Жінка-УКРАЇНКА

Жінка

Я – дівчина, богиня, просто жінка.
Руки не підніми, не оскверни.
Із мене починається стежинка
Твоєї чоловічої стерні.

Я – жінка, нероздільна суть Адама,
Ребром довічно серце бережу
І спокушаю райськими плодами,
Шляхи до щастя вірністю в’яжу.

Я – Муза, а тому, що просто жінка.
З долонь натхнення – мов жива вода.
Рукописів я списана сторінка,
Джоконда на полотнах молода.

Я – Геба, я – богиня, Афродіта.
В цілунку присмак меду і життя.
В мені ростуть твої майбутні діти,
Твій янгол-охоронець також я.

Я – ніжність, пелюстки троянд осінніх,
Весняний подих, рік гірських потік.
Я – жінка, вічна суть моя в цвітінні.
У тім, що просто поряд чоловік.

* * *

Летіти? Творити?
Твори затвори
Море чи в морі
Заморені горем
Чи то у покорі
Мінори у творі
І шпори і штори
І хвора не в пору
Довкола по колу
Кружляю з учора
Без крил та опори
В повітрі затори
А поряд потвори
Горять і говорять
Пора у комору
Повіяло з двору
А я на підборах
Довкола по колу
Кружляю
Жбурляю
Шукаю
Втікаю
Згораю
Літаю
Творю...

* * *

І у житті буває так:
Ніхто нічого вже не просить.
День завершу, повішу знак
«Зачинено на переосінь».

Переживу, перелюблю,
Перечекаю, перебуду.
В собі цю осінь пересплю,
А взавтра знову завтра буде.

Мов у барлозі, у думках
Перезимую хуртовини.
Перекладаю у руках
Холодне літо – теплі зими.

А далі навстіж розчиню
Любов’ю вирізьблені двері.
Ось тільки осінь пересплю
На лаві спокою у сквері.

* * *

Присядь коло мене, Адаме.
Присядь. Ще устигнеш піти.
Пройдися зі мною садами
Між зоряної самоти.

Зірви ці плоди соковиті -  
Хвилини, години, роки,
Думки, що бездумно розлиті
У русло людської ріки.

Присядь на печалі прозорі.
Присядь. Ще устигнеш піти.
Давай порахуємо зорі,
Як втрачені людством сади.

* * *

Я мовчу. Помовчи і ти.
Відчуваєш, як дихає простір?
Ми запрошені, наче гості,
До всесвітньої німоти.

Чую тільки окремі слова,
Ніби постріл, відірвані звуки.
Безкінечним розмовним стуком
Переповнилась голова.

Місяць дивиться край вікна,
Гострим списом зачавши тишу.
Ти мені щось на вухо дишеш,
А я чую, як дише вона.

І мовчу, наче хижий звір,
Що засівши чига на здобич.
Ти для мене вже майже родич,
Але всі ми такі, повір.

Скільки правди ще є, хтозна?
Я відчула її в мовчанні.
На порожні твої питання –
Моя відповідь мовчазна.

* * *

Я пацієнт і просто гість.
Із почестями слід прийняти.
Моя палата номер шість,
А хтось – у п’ятій.

Тут, у палаті, наче сон,  
Зібралися шановні люди –
Ось президент, Наполеон…
І галас всюди.

Високі пафосні слова.
Нема ні логіки, ні суті.
Мов м’яч, надута голова.
І всі – розкуті.

Стерильна тиша за дверми,
Надії, спокоєм розп’яті.
Хтось перечитує псалми,
Але у п’ятій.

Усе стерильно, як в раю,
Окрім очей, бажань і віри.
Нікого вже й не впізнаю
Від недовіри.

Сюди вхід вільний – свій чи гість,
Сюди не треба документів.
Весь світ – палата номер шість.
Ми – пацієнти.

* * *

Голос
         пронизує
                  крик.
Шепіт
         лунає
                  гучніше.
Вечір
         до цього
                  не звик.
Спогади
         тільки
                   частішають.
Пам'ять
         забула
                  любить.
Правила
         правди
                  чесніше.
Совість
         заснула
                  і спить.
Ти -
         ша…                  

* * *

ти знаєш буває важко
й ще важче аніж буває
на щастя не б’ється чашка
і відчаю смак від чаю
втрачаю усе що маю
здається на чесне слово
кричу мовчу відчуваю
і чай наливаю знову
небиту картаю чашку
шпурляю у вечір зриває…
ти знаєш буває важко
та легко також буває.

* * *

Смерть. Війна. Чума зі Сходу.
В центрі - генералітет.
До хвороби у народу
Вкрай низький імунітет.

Батько. Син. Нема різниці.
Схід кровить. На мапі шрам.
Той не може заразиться,
Хто чума по суті сам.

Тиша правди. Крик гармати.
Крила зламані небес.
Варто там чуму долати,
Де приватний інтерес.

В політичній медицині
Верховенство і чини
Ще не винайшли вакцини
Проти смерті і війни.

* * *

Ти так далеко.
Я ще не знаю, хто ти?
Але так небайдужо
І рідно
Мені всміхаєшся
Захованим сонцем,
Невідзнятим кадром,
Заплаканим снігом,
Непізнаним небом.
Піднімаю очі і бачу:
Ти так далеко.
Усміхаюсь взаємно -
І ти стаєш ближчим.
Я ще не знаю, хто ти,
Але знаю, що ти є…

* * *

У пам’яті простим графітом
Малюю запах твого літа –
Натхненно лінії сп’янілі
Карбують запах твого тіла.

