Жінка-УКРАЇНКА

Дійові особи:

1. Петро – чоловік, 45 років
2. Галя – його дружина, 44 роки
3. Дід Микола, батько Петра – 70 років
4. Баба Дуся – мати Петра, трохи дивакувата, 70 років
5. Ольга, дочка господарів – 19 років
6. Василь, син господарів – 23 роки
7. Віталя – мажор, 22 роки
8. Ярослав – 22 роки, студент-юрист, хлопець Ольги
9. Єкатєріна Владіміровна, тітка Галі – до 60 років
10.  Тінь Віталі
11.  Поштарка Віта

Бійці «Беркуту»

Дія відбувається в одному з обласних центрів України в наші дні.

 

І ДІЯ

КАРТИНА ПЕРША

Затишне кафе; грає романтична музика.

Ява 1

Віталя, Єкатєріна Владіміровна

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА (заходить) Здравствуйтє, Віталя!

ВІТАЛЯ (підводячись з-за столика) Здраствуйтє, Єкатєріна Владіміровна!

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА (розглядаючись) Уютноє мєстєчко…

ВІТАЛЯ. Рад, што вам здєсь панравілось… Прісядєм?

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА (сідає) Очєнь удівітєльно, што ви мєня прігласілі!

ВІТАЛЯ. Пачєму нє прігласіть умную женщіну в уютноє мєстєчко? Тєм болєє, есть умний разгавор!

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. К чєму ета таінствєнность, нікак нє пайму!

ВІТАЛЯ. Что будєм піть: чай, кофє, капучіно?

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. Капучіно, пажалуста!

ВІТАЛЯ (кричить до офіціанта) Два капучіно, пажалуста!

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. Давно нє била в кафе…

ВІТАЛЯ. А напрасно, Єкатєріна Владіміровна, напрасно! Іногда в кафе випіть капучіно очень даже нічєго… Пріятно, мля… Ізвінітє…

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. Так о чьом же ви хатєлі пагаваріть?

ВІТАЛЯ. Я, собствєнно говоря, нє ат сваєго імєні…

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. Інтєрєсно, інтєрєсно…

ВІТАЛЯ. Я ат імєні своєго работодатєля…

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. Работодатєля?! Інтєрєсно, інтєрєсно…

ВІТАЛЯ. Відітє лі, дєло в том, что мой работодатєль… Ето он строіт дом возлє вашей… так скать… хати!

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. Ах ето он строіт дом возлє нашей хати?!

ВІТАЛЯ. А сейчас вознікла нєбольшая проблємка, мля… Ізвінітє…

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. А у нас с вашим строітєльством сколько проблєм, прєдставьтє сєбє! Дєнь і ночь – стук, шум, гам! Зємля дрожит под ногамі! В домє появілісь трєщіни!

ВІТАЛЯ. Єкатєріна Владіміровна, ну что ви так пєрєживаєте… Ну шо вам до той хати?

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. В каком смислє?

ВІТАЛЯ. Ви ж там даже нє пропісана!

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. Ну, собствєнно говоря…

ВІТАЛЯ. Ви там только живьотє врємєнно, я правільно, мля… ізвінітє, понімаю?

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. Ну, собствєнно говоря…

ВІТАЛЯ. Ви, кажется, продалі квартіру і вложилі дєньгі в какой-то новострой?

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. А откуда у вас, ізвінітє, такіє подробниє свєдєнія о моіх жіліщних проблємах?

ВІТАЛЯ. Єкатєріна Владіміровна… Мой работодатєль нє пєрвий год в строітєльном бізнесє… Я вообщєто к вам с дєловим прєдложенієм, мля… От нєго… Ви нємножко поможетє нам… моєму работодатєлю… а мой работодатєль… поможет вам!

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. В каком смислє?

ВІТАЛЯ. Даст вам квартіру в новом, строящемся домє!

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. В каком домє?

ВІТАЛЯ. Какая ви нєпонятлівая! Ви поможетє єму рєшить єго нєбольшую проблємку, а он поможем вам рєшить вашу проблємку!

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. Віталя, я вас нє понімаю! О чьом ми гаварім? Что ви от мєня хотітє?

ВІТАЛЯ. Вот ето дєловой разговор! Я вам сєйчас обрісую сітуацию… Возлє вашей хати мой работодатєль строіт дом. Так?

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. Так.

ВІТАЛЯ. І у нєго вознікла проблєма – нужно мєсто для парковкі…

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. Ну…

ВІТАЛЯ. Ета парковка по плану находітся как раз на мєстє вашей хати! Ви єму содєйствуєтє в етом дєлє, а он вам – квартіру в новостроє!

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. В каком смислє – «содєйствуєтє»? Люді мєня пріютілі!

ВІТАЛЯ. Он і людєй нє абідіт! Ну пасматрітє, гдє ані живут! Развє ето условія?! Полуразвалівшаяся лачуга! Без води, без каналізациі! Я бєз сльоз сматрєть нє магу! Он дайот вам… трі квартіри вмєсто одной хати!

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. А пачєму ви с етім разговором ко мнє прішлі, а нє к Ніколаю Пєтровічу? Ведь он – хозяин!

ВІТАЛЯ. Да хаділі к нєму!

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. І – ?

ВІТАЛЯ. Упьорся – нєт, гаваріт, і всьо! Хата, гаваріт, построєна на історічєском фундамєнтє! Охраняєтся, гаваріт, гасударством!

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. А… Слишала я ету історію…

ВІТАЛЯ. Та шо єму сделаєтся, етому фундамєнту?! Закатаєм его в асфальт акуратнєнько, а каму нада будєт, аткапаєт…

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. А… квартіру ваш работодатєль дайот какую? Двухкомнатную?

