Жінка-УКРАЇНКА

ГІРСЬКЕ ВІДЛУННЯ

У наших Карпатах, поміж горами Довгою та Чорною Клевою, як їх називають місцеві мешканці, в одній затишній ущелині жило собі Гірське Відлуння. Жило воно в тій ущелині вже давно, можна б сказати, від того часу, коли та ущелина в горах утворилася. А що утворилася вона не один і не два мільйони років тому, то років Відлунню було, як на наш людський погляд, дуже, дуже багато!

Було воно, звісно ж, зовсім невидимим. Нехай хоч яка уважна людина пройде повз ту ущелину хоч сто чи тисячу разів, а нічого й не помітить. Але досить будь-кому – навіть маляті – щось голосно вигукнути, або навіть і прошепотіти – то враз отой вигук або шепіт озветься громом! Адже Відлуння для того й відлуння, аби підхопити звук і зазвучати ним, розкотитися поміж горами, понести луну аж ген до тієї гори, а потім – до отієї, а потім – знов і знов, аж доки в нього духу стане!

Місцеві люди вже й запримітили те місце! Ніхто, бува, проходячи вузенькою стежиною повз ущелину, не промине щось гукнути запальне, чи співанку веселу завести, а потім – стояти і слухати як грається відлуння тією співанкою, розносячи її горами.

Відлунню, даремне, що воно було зовсім не зі світу людей, також були до душі такі забавки! Так само як веселому цуценяті принести господареві кинуту палицю, а потім, висолопивши язика і віддано заглядаючи у вічі, крутити хвостом, вимагаючи розваги ще.

Відлуння володіло ще однією магічною властивістю. Живучи так довго на світі, навчилося воно прибирати будь-чию подобу: могло показатися і деревом, і звіром, і навіть людиною! Іде, бувало, якийсь газда схилом гори, аж бачить – заєць! Він – за рушницю, а заєць – розчинився в повітрі, зник, наче його й не було! Або молодиця вертає з полонини. Глядь – файний легінь напроти! «Слава Ісусу Христу!» – озветься та молодиця. А легінь тільки блимне до неї своїми чорними очиськами, а сам – ні пари з вуст! Молодиця вже й журиться, що такий гарний хлопець до неї не привітався. А насправді то і не заєць був, та й не легінь. А було то – Відлуння, що вміє обернутися на кого або на що завгодно, та одного не вміє – озватися. Бо не має власного голосу, а може лише бавитися чужим!
 

Отож про ту ущелину ходила поміж людей лиха слава. Казали навіть, що там нечистий живе, до людського роду злий та недобрий!

Звісно ж, Відлунню невідомі були страхи людей, отож воно жило собі спокійно, бавлячись співом птахів та шурхотом їхніх крил, звіриним риком та дзюркотанням весняних струмків, коли ті шумно збігають з гір в долину. А ще любило воно шум дощу чи зливи, любило перший весняний грім та й літній також, до вподоби йому було і осіннє завивання вітру. Словом, любило все, що будило його, витягало з ущелини і змушувало розкочуватися та бриніти від гори до гори.

Лиш узимку Відлуння переважно спало. Спало як величні смерічки, як ведмеді в барлогах, а різна звірина дрібнота – по своїх норах та сховках. А й справді – які звуки зимою? Хіба що завивання хурделиці, скрип дерев, та ще пташка сонячного дня скрикне з якогось дива.
 

…Так би й жило собі Відлуння спокійнісінько ще якихось пару мільйонів років, проте одного разу – а це було ранньою весною – розбудили його якісь незрозумілі, невідомі до цього звуки. Ревіння моторів, вищання пилок, стукіт велетенських молотів, збуджені голоси людей. І хоч яким недосвідченим було Відлуння, зрозуміло – в його ущелину разом з новими звуками прийшли зміни.

І справді. Неподалік, в долині, між горами, невдовзі виникло невеличке чепурне селище. А потім стало розростатися все більше й більше, стаючи модним гірськолижним курортом. Колись тихі й величні гори наповнилися незмовкним гамором – голосами людей, вищанням лижв, гудінням снігових машин, які чомусь називали пушками, безперервною музикою, що линула з динаміків.

 А повз рідну ущелину Відлуння люди вирубали смереки і проклали дорогу зі снігу. І назвали цю дорогу – лижною трасою!

За все своє мільйоннолітнє життя до цього, Відлуння не бачило стількох людей, як зараз за один день! Сотні, коли не тисячі! І – нумо ті людиська їздити на лижах сніговою дорогою-трасою туди-сюди, сюди-туди! Цілісінький день! Куди вже тут до сну! Відлуння тільки й встигало, що розносити по навколишніх схилах їхній сміх, зойки захоплення чи злякані вигуки!

Минуле спокійне життя кануло в небуття.

Якоїсь миті Відлуння зрозуміло – воно не справляється з роботою! І наче відчувши це, на гори – Довгу, Чорну Клеву та Буковель – почали злітатися, як бджоли на запашний цвіт малини, його побратими! Тепер тут, у рідних горах, де воно завжди почувалося господарем, замешкало з десяток інших відлунь!
 