На полотні моїх ілюзій
Думки у чорно-білій смузі
Тонкі відшукують відтінки –
Прості бажання просто жінки.

Пишу обійми чорно-білі,
В яких тремтить тендітне тіло.
Штрихами пристрасть відтіняю,
Шукаю тон і відкриваю

У сірих лініях малюнків
До болі ніжні поцілунки…
І темний контур прокладаю
Крізь душу, де тебе чекаю.

В нічному мареві графіту
Залишу запах цього літа.

* * *

Ти із мене писав портрети,
Зупиняючи час життя.
Буйно барвами силуетів
Усміхалась у майбуття.

Поспішали із часом разом,
Розбігалися хто куди…
Пишеш постаті на терасах,
Я у римах – нові світи.

Кілометрами стогнуть ноги,
Різні тліють ще почуття.
Мов намисто, сидять тривоги.
Лиш з портрета всміхаюсь я –

Тихий свідок мене самої.
Не тьмяніє та вічна мить.
Перед дзеркалом із собою
Сивиною печаль бринить.

Крутить далі жага фортуни,
І роки уперед спішать.
А з портрета, як завжди юна,
Усміхнулася вслід душа.

* * *

Я так часто думаю про Вас.
Виникає спогад безпричинно.
Вже й за мною не встигає час
На життя накручувать рутину.

Як я часто думаю про Вас.

Довго-довго не заплющу віч,
А заплющу – з Вами повсякчасно.
У ріку буденних протиріч
Входимо безстрашно й одночасно.

Від безсоння надто довга ніч.

По тоненькій стрілочці годин
Перетнемо непорушні межі.
Лиш потрібен погляд Ваш один,  
Щоб усе спалити у пожежі.

Ця тоненька стрілочка годин.

Надто часто думаю про Вас.
Спогад перед сонними очима.
Безпричинний, мабуть, тільки час.
Ви – є найвагоміша причина
Жити.

Хочу просто думати про Вас.

* * *

Жевріють крізь темінь, запалюють очі
Гранатове серце, гранатові ночі.

Багряно у наших тілах забриніло
Розломлене навпіл гранатове тіло.

Зернинками долі смакуємо миті,
Гранатовим соком дороги залиті.

Багряні цілунки осяють життя,
А в грудях – гранатове серцебиття.

* * *

ти щоразу не мій
я – твоя позашлюбна дружина
йдеш а потім вертаєш
у нашу роздвоєну вічність
зупиняю твій голос
твій запах
година хвилина
промокають крізь час
у безглузду мою поетичність.

ти як завжди прийдеш
по хвилині чекання німій
і ніколи нікому
не треба шукати причину
знов чекаю тебе
застеляючи ліжко надій
довгожданий такий
позашлюбний і рідний мужчина.

УДВОХ

Коли ти в мене віриш –
я твоя.

Тебе співаю
Струнами душі.

Ця вдячність безкорисна –
повернув.

Є серце золоте.
Твоє дорожче.

Ти заразив мене життям.
І це хронічно.

Я чую все,
коли говорить серце.

У поцілунку бачу нас
удвох з небес.

Якщо себе відчиниш –
я прийду.

І знову розум
застібнув сорочку.

Усе скажу, якщо
не запитаєш.
 
Коли мовчать слова –
говорить все.

Вже вдосталь множить відстань –
Вимкни світло!

За Фен-шуєм

Модно жити тепер за Фен-шуєм,
Виробляти енергією Ци.
За Фен-шуєм ходжу і сиджу я,
Навіть гроші лежать в гаманці.

Фен волосся й думки розплітає,
Шуй по тілу у душі тече.
Ци в квартиру з вікна проникає
І, напевно що, душу пече.

Як вдихаю – то Фен у грудях,
Зранку каву заварюю – Шуй.
Не дивіться з підозрою, люди:
Це – звичайний і модний Фен-шуй.

Тут неправильно взуюся в тапки…
У ваганні тріпоче душа –
А як Ци перетвориться раптом
У підступну енергію Ша?

За Фен-шуєм постійно мудрую –
Ци і Ша протилежно злились.
Грішну думку Фен-шуєм ґвалтую –
Тільки кольором не помились!

Цілий день тільки й соваю меблі,
Підбираю відтінки словам –
Ці холодні, а ті надто теплі.
За Фен-шуєм будую вігвам.

Безперечно, нове щось віщує
В світ відкрите рожеве вікно…
А мені усе по Фен-шую!
А мені тепер все одно!

* * *

Ідей, неначе в лісі хмизу.
Я сплю – вони у ліжко лізуть.
Вистрибують з-за батареї,
Стібаються, як дурня клею.
В розмови носа свого пхають,
Куди й подітися не знаю.
У шафі, в сумочці, в машині,
У магазині на вітрині.
Іду - трапляються під ноги,
Гуртуються серед дороги.
Пообсідали вуха, плечі,
Й на спині ще сверблять під вечір.
Зайшли і лазять в Інтернеті,
Між сторінками у газеті.
Із одягу не обтрусити,
Отак й доводиться носити…
Замислилася - все ж нормально.
А я і справді – ідеальна!