ВІТАЛЯ. В смислє? А, ну-у… Ну да!

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. Так что ат мєня трєбуєтся?

ВІТАЛЯ. Ну я же гаваріл – умная женщіна! Я сразу ето понял! Во всєй етой сємєйке ви одна – здравомислящая лічность, мля! Ізвінітє…

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. Я вас очєнь вніматєльно слушаю…

 

КАРТИНА ДРУГА

Велика вітальня в хаті, з якої веде кілька дверей. Посередині – стіл, застелений білою скатертиною.

Вітальня має строкатий, і навіть еклектичний вигляд: одні двері – старі, обшарпані, інші – нові; телевізор – старий, ще радянський, комп’ютер та два крісла – шкіряні, нові; в одному кутку кімнати – «євроремонт», в іншому – старі, брудні шпалери. Під стіною – сервант, заставлений різними речами: бюстик Шевченка, кілька книжок, чарочки, мисочки. Стеля висока, вся заснована павутинням; її тримає масивна балка, порізьблена різними знаками – сонця, дерева роду, роком будівництва хати тощо. У стінах подекуди видніються діри.

Час від часу знадвору чути роботу будівельної техніки – удари, звук моторів і т.п. Там ведеться будівництво нового будинку.

 

ЯВА 1

Ольга, Ярослав

ЯРОСЛАВ (розглядається) То оце ти тут живеш?

ОЛЬГА. Оце тут…

ЯРОСЛАВ. Хм… Гарна хата. Я вперше в такій. Абсолютно унікальне планування!

ОЛЬГА. Унікальний безлад… Не роби вигляду, ніби нічого не помічаєш! Розслабся…

ЯРОСЛАВ. Та ні, справді! Я ж із батьками все життя – в квартирі на дев’ятому поверсі… Такого велетенського будинку і справді не бачив!

ОЛЬГА. А по телевізору?

ЯРОСЛАВ. Не комплексуй! Будинок справді класний! Ще й у центрі міста…

ОЛЬГА. Що в ньому класного – то це фундамент!

ЯРОСЛАВ. Хм… (заглядає по кутках, сміється) Звідси фундаменту не видно!

ОЛЬГА. У нашої хати фундамент – історичний! Охороняється державою!

ЯРОСЛАВ. А що в ньому такого історичного?

ОЛЬГА. Це вже археологам видніше… Сказали – дуже древній, і край! Мало не часів Софії Київської…

ЯРОСЛАВ. Скажеш таке – Софії Київської!

ОЛЬГА. Це кажуть археологи!.. Фундамент то історичний, а стіни в тріщинах, у грибку! Підлогу поточили щурі! Стеля в павутинні!

ЯРОСЛАВ. Ну, це можна віником… Ремонт можна!

ОЛЬГА. Ремонт! Так і мати каже! А батько вперся – ремонт не допоможе, треба цю зносити, нову будувати! Фундамент-то історичний! Тільки й чую від самого дитинства: ремонт! Зносити! Ремонт! Зносити!

ЯРОСЛАВ. А дід що каже? А баба?

ОЛЬГА. Те ж саме: ремонт! Зносити! А хата тим часом валиться!

ЯРОСЛАВ (ще раз проходячись кімнатою, задумано) Так, ремонт тут навряд чи допоможе… А щоб нову будувати, треба проект… Слухай, так намалюй проект! Ти ж – архітектор!

ОЛЬГА. Колись буду!

Із дверей, що по центру, виходить БАБА ДУСЯ. Вона якийсь час кружляє кімнатою, заглядаючи в усі щілини, що на підлозі, потому підіймає голову і якийсь час гіпнотизує поглядом павуків, що затягли павутиною всю стелю.

ЯРОСЛАВ (пошепки) Хто це?

ОЛЬГА. Бабуся! Вона… як би це… трохи дивакувата!

ЯРОСЛАВ. Зрозуміло…

ОЛЬГА. Всі талановиті люди такі…

ЯРОСЛАВ. Вона талановита?

ОЛЬГА. Співачка! Голос – сила! Але доля не склалася: рано втратила батьків, молодість в злиднях, а тоді – заміжжя, вже стало не до того… Але вона завжди співала! В гуртках художньої самодіяльності – поки ті ще існували… На весіллях… Поки там іще співали!

ЯРОСЛАВ. А що це вона робить?

ОЛЬГА. З павуками розмовляє…

ЯРОСЛАВ. Про що?!

ОЛЬГА. Як – про що? Щоб забиралися зі стелі разом зі своєю павутиною!

ЯРОСЛАВ. Але ж вона мовчить!

ОЛЬГА. Це ти так думаєш! Насправді вона розмовляє!

ЯРОСЛАВ. Але ж вони її не чують!

ОЛЬГА. Вона вперта… Ходімо до моєї кімнати!

ОЛЬГА та ЯРОСЛАВ заходять до одних із дверей.

 

ЯВА 2

Дід Микола, Баба Дуся

ДІД МИКОЛА заходить, і починає метушитися біля комп’ютера, включаючи його.

Знадвору чується гупання будівельної техніки.