Тяжко та незатишно стало Відлунню. Воно забилося в ущелину й принишкло. Цілими днями тільки й робило, що дослухалося до дзвінких вигуків відпочивальників, які інші, чужі відлуння розносили між колись рідними горами. Лишень вночі іноді підвивало зі своєї ущелини вітрові чи хурделиці! Людям, що мчалися на шаленій швидкості повз його домівку, і на гадку не могло прийти, аби стати біля ущелини, голосно щось гукнути, або заспівати, а потім довго слухати, як розносить Відлуння звуки далекими горами. Люди не зважали на нього, їм було байдуже!

Отже, Відлунню мало стати байдуже до людей!

Після довгих роздумів надумало воно покинути свою ущелину. І вирішило помандрувати разом із Вітром, аби знайти десь у горах іншу місцинку – затишнішу і тихішу. І стало чекати Вітру – справжнього Буревію, який часом буває в горах!

Та цим планам не судилося було здійснитися.
 

А трапилось ось що.
 

Одного разу – а був уже пізній вечір, вздовж траси запалили вогні – почулося різке вищання лижв, зляканий зойк і звук удару. Просто в ущелину, не встигнувши загальмувати на повороті, звалилася молода лижниця, сильно вдарившись при цьому об дерево!

Від сильного болю дівчина втратила свідомість. Адже вона зламала ногу – в самісінькому коліні! Відлуння – а воно мало надзвичайний слух! – навіть почуло хрускіт кістки!
 

Хоч яким далеким від людського життя було Відлуння, але чудово розуміло – зимовий вечір, мороз. І дівчина, в якої трапилася біда, в його ущелині, а не в затишку людської оселі! На раз за час свого довгого існування Відлуння ставало свідком таких випадків. І часто, дуже часто вони закінчувалися трагічно!

Звісно ж, люди шукатимуть дівчину! Адже їх так багато навколо!

Та чи прийдуть вчасно на допомогу?!

Адже дівчина мовчить. А коли вона мовчить, Відлуння нічим, ну нічим не може допомогти їй!
 

Тим часом дівчина тихо застогнала, приходячи до тями. Відлуння миттю відгукнулося, повторивши цей тихий стогін кілька разів.

Дівчина розплющила очі і ворухнулася. Відчувши біль у травмованому коліні, застогнала ще дужче.

«Зараз вона зрозуміє, що втрапила в халепу, і буде кричати!» – подумало Відлуння, і приготувалося рознести її крик по довколишніх горах.

Проте дівчина мовчала. Вочевидь, вона знову від болю втратила свідомість.

А темрява тим часом густішала; почав сіятися сніжок.

Нарешті десь далеко почулися перегукування рятувальників: дівчину почали шукати. Вочевидь, забили на сполох друзі дівчини, не дочекавшись її внизу.

Але голоси лунали зовсім в протилежному боці!

Відлуння захвилювалося.

Воно не любило трагедій.

Воно любило мир, тишу і спів птахів.
 

…Дівчина розплющила очі і побачила перед собою дивного незнайомця. В його очах не можна було прочитати нічого – вони були чорні, непроникні і таємничі.

Нестерпно боліло коліно.

– Здається, я зламала ногу! Я вдарилася об дерево! – прошепотіла дівчина, звертаючись до незнайомця. Її шепіт чомусь пролунав на диво голосно!

– …вдарилася об дерево!.. – у відповідь так само прошепотів незнайомець. Він навіть не розтуляв губів!

– Ви – рятувальник? – запитала дівчина.

– …рятувальник… – знову прошелестів незнайомець.

Дівчині чомусь здалося, що її слова розносяться в повітрі відлунням!

– Допоможіть мені сісти! – попросила дівчина. Адже вона лежала в досить незручній позі, намагаючись не рухати ногою!

Проте юнак і не ворухнувся. Навіть не простягнув руки!

Дівчина відчула до нього гостру неприязнь. Це ж треба – рятувальник, а стоїть, ніби й не його це робота – рятувати!
 

Відлуння відчуло ворожість, що йшла від дівчини. Звісно ж, воно зрозуміло все. Та чи міг допомогти людині звестися легкий подув вітру? Адже, попри те, що Відлуння прибрало людську подобу аби заспокоїти дівчину та вселити в неї впевненість, воно лишалося звичайнісіньким маревом! Нічого, крім як повторювати за дівчиною її слова, Відлуння не могло і не вміло. Аби ж хоч рятувальники проходили повз його ущелину!
 

Проте дівчина злякалася мовчазного юнака. Вона була з великого міста, а там не дуже довіряють незнайомцям!

Відлуння – хоч і було йому багато-багато років, щоб не сказати – тисячоліть, зовсім не розбиралося в людській, а особливо, в жіночій психології! Відчувши ворожість та страх, що йшли від дівчини, воно захвилювалося, і вирішило, аби вона заспокоїлася, перетворитися на зайчика. Що може бути гарнішим за це ніжне пухнасте створіння! Може, і ця перелякана дівчина любить зайців!

Не довго думаючи, взяло – та й перетворилося!

І просто на очах в ошелешеної дівчини.
 

Дівчина не могла повірити своїм очам, коли таємничий незнайомець, якого вона вважала рятувальником, зробився враз зайчиком! За одну мить вона забула про своє зламане коліно, і зарепетувала від переляку на весь ліс. І її нажаханий крик Відлуння із задоволенням рознесло по всіх довколишніх горах!

Потрапив цей крик у вуха і справжнім рятувальникам, що шукали дівчину зовсім у іншому місці!
 

