під силу.

У Росії в 80-і і 90-і роки були відмінні рок-ансамблі: «Машина часу» з Андрієм Макаревичем, «Кіно» з Віктором Цоєм, «Наутілус Помпіліус» з В'ячеславом Бутусовим. Це була така противага войовничій попсі масового споживання, що розгулялася, це було настільки чесно і мужньо, що серце раділо: юність триває, конформізм не пройде, зміни неминучі, без бою ми не здамося.

Про український рок я чув, знав, що, наприклад, є гурт «Океан Ельзи», але вони не складали частину мого внутрішнього світу.

І ось ми живемо в Канаді.

І раптом читаємо в російськомовній газеті, що «Океан Ельзи» дасть концерт у нас в Монреалі. Як тільки ми з дружиною дізналися про це, вирішили, не замислюючись, що підемо. По-перше, української культури у нас тут не так багато, як нам хочеться. По-друге, ансамбль Святослава Вакарчука досить відомий: ми знали, наприклад, про концерт на стадіоні «Арена-Львів», де зібралося 50 тисяч осіб, і про майбутнє турне групи Північною Америкою.

У тому, що це буде чудовий концерт, ми не сумнівалися. Сумнів був тільки в місці його проведення: Wilfrid Pelletier – величезний зал, він вміщує близько 3 тисяч глядачів. В той же час, «Океан Ельзи» мало кому відомий в Канаді, а українська громада – маленька, набагато менша російської. Ми побоювалися, що зал буде напівпорожнім.

Сказати, що сумніви наші були марні, значить не сказати практично нічого. Вони почали розвіюватися вже в день святкування Незалежності України, 24 серпня, коли ми пройшли великою колоною по вулиці Сент Катрін до Палацу мистецтв. Вже тоді ми своїми очима побачили, як багато в Монреалі українців, – не просто етнічних українців, а тих, для кого Україна – Батьківщина.

І ось 9 жовтня величезна зала була майже повна. І всі ми перед початком концерту стоячи заспівали Гімн нашої Батьківщини – країни, де народилися, яку любимо і якій бажаємо щастя в ці трагічні дні, коли ворог напав на нашу багатостраждальну землю і мучить її ось уже більше півроку. Ми співали, що нам, українцям, доля ще посміхнеться.

Українському Гімну – півтори сотні років, він був написаний в ті часи, коли великий Олександр II віддав своє життя, щоб цивілізувати Російську імперію, коли він скасував там кріпосне право. Величезний зал співав: «Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці». Високу поезію складно перекласти, її потрібно відчувати, а переклад, навіть найкращий, забирає головне – відтінки сенсу, запахи слів ...

У залі – жовто-блакитні кольори українського прапора – прапора Української Народної Республіки та сучасної України. Вишиванки в українському народному стилі – на дорослих і дітях, очі разбнгаются від краси і фарб.

І ось – сам концерт. Дві з половиною години потужної – і дуже гучної, і трохи більше тихої, але обов'язково ритмічної, нестримної рок-музики і прекрасної української поезії.

Наприклад, приголомшливо «заводний» ритм «Джульєтти», яку я почув вперше і під яку ноги самі тупотіли, а руки – плескали. Неначе знову прийшов додому після університету, включив магнітофон на всю квартиру і танцюю під Lady Madonna.

Гітаристи витворяли щось неймовірне, просто Пейдж і Плант, мої юнацькі кумири з Led Zeppelin. Їм під стать були клавішник і ударник.

Ну, а вокаліст Вакарчук – це навіть не згусток, а оберемок енергії, кинутої в захоплений зал. Він співав свої пронизливі, ритмічні пісні і примудрявся одночасно стрибати, танцювати, плескати в долоні, тиснути руки глядачам перших рядів. Він так «заводив» публіку, як колись «завів» мільйони українців гол Андрія Шевченка у ворота Олександра Філімонова.

У декількох піснях, на мою радість, несподівано звучали ясні єврейські мотиви. Наприклад, у красивій ліричній композиції «Незалежність». Це українське слово, над яким люблять знущатися, перекручуючи його, всякі штатні пропагандисти, і в наші дні воно набуло для всіх українців особливий сенс, майже сакральний. І ось що цікаво. Багато пісень, написаних Вакарчуком як чисто ліричні, несуть тепер новий, соціальний зміст. Серед них – пісня «Стіна» і, звичайно, знаменита композиція, яку я назвав би «другим українським гімном» – «Я не здамся без бою». Лірична розповідь про взаємини чоловіка і жінки раптом – втім, раптом чи що? – Перетворилася на оду українському Опору, в клятву не відступити. «Душу й серце ми положим за нашу свободу» – так звучить наш Гімн.

Вакарчук майже не розмовляв на сцені. Нікого ні до чого не закликав, нікого ні за що не агітував. Просто – співав, а музиканти – просто грали рок. І при цьому величезна зала була насичена патріотизмом, переповнена любов'ю, наелектризована позитивом.

За дві з половиною години концерту на світовому рівні – не гірше Rolling Stones і Led Zeppelin, повірте мені, якщо не бачили і не чули самі, – хлопці віддали, здається, всі сили. А попереду у них – Торонто, Нью-Йорк, Лос-Анджелес. Наші друзі, які живуть у Каліфорнії, вже купили квитки. Я їм заздрю: з задоволенням пішов би на цей концерт ще раз. І знову взяв би з собою синьо-жовтий прапорець, який стоїть у мене на письмовому столі поруч з канадським червоно-білим.

І заспівав би разом з тисячами. мільйонами інших українців: «Ще не вмерли України и слава, і воля».

(Див. також: https://www.facebook.com)

Михайло Блехман
Монреаль, 9 жовтня 2014
Переклав з рос. Юрій Пероганич