БАБА ДУСЯ (бурмоче) Стукать, їм треба стукать! І гупають, і гупають! Чекайте, чекайте… (грозить кулаком до стелі)

ДІД МИКОЛА (до БАБИ ДУСІ) Дуся, це не павуки гупають… Це дом рядом строять, ти ж знаєш…

БАБА ДУСЯ (до павуків). Чекайте, чекайте, прийде на вас холєра…

ДІД МИКОЛА. Дуся, вони тебе не чують! (до себе) Все в голові помішалося! Де та стройка, де ті павуки… Треба лєстніцу купить, та тих клятих павуків позмітать! Сам уже старий, та не можеш, а молодьож не допросишся! (заглиблюється у блукання інтернетом)

 

ЯВА 3

Ті ж, Єкатєріна Владіміровна

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. Ахота вам, Пєтровіч, в етом комп’ютере глаза портіть…

ДІД МИКОЛА. Дуже інтересні новини, дуж-же цікаві!

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. Новості можна і по тєлєвізору пасматрєть… А єщо сєріал какой-то…

ДІД МИКОЛА. Ви мені, Владіміровна, своїми серіалами жить не даєте! Третій рік один і той самий дивитеся…

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. Там всьо время проісходіт что-то новоє! (приглядається до виставлених на серванті дрібничок) А што ета ви із сєрванта убралі матрьошку?

ДІД МИКОЛА. Ну ви придумали, Владіміровна, матрьошку коло бюсту Шевченка поставить!

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. Ето нє прастая матрьошка! Я єйо купіла на Красной площаді!

ДІД МИКОЛА (гнівно) І все рівно їй не місце коло Шевченка! Заберіть її звідси! Чи в свою кімнату, чи ще кудись!

ЄКАТІЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА (примирливо) Екій ви упрямєц! Што вам тот Шевчєнка – родствєннік што лі, штоби так сєрдіцца…

ДІД МИКОЛА (сердито) Він всім українцям родственнік! Тільки не всі пам’ятають!

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА (примирливо) Ну ладно, паставлю матрьошечку в сваєй комнатє!

 ДІД МИКОЛА (сердито) Ото й поставте! (після невеликої мовчанки) Хе-хе-хе! Ось послухайте новину: «У США поліцейські застрелили штучного алігатора!» Або ось цю: «Чоловік сам себе похоронив живцем, намагаючись прикликати удачу»! Ну єсть же ж чудаки на світі!

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. І что в етом інтересного! Посмотрелі би тєлік лучше!

ДІД МИКОЛА (не відриваючись від комп’ютера) Олька каже на нього – «зомбоящик»!

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. Ето єщьо что такоє – «зомбоящік»! Нікагда нє слишала ат нєйо!

ДІД МИКОЛА. Слухайте, Владіміровна, може в двері будуть стукать…

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. А што такоє, Пєтровіч?

ДІД МИКОЛА. Так сьогодні ж одинадцяте! Поштарка пенсію принесе!

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА (награно) Што ви, Пєтровіч, гаварітє? Поштарка прідьот? Дєйствітєльно, сєгодня пєнсія!

ДІД МИКОЛА. Треба слухать, як стукатиме, та одчинить, щоб людина не чекала довго…

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. Да, канєшно, канєшно! Будєм слушать!

БАБА ДУСЯ. Стукають, стукають… Грюкають, грюкають… Западетеся ви крізь землю…

ДІД МИКОЛА. Дуся, успокойся! Не кляни їх, люди на роботі! Щас поштарка прийде… Треба паспорти приготовить… Принеси паспорти краще!

БАБА ДУСЯ обертається і виходить за паспортами.

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА (награно) Мнє, кстаті, расказивалі старушкі, кагда я єзділа к своєй пріятєльніце… І пріятєльніца тоже… Так ані всє палучают дєньгі нє ат пачтальйона, а із банкомата… Ані в банк пєрєвєлі свою пєнсію… Там проценти нарастают! Очєнь вигодно…

ДІД МИКОЛА. Та ви мені вже всі вуха прожужжали тими банкоматами…

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. Вот імєнна! Я тоже рєшила проконсультироваться с аднім маладим чєлавєкам… Знакомим… Плімянніком знакомой… Валєчкі… Какіє докумєнти нужни… Может он сегодня і прідьот… Тоже пєрєвєду…

ДІД МИКОЛА. Ой, сомніваюсь я… Ці банкомати… Стоять на вулиці! Ненадьожно!

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. Так у вас же дєньгі на карточкє! Прічьом тут банкомати! Грабанут адін, а ви прічьом? Пашлі в другой, і снялі дєньгі!

ДІД МИКОЛА. Та ну, грабануть… Не чув я, шоб банкомати грабили!

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. Вот відітє! Там же всьо прадуманно! Гаварят, в Кієвє етой карточкой с банкомата можна в магазінах расплачівацца!

ДІД МИКОЛА. Чим – карточкою з банкомата?

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. Карточкой с банкомата!

ДІД МИКОЛА. Так то ж в Києві! А тут – хоч би гроші знять!

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. Ето сначала сложно! Мнє пріятєльніца паказивала нєсколько раз… Пару раз пасмотрітє, і самі сможете!

ДІД МИКОЛА. Ну, не знаю… Ненадьожно!

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. Так ти ж нє прівязян к почтальйону – прідьот, нє прідьот, прінєсьот, ілі єго там гдє-нібудь в тьомном уголкє пріб’ют і сумку с пєнсієй забєрут…

ДІД МИКОЛА. Ну це так…

БАБА ДУСЯ заносить паспорти.

БАБА ДУСЯ (бурмоче) Стукать, їм треба стукать! Прокляті!

ДІД МИКОЛА (застережливо) Дуся!

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА (награно) Да, кстаті… Пайду і я за паспартом, штоб патом нє бєгать… Вот! Сплошниє нєудобства!

Виходить.

 

Ява 4

Ті ж, Поштарка Віта

Лунає стукіт в двері.