З радістю Відлуння слухало, як наближаються їхні голоси. Але їх не чула дівчина, яка, вочевидь, мала не такий гострий слух! Вона вмовкла, вочевидь, вирішивши, що зайчик ніякої шкоди їй не зробить, і гарячково щось зашепотіла, напевне, бажаючи відігнати ману. А рятувальники тим часом наближалися, і могли минути дівчину! Довелося Відлунню знову перетворитися на кремезного юнака, чим воно викликало ще голосніший вереск дівчини.

Ось так, перетворюючись то на юнака, то на зайця, Відлуння домоглося того, що дівчина репетувала, не вгаваючи, вочевидь, вирішивши, що втрапила в самісінькі пазурі таємничих чорних сил!

А коли рятувальники були вже зовсім близько, дівчина вже й сама почула їх, і ще голосніше почала волати про допомогу!
 

Її врятували, і тут ми вже не беремося розповідати про її травму – це краще зроблять медики. Розкажемо лише про розмову, що відбулася між дівчиною і літнім лікарем, вихідцем із цих місць.

Дівчина розповіла йому про своє видіння, а лікар, вислухавши, посміхнувся і сказав:

– Я знаю цю ущелину давно. Там завжди було сильне відлуння. В дитинстві, минаючи його, ми з хлопцями не раз щось вигукували, або свистіли, або й заспівували пісню, а потім слухали, як відлуння розносить наші голоси далеко-далеко… А бабуся мені розповідали, а їй – старі люди, що оте відлуння може перетворюватися на пташку, чи зайця! Та й людиною, казали, могло ставати! Та тільки воно все несправжнє: і пташка, і заєць, і отой юнак, що ви його бачили… Так собі, – марево, брижі повітря, мана! Але ж саме це відлуння врятувало вам життя!

І це було чистісінькою правдою.
 

Відлуння було задоволеним.

Дівчину врятували-таки, і в цьому була і його заслуга.

Після цього випадку воно передумало відлітати з Буревієм на пошуки кращої долі. Куди? Де б стало шукати собі прихистку? Адже ця ущелина була його батьківщиною, тут він жив від віку!

Тепер Відлуння знало: у нього з’явилось нове заняття. Тепер воно було вартовим ущелини! Хай не кожного дня в ущелину падатимуть люди, але пройде якийсь час – а час нічого не важив для Відлуння, – і знов якийсь необачний лижник міг опинитися на місці тієї дівчини.

І тоді Відлуння вже точно знатиме, як діяти!
 

Воно навіть не здогадувалось, яка чорна слава про його ущелину знову пішла між людьми після розповідей нажаханої дівчини! І що лижники увечері обминають її десятою дорогою!
 

Та тільки не ми.
 

Відпочиваючи на Буковелі, не зважаймо на чутки – ми ж знаємо про ту ущелину та її незвичайного господаря щиру правду!

 

БАРВІНКОВЕ ОЗЕРО

Це ще одна оповідь про любов.

А куди від неї подінешся? Вона всюдисуща: бентежить тополиним пухом, огортає вранішнім туманом, манить срібними павутинками бабиного літа, засліплює лапатими сніжинками з неба. Оповідей про любов незліченна кількість, бо й справді: багато на землі живих істот, а історій кохання ще більше.
 

Жив-був у тутешніх лісах молодий і вродливий лісовий дух на ймення Юнак. Назвімо його так, хоч людям він відомий ще як Лель, Пан, Лісовик.

Отож, як усі подібні істоти, прокидався він ранньою весною, і до пізньої осені працював, не покладаючи рук: піклувався про дерева й трави, про гнізда птахів та звірині нірки, про таємні лісові місця та магічні зміни пір року. Всім до вподоби була лагідна вдача та працьовитість Юнака, багато хто з юних лісових красунь мріяв заволодіти його думками! Та все було даремне – весни змінювали зими, а його серце лишалося вільним.

Аж поки не повіяв Вітер Долі!

А той не питає – куди й навіщо. Він віє, і йому підкоряються долі величних міст та дрібних селищ, людей у містах та всіх видимих і невидимих істот під небесами… І навіть долі далеких зірок підкоряються йому – Вітрові Долі та Змін!

Отож, повіяв Вітер Долі і заніс до їхнього лісу прекрасну Озерну Мавку. Бідолаха все своє життя прожила в озері, не маючи й гадки полишати його. Та де сперечатися із самим Вітром Долі звичайній озерній сироті!

Не треба бути надто мудрим, щоб зрозуміти: вони зустрілися і покохали один одного. Звісно ж, із першої миті, з першого подиху і погляду.

Звідтоді, з тієї першої зустрічі вони й миті не могли прожити один без одного! Хоч Юнак був лісовим духом повітря, а Озерна Мавка – духом води!

Все ходили, всміхаючись та тримаючись за руки, зазирали один одному у вічі, і про щось собі тихо воркотали, як голубки.

Дід Мана, старий лісовий дотепник, навіть вирішив пожартувати над ними. Позаплутував усі лісові стежки – хотів досхочу натішитися, спостерігаючи, як ті вибиратимуться з омани! Наплутав такого, що сам заблудився! А їм нічого – пройшли й не помітили. Бо дивилися лише один на одного! А це – велика сила: вміти дивитися один на одного, а не ловити витрішки по сторонах!

Юнак дарував Мавці сукні й плащі із вранішніх серпанків, а вона плела йому вінки з майбутніх квітів. Він стелив райдугу їй під ноги, а вона поїла його трунком із сили дуба…
 

І так тривало дуже довго. Народжувались весни, відходили у вічність кришталеві літні ранки та важкі грона осінніх днів, плели павутину морозних снів зими… А вони лишалися такими ж юними, як у першу зустріч, і все не відводили очей одне від одного!
 

Та якось, після довгої зимової ночі, коли вони прокинулись від перших променів весни, що народжувалась, Мавка прошепотіла коханому:

– Я не переживу цієї весни…

У першу мить Юнак навіть не спромігся на відповідь. Тільки дивився на Мавку, і мовчав. Зима була такою довгою, він так скучив за нею! Про що вона говорить?

– Я відчуваю, що не переживу цієї весни, коханий… – вела своєї Мавка. – Цілу зиму мені снилися дивні сни… Наче я входжу у воду, і зникаю там. Входжу, і зникаю…

– У воду? – розгублено відказав Юнак. – У струмок?

Бідака ніякої іншої води у своєму житті і не знав. У лісі било кілька джерел, з одного навіть витікав несміливий струмок. Але Юнак не любив води. Йому вистачало роси, туману і дощу. А інколи, особливо восени, дощів було навіть забагато.

Але кохана вперше заговорила про воду!

– Ні, не в струмок. В озеро. Я ж – Озерна Мавка!

– Але ж, Мавко, це просто сон! Дурний зимовий сон! Поглянь, як соки нуртують у деревах! Як бруньки ось-ось проклюнуться на гіллі! А там – зазеленіє все навкруг, зацвіте…

– Я знаю, знаю…
 

…І відтоді Мавка почала в’янути.

Все в лісі розквітало на очах, а вона в’янула. Чи ви бачили, як в’яне квітка? Мавка в’янула так само.

Юнак не знаходив собі місця від горя.

Він метався лісом, вишукуючи цілющі трави – але трави ще не зійшли. Він розпитував усіх, кого зустрічав, про живу воду, але вода в їхньому струмку була звичайною! Він ладен був полетіти з Вітром на самий Край Світу, але ніхто, та й сам Вітер не знав, де той Край!

А Мавка згасала на очах!

У відчаї від того, що нічим не може допомогти коханій, Юнак дав волю сльозам, прихилившись до старої, вкритої мохом верби.

І зненацька верба ожила, перетворившись на болотяну Мару, що прокинулась від зимової сплячки.

– Чого плачеш, Юначе? – спитала Мара. – Ти вже покинув свою Мавку і став весняною березою?

Обливаючись слізьми, Юнак розповів Марі про своє горе.

– А в село до відьми Тересії ти ходив? – поцікавилась Мара.

– До людини?! – здивувався Юнак.

– Ех, Юначе! Видно, що не било тебе горе, якщо не знаєш Тересії! Вона така людина, як і ми з тобою!

– Як? І живе в селі?!

– Піди до неї, то й сам побачиш.
 

Не треба й говорити, що Юнак ухопився за останню ниточку, аби врятувати від смерті свою любу Мавку!

Ловлячи дрижаки від собачого гавкоту та від самого вигляду людських осель, він тієї ж ночі стояв перед дверима таємничої Тересії.

– Заходь, заходь, Юначе! – пролунав з хати жіночий голос, і двері перед ним розтанули як вранішній туман.

Та Юнак зовсім не здивувався, адже він все життя мав справу з вранішніми туманами на відміну від дверей у людських помешканнях.
 

Відьма Тересія мала вигляд звичайнісінької тітки! З тих, що бродять лісами у пошуках ягід, грибів чи приворотного зілля.

Затинаючись, Юнак розповів відьмі про своє горе.

– Врятуйте Мавку, Тересіє! Якщо вона помре – загину і я!

– Ну це вже звісно! У закоханих завжди так, і не інак!

– Ви мені не вірите?

– Вірю, Юначе! Але мушу взяти плату, якщо допоможу!

– Я віддам усе, що маю!

– Ха-ха-ха! – засміялася відьма. – І багато ж ти маєш, лісове безталання!

– Усе… – тихо, але твердо повторив Юнак. – Але я не людина, і грошей у мене нема. Та й скарбів у нашому лісі не знайдеш!

– Ну-ну! Заговорив про гроші!

– А чого ви хочете?

– От, бачу, хлопче, ти не жартуєш! А я, стара, вік прожила, а не знаю, що таке любов. Допоможу тобі, але заберу за те Мавчині спогади!

– Які ще спогади?

– Спогади про любов!

Якийсь час Юнак стояв, як громом уражений. Відьмі знадобилися Мавчині спогади!

Проте робити було нічого. Йшлося про речі значно важливіші.

Про її життя.

– Я згідний. Забирайте її спогади. Хай тільки вона живе.

– Хе-хе-хе… – потерла руки відьма.

І враз скинула людську машкару, ставши схожою на старезну бридку жабу.

– Отож, Юначе, нічого дивного в тому нема, що Мавка в’яне! Просто їй треба до води! Вона ж – Озерна Мавка! Озеро кличе її до себе!

– Та де ж я дістану воду в лісі?! – аж скрикнув Юнак.