ДІД МИКОЛА. Заходьте!

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА (повертаючись із паспортом) Захадітє!

ПОШТАРКА (заходить) Здрастуйте!

ДІД МИКОЛА. Здрастуй, Віта! Проходь, сідай ось за стіл!

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. Заждалісь вас, Віта! Пєнсію прінєслі?

ПОШТАРКА. Ваші паспорта!

ДІД МИКОЛА та ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА квапливо подають паспорти. ПОШТАРКА перевіряє паспорти і дає на підпис відомість. Потім довго відраховує гроші.

БАБА ДУСЯ розписується, бере гроші не рахуючи і мовчки виходить.

ДІД МИКОЛА (перерахувавши гроші) Дякую, Віта!

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА (перерахувавши гроші) Спасібо, Віточка! А можно у вас спросіть… Проконсультіроваться…

ПОШТАРКА. Ну! Тільки скоро, бо в мене ще біганини й біганини з вашими пенсіями…

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. Вот ми, Віта, рєшилі пєрєвєсті пенсію в банк… Чтоби получать в банкоматє…

ПОШТАРКА. То й переводьте… Мені яке діло!

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. А что для етого нужно?

ПОШТАРКА. Ідіть у пенсіонний, там вам все розкажуть!

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. А в банк?

ПОШТАРКА. І в банк ідіть! Там вам тоже все розкажуть!

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. Может бить, документи какіє-нібуть…

ПОШТАРКА. Які докумети! Ізвєсно які – паспорт, ідінтіціонний код! Копії ще, бо точно потребують! Та й переводьтеся! Зараз багато хто переводиться… І мені роботи менше! А то ходиш із цими грошима, і душею скнієш, аби хто по голові не дав…

ДІД МИКОЛА. Та шо ти, Віта!

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. Што ви, Віточка, такоє гаварітє!

ПОШТАРКА. Робота опасна, самі понімаєте… В наше врем’я!

ДІД МИКОЛА. Дякуємо, Віта! Ось тобі на морожене! (дає їй гривню)

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. Спасіба, Віточка! (також дає гривню)

ПОШТАРКА (скрушно зітхає, ховає гроші) Спасіба й вам! А шо це у вас за стройка в дворі? Не мішає?

ДІД МИКОЛА. Як це – не мішає?! Он палі забивали, хата тріщинами пішла…

ПОШТАРКА. Ага, ага…

ДІД МИКОЛА. А це кажуть – ми вам по квартирі дамо, а ви нам – хату, бо тут у нас стоянка запланована!

ПОШТАРКА. Та шо ви таке кажете? Стоянка? На місці хати? Так у вас же номер!

ДІД МИКОЛА. Ну! А я про шо? Номер то одне, а жить де, га?

ПОШТАРКА. А вони шо?

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. Трі квартіри, гаварят, дадут!

ДІД МИКОЛА. Ага, доженуть і ще раз дадуть!

ПОШТАРКА. Три квартіри?! Та ви шо?

ДІД МИКОЛА. Та кому зараз можна вірить, Віта?! Які три квартіри? Хату забрать, то заберуть, не сомнівайся, а от квартіри! Це – вопрос!

ПОШТАРКА (захоплено) Але ж, три квартіри… Да… Це – да…

ДІД МИКОЛА. Не вірю! Нікому не вірю! А цим, шо стукають з ранку до смерканку, жить не дають – і потІм!

ПОШТАРКА. Може ви й праві, Петрович… (встає) Допобачення! Бувайте!

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. Пака, Віточка! Спасіба вам!

ДІД МИКОЛА. До побачення, Віта!

ПОШТАРКА (біля дверей зупиняється, обводить критичним поглядом кімнату, до себе захоплено) Три квартіри! Хто б сказав…

Проводжають ПОШТАРКУ до дверей, потім, задоволені, розходяться своїми кімнатами.

 

Ява 5

Ольга, Ярослав, потім – Віталя

ЯРОСЛАВ. Неймовірно! Відчиняєш вікно, а там – вишня цвіте!

ОЛЬГА. Що ж тут неймовірного? Квітень надворі!

ЯРОСЛАВ. Але ж… Можна просто руку простягнути, а там – гілка в цвіту… А, тобі цього не зрозуміти!

ОЛЬГА. Ну чому ж… Я не забула про твій дев’ятий поверх!

Лунає стук в двері.

ОЛЬГА. Хто це ще? (йде відчиняти)

ВІТАЛЯ (заходить, вітається по-діловому) Здрастутє…

ЯРОСЛАВ (здивовано) Здоров!

ВІТАЛЯ (приглядається, трохи розгублено) О, прівєт… Ярослав?

ЯРОСЛАВ. Ярослав!

ВІТАЛЯ. Нє забил! Память на імєна – ісключітєльная! Сколька лєт, сколька зім! Е-е… Ти тоже здєсь?

ЯРОСЛАВ. Як бачиш…

ОЛЬГА (до ВІТАЛІ) А ви… Ти…

ВІТАЛЯ. Я к вам по дєлу… К Єкатєрінє Владіміровнє…

ЯРОСЛАВ (до ОЛЬГИ) Я мушу йти! (до ВІТАЛІ, мимохідь) Як ти? Де зараз?

ВІТАЛЯ. Е-е… В банкє работаю! А… ти гдє?

ЯРОСЛАВ. В Києві… Вже на п’ятому курсі, юридичний… Жаль, треба йти! (подає ВІТАЛІ руку) Ну давай, щасливо!

 ВІТАЛЯ (до ЯРОСЛАВА) Пака…

ОЛЬГА (проводжаючи ЯРОСЛАВА, тихо) Ти його знаєш?