– Ти заплатив мені чесну ціну, хлопче, і я допоможу тобі! Але запам’ятай: вона житиме, але забуде про те, що любила тебе!

– Нехай.

– Я навчу тебе чарівного Слова!

– Так…

– Це Слово перетворить на Озеро тебе самого!

– Мене? – сторопів Юнак.

От такого він не чекав! Він перетвориться на Озеро?! Він стане водою?

– Я стану водою? – пересохлими вустами перепитав він відьму.

– Е, Юначе, отаке воно життя! Хочеш чогось – сам стань цим!

– Але ж…

– Ну ти ж кохаєш оту нетутешню?

– Так…

– То хто ще захоче стати для неї Озером, якщо не ти? – тепер уже здивувалася відьма.

– Ніхто… Хай буде так, як ви кажете!
 

І вони вийшли з хати надвір.

Стояла місячна ніч. На чорному глибокому небі яскраво палахкотіли ліхтарики зірок, і місяць-молодик, який щойно їх позапалював.

Юнак озирнувся і завмер від подиву.

Поруч з ним не було ні тітки, ні бридкої жаби. Поряд стояла, простягнувши руки до далеких зір, одягнена у срібні шати прекрасна панна! Її очі ховала темрява, а вуста ледве чутно ворушилися, промовляючи чарівні слова.

Аж раптом – диво!

Панна повільно повела руками, і вслід за її помахом далекі зорі здригнулися і поволі рушили з місця!

Невже таке можливо?! Юнак вперше у своєму житті бачив, аби зорі ось так слухняно мандрували небом, керуючись помахом руки якоїсь жінки-жаби-панни!

Та й хіба жінка це була, та, що могла рухати зорями?!

А та водила й водила руками, а вуста її шепотіли й шепотіли, плетучи таємниче мереживо могутнього ворожіння!

– Тектремма! Артре-мста! – голосно вигукнула панна в самісіньке небо якоюсь невідомою, мабуть, що Прадавньою Мовою, і все навколо – небо із зорями, дерева, земля, село, словом, увесь світ – пішов дрібними брижами!

Адже всім відомо – Слово створило Світ, і Слово керує Світом!

– Оце й усе, – трохи втомлено мовила панна. – Тепер щоночі можеш ставати Озером для своєї Мавки. А ті слова, які чув – забудь! Забудь!
 

І Юнак відразу ж забув їх.
 

– Опівночі стань посеред лісу, і скажи… – панна нахилилася Юнакові до вуха, і прошепотіла таємне слово. – Це Прадавньою Мовою означає «озеро»… І станеш справжнім озером – аж до третіх півнів!

– А вдень?

– Тільки на коротку мить. У дня – свої таємничі сили, і я над ними не володарка! Проте знай: те озеро, яким ти станеш – справжнє, у ньому можна втопитися! Адже воно таке заглибоке, як твоя любов!

І панна у срібних шатах знову перетворилася на звичайну селянку – Юнак навіть не помітив, коли!

– Дякую, панно! – сказав він.

– Розрахувалися… – буркнула та, обертаючись до хати.

– Панно! Ви знаєте Прадавню мову, володієте могутніми чарами! Ви рухаєте самими зорями! Хіба не можете начаклувати для себе кохання? Для чого вам спогади бідолашної Мавки?

Проте Тересія тільки хряпнула за собою дверима.
 

Ось так Юнак врятував свою кохану.
 

Щоночі він ставав Озером, вигукуючи чарівне слово. А Мавка плавала в його водах, і їй прибувало життя. То було одне таке Озеро в цілому світі, і вона в ньому – єдина Озерна Мавка!
 

Звісно ж, Мавка забула і Юнака, і свою любов – відьма забрала свою плату сповна!
 

Проте той красень, що з’являвся з-за дерев, коли дивне Озеро зникало після крику третіх півнів, а вона розчісувала під сяйвом місяця своє мокре волосся… Як він дивився на неї!

Хіба могла не спалахнути в її серці любов до нього?!
 

І так минула весна, а потім ще одна, і ще, і ще…

І вони знову тримались за руки, всміхались і зазирали один одному у вічі.

Отака вона – любов…
 

На тому місці, де Юнак щоночі стає Озером, з часом виріс барвінок. Він стелиться по землі, повторюючи його обриси. Ранньою весною барвінок починає цвісти, і, здається, це шматочок синього-синього неба примандрував на землю. Але це – не небо, це зачароване Озеро!

Ніхто – ні з людей, ні з лісових духів – не наважується уночі зайти на середину галявини. Але не тільки вночі!

Інколи, коли цього забажає Мавка, Юнак стає Озером і вдень. Хай і на коротку мить, проте, для тих, хто не вміє плавати…

Адже можна тільки здогадуватися про глибину Юнакового кохання до своєї Озерної Мавки!

 

СКАРБНИК І ВЕРШНИКИ НА ЗАЛІЗНИХ КОНЯХ
 

– Поглянь-но, який дуб! Ух! Ходімо перепочинемо…

– Ох, як же я втомився!

Двоє волоцюг, ледве тягнучи ноги, звернули з путівця і пошкандибали до старезного розложистого дуба, що стояв край дороги. Заховавшись у тінь велетня, попадали, тяжко відсапуючись.