ЯРОСЛАВ (до ОЛЬГИ, тихо) Вчились в одній школі… У нього батько – якесь велике цабе, типу – місцевий олігарх… (цілує ОЛЬГУ в щічку) До завтра! (до ВІТАЛІ) Бувай!

Виходить.

ВІТАЛЯ у відповідь щось хмикає.

ОЛЬГА (повертаючись) Як дивно… Ви знайомі з Ярославом?

ВІТАЛЯ. Учілісь када-та вмєстє…

ОЛЬГА. То ви, кажете, до Катерини Володимирівни?

ВІТАЛЯ. Ну пачєму так афіциально – на ви? Мєня завут – Віталя! А тєбя…

ОЛЬГА (трохи розгублено) Оля… Але…

ВІТАЛЯ. Очєнь пріятно, Олінька… Да, я прішол по дєлу к Єкатєрінє Владіміровнє…

ОЛЬГА. Я… її погукаю?

ВІТАЛЯ. Ну канєшна! Хотя… Сначала, может, я с табой пасавєтуюсь…

ОЛЬГА. Про що?

ВІТАЛЯ. Відіш лі… Інтєрєсний у вас дом…

ОЛЬГА. Ага…

ВІТАЛЯ. Нє мєшаєт стройка?

ОЛЬГА (підозріло) До чого тут будівництво?

ВІТАЛЯ (нервово сміється) Да раслабся! Ето я так, штоб разгавор завязать!

ОЛЬГА. А радитися хочеш про що?

ВІТАЛЯ (діловито) Відіш лі, я в банкє работаю… У нас – акция для пєнсіонєров… Штоб ані пєрєваділі пєнсію в банк… Харошиє проценти… Ну а еті пєнсіанєри… Такіє пуглівиє… Для ніх слово – банкомат, ето смєрть! А ето же вигодно, Олєнька! Ето ж нє завісіш ат пачтальйона! А єщо проценти нарастают!

В кімнату заходить БАБА ДУСЯ, грізно дивиться на ВІТАЛЮ.

ВІТАЛЯ (якомога люб’язніше) Здравствуйте, бабушка!

БАБА ДУСЯ (насупившись, грізно) Стукаєте? Грюкаєте?!

ВІТАЛЯ. Што? Я здєсь ні прі чом! Бабушка, ви што-то путаєтє…

БАБА ДУСЯ. Стукайте! Грюкайте! (грозить кулаком угору)

ВІТАЛЯ (здивовано дивиться вгору, і раптом розуміє. До ОЛЬГИ, тихо) Бабушка нєдовольна властью?

ОЛЬГА. Бабушка недовольна павуками!

ВІТАЛЯ (полегшено) А-а-а…

ОЛЬГА (до БАБИ ДУСІ) Бабусю, ідіть у кімнату! Це наш знайомий! Прийшов до Катерини Володимирівни!

ВІТАЛЯ. Аднакласнік, мля! Ізвінітє…

 

Ява 6

Ті ж, Дід Микола

ДІД МИКОЛА заходить, сідає за комп’ютерний столик.

ОЛЬГА. Діду, у нас гості…

ДІД МИКОЛА. О, драстуйте! А я й не бачу!

ВІТАЛЯ. Прішол к Єкатєрінє Владіміровнє…

ДІД МИКОЛА. Олько, гукни!

ОЛЬГА виходить.

ВІТАЛЯ (підходить ближче до ДІДА МИКОЛИ) Я віжу, ви владєєтє компьютером…

ДІД МИКОЛА. Та, хе-хе… Включить вмію інтернет, виключить… Тут мені на моніторі внук виставив новини почитать… Дуже інтересно часом почитать! Мені лучче, як газета!

ВІТАЛЯ. Сколько хожу, впєрвиє віжу такого образованного чєлавєка в вашем возрастє, мля… Ізвінітє…

ДІД МИКОЛА. Ой, тут таке цікаве, часом, інтересне пишуть, шо вам сказать!

 

Ява 7

Ті ж, Єкатєріна Владіміровна

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА (заходить, награно) Ах, Віталя! Я заставіла вас ждать?!

ВІТАЛЯ. Єкатєріна Владіміровна! Здраствуйтє… Нічєго, нічєго… Я вот сматрю, какой образованний чєловєк в таком нємаладом возрастє! Как владєєт компьютером! Впєрвиє віжу!

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА (награно) Я єму гаварю: пасматрітє лучше тєлєвізор! Нєт, гаваріт! Кампютєр інтєрєснєє!

ВІТАЛЯ. Так ета же наш чєлавєк! Соврємєнний, я імєю ввіду… Єкатєріна Владіміровна, у мєня мало врємєні…

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. Да-да! Я панімаю… Прісядєм! (до ДІДА МИКОЛИ) Нікалай, вот Віталя, плімяннік маєй харошей пріятєльніци Валєнтіни, раскажет нам о свайом банке, о банкоматах, нє хатітє паслушать?

ВІТАЛЯ. Сєйчас у нас акция для пєнсіонєров…

ДІД МИКОЛА неохоче відривається від комп’ютера і підходить до столу.

ВІТАЛЯ. У мєня нєт врємєні, я в двух словах… В нашем банкє для пєнсіонєров всьо очєнь просто і бистро. Вот у мєня єсть вот такіє анкєткі… Ето чєлавєк сам заполняєт… А патом всьо просто – бєрьот паспорт, ідєнтіфіционний код і пріходіт в банк. Ми дайом випіску, чєлавєк атносіт в пєнсіонний фонд, і єму автоматічєскі пєнсія пєрєводітся в наш банк!