– Треба було вже давно відпочити…

– Але ж подивись, яке місце гарне! І сонце не припікає, і харчі є на що покласти…

І волоцюги, діставши із картатої торбини буханку хліба, шмат ковбаси та кілька огірків, розклалися на невеличкому пеньочку, що так зручно виявився під рукою. Перекусивши, вони полягали в траву, та й задрімали з далекої дороги…
 

– Мамо, мамо! Давай сядемо під цим дубом! Дивись, яка під ним травичка м’якенька та шовковиста! А ось і столик!

…Щойно волоцюги зникли за поворотом, на дорозі зупинилося авто, і звідти, приваблені чудовим краєвидом, вийшла дівчинка, а за нею – й жінка, її матуся. Вони стали під велетенським дубом, милуючись його розкішною кроною, могутнім стовбуром та розложистим гіллям.

– Ти бач, доню, який велетень…

Та дівчинка не надто задумувалася над цим. Вона вже знайшла собі забавку – залізала на пеньочок, який відразу ж назвала пеньочком-стрибунцем, і стрибала з нього.

– Який же він красень… Цікаво, скільки йому років? – продовжувала захоплюватись дубом жінка.

А дівчинка сміялася, і далі стрибала з пеньочка…
 

…На дорозі показалося два спортивні велосипеди – їхні власники також пригальмували біля дуба.

Це була закохана пара – хлопець і дівчина.

Вони поставили в тіні своїх двоколісних друзів, і сіли відпочити. Хлопець сів на пеньку, а дівчина, як це часто буває в закоханих, – йому на коліна.

– Подивися на небо, Таню, – сказав хлопець. – Я ніколи ще не бачив таких красивих хмар…

– Давай відгадувати, на що вони схожі! – вигукнула дівчина. – Он та хмаринка схожа на яхту, що хитається на хвилях. Пам’ятаєш, ми спостерігали за нею на морі?

– Так! А он та хмара схожа на ведмедика, на Вінні-Пуха! А та – на морозиво…

– Дивись, а он та, та! Вона схожа на нас!

– На нас?

– Поглянь, вона подібна на нас, коли ми їдемо на велосипедах! Поглянь – правда, подібна?

– Правда…

– Дивись, а он сонце сідає…

– Я бачу першу зірку! Як дивно – надворі ще видно, а вона вже зійшла на небі!

– Треба їхати швидше, щоб устигнути до темряви…

Юнак і дівчина скочили на велосипеди, і дорога повела їх далі…
 

…Настала ніч.

На небі з’явився повновидий місяць, і в його блідому сяйві галявинка із старим дубом та пеньком біля нього стали схожими на картинку зі старої-старої книги.

А потім…

– Кахи-кахи… Кахи!

Десь з-під коріння дуба, кахикаючи та крекчучи, стала вилазити чудернацька істота, схожа на маленького горбатого дідка. Довга борода тягнулася за ним. Дідок сторожко оглянувся навсібіч, щось прошепотів собі під носа, тричі поплював навколо, і, нарешті, вмостився на пеньок, поклавши руки на довгу сучкувату палицю. Потім він тяжко зітхнув.

– Ось іще один день пройшов… Ще один довгий тяжкий день… І коли воно скінчиться?.. Егей! – надумавшись, раптом загукав він до когось. – Ти де?! Виходь, погріємось на місяці!

– Та я вже тут… Гарна погода сьогодні! – проскрипіло зовсім поруч.

І справді, поряд виникла ще одна істота, щоправда, без бороди та костура, зате з невеличкими ріжками та обросла густою шерстю. За плечима в незвичайної істоти виднілася навіть пара невеличких крилець.

– Сиджу та слухаю, як ти тут крекчеш, та собі жалю завдаєш!

– А як же мені не кректати! Хто ж це ладен у моєму віці та отаку роботу тяжку тягнути день при дні?! Ти бачив, що сьогодні творилося біля дуба?!

– Та бачив…

– І де тих людей стільки набралося? Чують, чують мій кінець! От і липнуть до мого скарбу, як мухи до меду!

– Так-таки, так! Що липнуть, то липнуть…

Ці два дідки були не хто інші, як тутешній Польовик та Скарбник. Польовик робив те, що й усі Польовики – стеріг межі, а Скарбник так само пильно оберігав заклятий скарб, по який так і не повернувся його господар.

І знали вони один одного уже – не мало не багато, – чотириста років, кожної місячної ночі вилазячи зі своїх схованок погрітися у блідому місячному сяйві…

– Та якби він вже повернувся, та відпустив мене… Скільки ж я вже можу стерегти цей скарб? – почав Скарбник свою стару пісню, яку заводив щовечора. Польовик на це, як завжди, скрушно похитав головою.

– Так-таки, так!

– Та хай би вже закопав його глибше під землю!

– Так, так!..

– Сильне козакове закляття, а вода та вітер сильніші… Он – стирчить скарб з-під землі, і що ти йому зробиш! – Скарбник умовк.

Слідом за цим мала йти розповідь про обставини, за яких було закопано та заклято скарб, і Польовик теж чув цю історію безліч разів. Проте, як завжди, зацікавлено підпер рукою голову, приготувавшись слухати.

– Пам’ятаю, тоді теж стояла така ж місячна ніч…
 

…Тоді, чотириста років тому, справді стояла така ж місячна ніч.

Козак Іван Негуляйвітер зі своїм невеличким загоном у десять шабель рятувався від погоні. Він отримав наказ від самого пана полковника в надійному місці заховати скарб полку, і тепер, заганяючи коней, мчав до безкрайніх Ірдинських боліт. Невідомо звідки – але про скарб довідалися татари, і тепер на своїх швидких конях переслідували козаків, наступаючи їм на п’яти. Не раз, оглядаючись, помічав Іван Негуляйвітер позаду себе куряву, що підіймалася вгору, збита копитами їхніх коней.

Його люди трималися в сідлах з останніх сил; вже три дні і три ночі вони не спішувались, намагаючись заплутати сліди та врятувати скарб від ворога. Проте той не відставав ні на крок, наближаючись, що не день та годину ближче. Нарешті Іван Негуляйвітер зрозумів: бою не уникнути.

А ворогів було, принаймні, уп’ятеро більше!

Отож, вирішив Іван діждатися ночі і закопати скарб у землю, заклявши його, аби не дістався ворогам.

Сказано – зроблено. Коли товариші забулися коротким сном, закопав він скарб під молоденьким дубком, нікому не сказавши й слова. А оскільки був характерником, тобто, козацьким чарівником, наклав на нього міцне закляття, доручивши Невидимій Силі охороняти полковий скарб. Охороняти до тих пір, аж поки не повернеться за ним – сам, або хтось із його кревних родичів!

…Під ранок, ледь стало світати, козаки підхопилися, скочили на своїх коней, і, ведені Іваном, подалися чимдалі геть від того місця, відводячи ворогів за собою!

Однак, далеко в степу, татарам все ж вдалося наздогнати козаків. Зав’язався жорстокий бій – хто виграв у тому бою, знають лише трави, що похилилися під вагою людської крові, та земля, в яку та кров пішла…

…Довго чекав та виглядав Скарбник свого пана, та так і не діждав. Може, в тому бою загинув і він… А, може, вдалося врятуватися-таки тоді славному лицарю, та так і не привела його Доля до того заклятого скарбу…
 

– Скільки років пройшло з тих пір! – такими словами закінчував спогади Скарбник. – Люди стільки не живуть, навіть характерники… Тепер лишається тільки одне – чекати кревного родича Іванового… Та й його – де ж ти діждеш! Та й чи були в нього родичі…

– Так-таки, так! – кивав головою Польовик.

– Та я б сторожував – діло нехитре! Але ж скарб є скарбом! Це ж справа серйозна! Відповідальна! Де ж це видано, щоб на скарбі обідали, як на столі, та забавлялися, стрибаючи з нього, та сиділи на ньому, наче це просто стілець! Хто ж так обходиться із заклятим скарбом!

– Так, обходяться якось не теє… – погоджувався із товаришем Польовик.

– Ну чого, ну чого він не закопав його глибше! – бідкався далі Скарбник.

– Що тепер уже казати?..

– Скільки ж я можу людей в оману вводити, замість скриньки пеньок показуючи? А й цьому край прийде! Скринька хоч і добряча, старовинної роботи, та зроблена ж із заліза! А воно лежить собі просто неба. Не сьогодні-завтра погниє, поіржавіє, золоті дукати та намиста почнуть випадати… Що мені тоді робити! Під що їх маскувати – під опеньки? Золоті дукати – під опеньки?

– М-да, справи кепські… Золоті дукати під опеньки якось не того… Не замаскуєш…

– Отож-бо й воно, товаришу! Коли цьому край прийде…

– Е-хе-хе-хе…

– О-хо-хо-хо…

– Ходімо спати…

– Ходімо…

…Так пройшов і другий день, і третій, минув і місяць. Люди, проїжджаючи повз старого дуба, спинялися, вражені його красою та могуттю, і тоді скарб опинявся у небезпеці. Адже без чарів, яких напускав на людей Скарбник, кожен би помітив, яка то річ визирає з-під трави, що всі її мали за звичайнісінький пеньок!

Настала осінь.

Дні зробилися холодними, часто йшли дощі. Скарбник, дарма, що із Невидимої Сили, підхопив нежить, і став безперестанку кашляти, сякати носа та пхинькати.

– Чую я, що приходять мої останні деньки… – шморгаючи носом, жалівся він товаришеві. – Хоч би до зими дотягнути… А там скарб снігом завіє…

– А весною?..

– Хм! Весною… Весною! Ех, товаришу! Якби ти знав, як мені набридло сторожувати цей скарб! Яким я почуваюся старим та немічним… Як мені хочеться віддати цей осоружний скарб у надійні руки, і знову стати молодим, завзятим! Ех, якби ти лиш побачив, товаришу, як ми разом із побратимами танцюємо навколо сяйливого, як саме сонце, Вічного Скарбу!..

Ще ніколи старий Польовик не бачив Скарбника таким сумним та невеселим. Той зовсім занепав духом, і Польовикові часом спадало на думку, що товаришів час на землі і справді доходить кінця. Та й закляття! Не вічно ж йому бути. Так, як пересихає струмок, чи помирає дерево, так і закляття, накладене колись, вивітрюється з вітром, відноситься із дощовою водою, висушується гарячим сонячним промінням. А там, де зникає закляття, там і Скарбникові нічого робити.
 

…Цілу зиму Скарбник вигрівався в корінні дуба.

Зима виявилася холодною та сніжною, і скриньку, що виглядала із землі, добряче замело снігом. Отож, Скарбник лиш коли-не-коли виглядав надвір, аби пересвідчитися, що скарб на місці.