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА (награно) Дєйствітєльно, всьо очєнь просто!

ДІД МИКОЛА. І все?

ВІТАЛЯ. Чєлавєку афармляєм трі карточкі – пенсіонная, дєпазітная, крєдітная… Накопітєльний вклад под 13 процентов… Крєдіт, єслі нада…

ДІД МИКОЛА. Інтересно-інтересно… І кредит даєте?

ВІТАЛЯ. Канєшно! Я віжу, ви заінтєрєсовалісь…

ДІД МИКОЛА. Ну…

ВІТАЛЯ (водить рукою довкола) Кстаті, можна взять крєдіт на рємонт дома… Под небальшой працент…

ДІД МИКОЛА. Ну…

ВІТАЛЯ. Нє сомнєвайтєсь! Ето очєнь удобно! А главноє – всьо очєнь бистро! Анкєтка, паспорт, ідєнтіфіционний код… Да, єщо ксєрокопія паспорта, чуть нє забил…

ДІД МИКОЛА. Олько, шо скажеш?

ОЛЬГА. Не знаю! Це справді зручно…

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. А главноє – нє завісіш ат пачтальйона! Прідьот, нє прідьот!

ДІД МИКОЛА. А шо ж воно – оті копії? Переписать на бумажці?

ОЛЬГА. Ксерокопії, діду!

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА (награно сміється) Сєйчас уже нікто не переписуєт! Сейчас єсть ксерокс! В нашем універмагє – тридцать капєєк за лісток!

ДІД МИКОЛА. А то ж стільки цих листків треба… Мені та Дусі…

ВІТАЛЯ. Я, канєшно, ізвіняюсь, что вмєшиваюсь… Єкатєріна Владіміровна, ви мєня знаєтє, я – …

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. Віталя, ви – плімяннік Валєчкі, маєй пріятєльніци!

ВІТАЛЯ. У мєня на работє єсть ксерокс… Магу копії вам здєлать бєсплатно!

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА (награно дивується) В самом дєлє?!

ВІТАЛЯ. Завтра здєлаю, і сразу прінєсу!

ОЛЬГА. Та що ти! Навіщо так турбуватися! Я завтра збігаю в універмаг…

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. Ну зачєм мєшать чєлавєку сдєлать доброє дєло, Олєнька!

ВІТАЛЯ. Ну, єслі мнє нє давєряют…

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. А чьом ви гаварітє, Віталя? Кто ето вам нє давєрят? Ви же нє с уліци прішлі! Возьмітє, вот мой паспорт… Пєтровіч, маладой чєлавєк завтра всьо нам прінєсьот обратно! Ви што, іспугалісь?!

ДІД МИКОЛА. Та я… Якось не те…

ОЛЬГА (до ВІТАЛІ) А ви справді зробите і завтра принесете?

ВІТАЛЯ. Олєнька, ну пачєму же нє памочь пажилим людям? Тєм болєє – харошим знакомим? Што я – нє чєлавєк, нє панімаю! Пєнсія малєнькая – трідцать капєєк туда, трідцать капєєк сюда… Конечно, здєлаю! Давайте паспарта, нє пєрєживайтє, нє валнуйтєсь так…

ДІД МИКОЛА витягає з кишені і дає ВІТАЛІ свій паспорт.

ВІТАЛЯ. К сожалєнію, у мєня нєт врємєні, нада ідті… До завтра!

Виходить.

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. До свіданія, Віталя! Какой вніматєльний, какой чуткій маладой чєлавєк!

 

КАРТИНА ТРЕТЯ

Вечір наступного дня

Ява 1

Петро, Галя, Василь

ГАЛЯ (заходить втомлена, цитує) «Єщо одін день, вичеркнутий із жизні…»

ПЕТРО (заглиблений у комп’ютер) Втомилася?

ГАЛЯ. Чого питать… Зараз посиджу трохи, та піду м’яса підсмажу…

ПЕТРО. Посидь, моя голубко, відпочинь… Да, не мішало б уже чогось у топку кинуть…

ГАЛЯ (сідає на диван, дивиться на стелю) Треба позмітать павуків зі стелі…

ПЕТРО. Та хай там сидять.

ГАЛЯ. Перед гостями неудобно.

ПЕТРО. То це треба драбину строїтєльну куплять.

ГАЛЯ. То й купив би.

ПЕТРО. Оце задля одних павуків драбину строїтєльну купувати! Ти шо!

ГАЛЯ. Ну чого для павуків? Для стелі! Її ж з драбини й побілить можна!

ПЕТРО. Та цю хату взагалі розвалять треба! А на її місці нову построїть! А не стелю білить!

ГАЛЯ. А за які гроші її нову строїть!

ПЕТРО. Так збираємо ж… А почнеш тут зі своїми ремонтами заводиться, всі гроші за вітром підуть!

ГАЛЯ. Так фундамент же є…

ПЕТРО (сідає поряд з ГАЛЕЮ) Та що там той фундамент, що він є! Стіни вигнать, накрить, – це чепуха… А от отдєлочні роботи… Щитай – вікна купи, двері купи, провода, розетки всякі, клєй, краска, та!…

ГАЛЯ. Моль по хаті літає… Чого ти дивишся? Встань, убий!

ПЕТРО встає, намагається вбити міль.

ВАСИЛЬ (швидко заходить) Прівєт, мам! Прівет, пап!

ГАЛЯ. Як діла, синок?

ВАСИЛЬ. Нормально, мам…

ГАЛЯ. Як там в барі, драк не було сьогодні?

ВАСИЛЬ. Та всьо нормально, мам… (зникає за своїми дверима)

ГАЛЯ. Ніколи правди не скаже мамі! Шо за дитина!

ПЕТРО. А якщо в барі і справді драк не було? Він і сказав – нормально!

ГАЛЯ. Він сказав «нормально», щоб я одчепилася!

ПЕТРО. Вивчив його, понімаєш, на… на… Та як воно, в біса?!

ГАЛЯ (завчено) Маркшейдер! Майстер із будівництва метро і тунелів!

ПЕТРО. А це ж – інжинєрна спеціальність! Він же – інжинєр! Вчився у Києві! А пішов у бармени – по сто грам наливать!

ГАЛЯ. Де гроші платять, туди й пішов!

ПЕТРО. То нашо було вчиться на таке?

ГАЛЯ. Захотів то й вивчився! І вобщє, де це ти у нашому городі метро бачив чи тунель? Це ж треба кудись перебірацця, туди де робота є! Дзуськи я його кудись пущу!

ПЕТРО. Пішов би якимсь інженером на стройку! Був би опит роботи!

ГАЛЯ. Коту під хвіст зараз твій опит работи! Зараз – аби гроші! А мальчик стараїцця…

ПЕТРО. Такий уже старатільний бармен, що куди твоє дєло!

ГАЛЯ. Ну чого ти, Пєть? Ну дитина ж була на сорівнуваннях по барменству тому… Перше місце дали, не якесь там!

ПЕТРО. Сорівнування по барменству! Оце так сорівнування! Для справжніх, так би мовити, чоловіків!

ГАЛЯ. А з Євпаторії в минулому році привіз, що не кажи – тридцять тисяч!

ПЕТРО. Нє, ну це похвально, що він хоче гроші зароблять, щоб ними опєрірувать… Але хіба ж це професія – пляшками махать!

ГАЛЯ. Ну да… Руку недавно порізав, і нічого не сказав!

ПЕТРО. Ну хіба це професія для мужика!

ГАЛЯ. Та шо я, не согласна, Пєть? У ті бари сама шпана ходить! Наркотиками торгують!

ПЕТРО. А ти бачила?!

ГАЛЯ. Я не бачила, а люди кажуть!

ПЕТРО. Багато твої люди наговорять…

ГАЛЯ (скрушно) Оце життя. Маркшейдер, інженер! А мусить по сто грам наливать… І Олька – закінчить на архітектора, а де устроїцця?

ПЕТРО. Да, такі часи настали, шо треба гроші зароблять…

ГАЛЯ. Вони всігда такі були ці часи! Як згадаю – закінчила інстітут, пішла в школу робить. Принесла зарплату вчительську – сімсот тисяч. Помниш, Пєть, такі зарплати були?

ПЕТРО. Помню, чого ж не помнить… Я тоді на заводі мільйон п’ятсот получав! Мільйонер! Хе-хе-хе…

ГАЛЯ. …Пішла в гості до похресниці, купила подарок за п’ятсот тисяч. Осталося двісті тисяч. Ну, а жить за шо? Отак і пішла на базар! А ти кажеш!

ПЕТРО. Да, Галя, да…

ГАЛЯ. А я ж вчителька! Я ж вчителька української мови!

ПЕТРО (жартує) Ти ж казала – російської…

ГАЛЯ. Коли це я таке казала? Підожди… А може й справді… російської? Не заплутуй мене, Пєтя! (до себе) Іменник, ім’я сущиствітєльноє… Іменнник, м-м-м… (до ПЕТРА) Та української мови я вчителька, української!

ПЕТРО сміється.

 

Ява 2

Ті ж, Єкатєріна Владіміровна

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. Прішла уже, Галя?

ГАЛЯ (думає про своє) Прийшла, тьотю… Зараз посиджу трохи, та піду м’ясця підсмажу…

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. Опять мясца…

ГАЛЯ. Вибачайте, тьотю, чим торгуємо, те й маємо… Не було в мене часу по базарі бігать та вам овощі куплять!

ПЕТРО. Та чого ти, Галь? Тітка права – кожен день одне м’ясо…

ГАЛЯ. Та люди собі по шістсот грам беруть на тиждень! Бо грошей нема! А нам кожен день м’ясо в носа коле!

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. Ти права, Галя, права! Всьо так дорожает, просто на глазах!

ГАЛЯ (до себе) Боже ж мій, шо ж це робиться! Це ж треба – забуть, на кого в інстітуті вчився! Оце жизнь!

ПЕТРО помічає міль, і починає слідкувати за нею по хаті.

 

Ява 3

Ті ж, Дід Микола

ДІД МИКОЛА. Ви вже вдома? Слава Богу!

ГАЛЯ (думаючи про своє) А шо такоє, папа!

ДІД МИКОЛА. Та…

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА (перебиває) Сегодня я стала свідєтєлєм чуда!

ГАЛЯ (неуважливо) Шо там іще, тьотю?

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. Я собралась ітті на базар. Віжу – на столє ключ лежит от дома. Я думаю: хату закривать не буду! Вєдь в доме ж кто-то єсть!

ДІД МИКОЛА. А я спав у своїй кімнаті!

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. Я єщьо так падумала, взяла сумку і пашла на базар. Там случайно встрєтіла адну пріятєльніцу, ана мєня прігласіла на чашечку чая… Всєго п’ять остановок тролейбусом…

ДІД МИКОЛА. А я спав у своїй кімнаті!

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. Я хату нє закривала, я точно помню! Ключ лежал на столє!

ГАЛЯ (нетерпляче) Так, а в чом чудо, тьотя?