Навесну він одужав, відлежався, відпочив, і трохи повеселішав. Та коли зійшли сніги, із розпачу аж руками сплеснув: скринька зі скарбом вже навіть не виглядала із землі! Вона просто стояла під дубом – нагинайся і бери! Земля взяла, та й виштовхала заклятий скарб із себе, не бажаючи більше його переховувати.

Знову тяжкі думи обсіли Скарбникове чоло.

– Чую я, товаришу, не вберегти мені скарбу. Тільки-но вилізе із землі трава, тут мені і смерть прийде. Не в силах я більше туману напускати на людські очі!

– Та, може, і я чимось підсоблю… Зайця якогось випущу, чи ховраха, чи змію з нори…

– Не допоможе, не допоможе це…

І Скарбник із жахом став чекати кінця. Адже всім відомо, що стається із Скарбниками, що не вберегли свого скарбу!

Вони перетворюються на бридких земляних жаб, що гинуть в страшних муках…
 

– Чує, чує моє серце – щось має статися… Надходить мій кінець на землі… – цілісінькими днями, безперестанку, бубонів собі під носа Скарбник.

І добубонівся…
 

Одного чудового весняного дня, від самісінького ранку, Скарбник всівся на своєму скарбі, ніби чогось очікуючи. На диво, цього дня він мовчав, як у рот води набравши.

Минув ранок, а за ним і полудень.

І лише коли сонце повернуло на захід, почулося ревище. Саме так – ревище! Ніколи до цього ні Польовик, ні сам Скарбник такого не чули. Можливо, іноді так сама Доля попереджає про те, що вона вже близько.

Відчув це і Скарбник.

Ревище наближалося все ближче. І раптом з’явилися вони.

Вершники!

Щоправда, коні їхні не скубли отаву росяними ночами, і не пили воду із тихих рік. Вони були залізними, грімкотливими, і від них тхнуло бензином. За ними не розвівалися пишні гриви, проте краса їхня була довершеною. У кожному такому залізному коні відчувалася сила десятьох.

Їх було рівно десять, і один головний, на чолі…

І отой, головний… Він раптом засяяв, запалахкотів для Скарбника, як сонце, як його омріяний Вічний Скарб!

І Той, Хто Стереже Скарб, миттю зрозумів: Іван повернувся! Іван Негуляйвітер повернувся, нарешті, за своїм скарбом!
 

…А залізні коні під’їжджали все ближче й ближче, і Скарбник злякався раптом, що вершники візьмуть, та й проминуть таку гарну, таку мальовничу місцинку, схожу на картинку зі старої-старої книги!

Він завмер, не в силах поворухнутися. Не міг же й справді скочити і замахати руками, спиняючи залізних коней! А якби й міг – хто б його побачив?..
 

…Проте, це був день Долі. І в цей день все мало відбуватися саме так, як мусіло.
 

…Головний, що сяяв як сонце, підняв руку, і спинив свого коня. Його товариші відразу ж вчинили так само.

– Спочинок! Спочинок! – залунали веселі голоси. Вершники спішились, поскидали шоломи, відразу ж перетворившись на звичайних усміхнених юнаків. Вони стали походжати біля своїх залізних коней, оглядаючи їх, розминаючись, та весело перемовляючись.

Та головний не був разом із ними.

Він також зняв шолом, і відкинув із чола пасмо світлого волосся.

Скарбникові аж мороз пішов по шкірі.

Юнак був не просто схожим на Івана. Це був сам Іван Негуляйвітер!

Іван Негуляйвітер, козак-характерник, що сам повернувся по свій заклятий скарб!
 

…Несучи шолом у руці, Іван ступив на поле, і пішов, час від часу нахиляючись та зриваючи перші весняні квіти.

– Куди ж ти, куди? – тепер уже не стримався і закричав на весь голос Скарбник. Та замість слів у нього з грудей вирвалося щось схоже на жаб’яче кумкання.

Але юнак почув його голос!

Він здивовано оглянувся, шукаючи очима того, хто гукав, а тоді спокійно рушив до дуба, і – до скарбу!
 

…Це була його зоряна хвилина. Цієї миті Скарбник чекав усе своє життя. Не чотири тижні, чи місяці, чи навіть десятиліття! Чекав чотири довгих століття! І дочекався.

Тепер він спалахнув і гордо засяяв над скарбом, вказуючи на нього справжньому володареві!

– А це що таке? – здивовано вигукнув юнак, приглядаючись до кованої скриньки старовинної роботи, що заясніла зненацька посеред зеленої трави.

…І щось смутно, ніби з густого мороку чи з давнього сну, пригадалося юнакові – якась гонитва, тиха місячна ніч, таємні слова, проказані над чимось дуже цінним не лише для нього…

І защеміло юначе серце від якогось незвичного болю і тихої вдячності – невідомо кому і за що…
 

Юнак нахилився і взяв скриньку до рук.
 

…І тієї ж миті старий Скарбник знову зробився молодим і сповненим завзяття. Майнувши невидимими крильми, він знявся угору, і покинув землю, на якій з чужої волі жив чотири довгих століття!

…І відразу ж опинився в колі побратимів, що ніколи й не спиняли свого танку навколо сяючого, як саме сонце, Вічного Скарбу…