ДІД МИКОЛА. Вона мене зачинила, коли я спав у своїй кімнаті! Я півдня просидів у хаті зачинений! Дивився у вікно, чи не йде той Віталя з моїм паспортом!

ГАЛЯ (неуважливо) Який Віталя? З яким паспортом?

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА (перебиває) Пагадітє, уважаємий! Ето било настоящєє чудо, что ключ оказался в мойом карманє! Вєдь он лєжал на столє! Ето било настоящєє чудо!

ДІД МИКОЛА. Ти чула? Чула? Це було чудо?! Це було чудо-юдо!

ГАЛЯ (неуважливо) Ах, папа, не обіжайте тьотю… Тьотя, ето у вас било не чудо, а склероз… Так кого ви, папа, виглядали цілий день? Шо ви там про паспорт казали?

ПЕТРО (убиває моль, перебиває) Шо ж ти жреш, зараза?! (до ГАЛІ) Перебери там свої крупи!

ГАЛЯ. Я перебрала!

ПЕТРО. Це ти така господиня, шо в тебе моль по хаті літає!

ГАЛЯ. Це ти такий господар!

ПЕТРО (ганяється ще за однією) Шо ж вона жре, зараза?!

ГАЛЯ (думаючи про своє) Ах, Пєтя, Пєтя… Вона може жерти що завгодно: гречку, пшоно, нову шубу, поїздку в Турцію…

ПЕТРО. В яку Турцію? При чом тут Турція?!

ГАЛЯ (до себе) Вчителька! Української мови! Це ж Свєтка, моя подружка, була – російської… Забула! Цей базар всі мозги запудрив… От жизнь! Треба вставати… (підводиться з дивана, згадує) Ну а паспорт, папа? Він вам приніс?

ДІД МИКОЛА. Хто? А! Не приніс! А я ждав цілий день!

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. Дєнь єщо не кончілся! Он прінєсьот! Ето Валєчкі плімяннік!

ГАЛЯ (до себе) Нічого не поняла… Який плімяннік? Причому тут паспорт? (до ДІДА МИКОЛИ) Ой, нема мені тут сил із вами розбираться… (рушає в сторону кухонних дверей)

ПЕТРО (навздогін) Ще раз крупи перебери!

ГАЛЯ (не обертаючись) Щас! Розбіглася!

 

Ява 4

Ті ж і Ольга, Віталя

ОЛЬГА і ВІТАЛЯ заходять до кімнати. ВІТАЛЯ лишається стояти біля дверей.

ОЛЬГА (напружено) Мамо, тату… Ви всі вдома… Тут прийшов Віталя… Він каже…

ГАЛЯ зупиняється в дверях кухні і обертається.

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА (награно) Вот і Віталя! Кагда асвабаділся, тогда і прішол! А ви валнавалісь! Здраствуйтє, Віталя! Прінєслі наши паспорта?

ВІТАЛЯ. Пріньос…

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. І ксєрокопіі сдєлал?

ВІТАЛЯ. Сдєлал…

ОЛЬГА. Мамо, тату! Віталя каже, що дід продав йому нашу хату!

ПЕТРО і ГАЛЯ (разом) Шо?!

ДІД МИКОЛА. Не пойняв… Шо ти сказала?

ОЛЬГА. Що ти, діду, продав Віталі нашу хату!

ДІД МИКОЛА. Продав – що?

ОЛЬГА. Нашу хату!

ДІД МИКОЛА. Кому?

ОЛЬГА. Ось цьому… Віталі!

ДІД МИКОЛА. Що продав?

ПЕТРО і ГАЛЯ (разом) Батьку… папа… це правда?!

 

ІІ ДІЯ

КАТРИНА ПЕРША

Вітальня в хаті. Вікна для маскування завішані простирадлами. Посеред вітальні, на місці, де колись стояв стіл, на стільці сидить ВІТАЛЯ. Він надійно прив’язаний до нього міцним мотузком. Звуки будівельної техніки затихли. Обстановка в хаті напружена.

Знадвору, із гучномовця чути слова: «Прєдлагаєм нємєдленно освободіть дом… Нємєдлєнно атпустітє заложніка! В протівном случає дом будєт снєсьон… Бойци «Бєркута» пойдут на штурм с іспользованієм слєзоточівого газа…»

 

Ява 1

Галя, Петро, Віталя, Василь, Ольга, баба Дуся, Єкатєріна Владіміровна

ГАЛЯ (кричить у вікно, відігнувши краєчок простирадла) Це наша хата! Ми з неї не вийдемо! Дулю вам з маком, а не хату!

ПЕТРО. Галя, не матюкайся…

ГАЛЯ. А шо я такого сказала? Дулю їм з маком, бандюгам!

ПЕТРО. Ти чула, шо кажуть? «Беркута», кажуть, на штурм пустять…

ГАЛЯ. Лякають… (кричить) Ми вас не боїмося, бандюг!

ПЕТРО. Якби ж то – лякають! За цього отморозка його батько і «Беркута» на нас пустить… В нього там у міліції всьо схвачєно…

ВІТАЛЯ (плаксиво) Ну пачєму сразу – атмарозка, дядь Пєть?!

ПЕТРО. Замовкни там, і не жвинди, падло…

ГАЛЯ (дивиться у вікно) Он – причаїлися і вижидають… Вижидають, падлюки!

ПЕТРО. Візьмуть і бульдозера пустять… Скільки тут цієї хати для бульдозера…

ГАЛЯ (у бік ДІДА МИКОЛИ) От шо значить давать мошеннікам свої документи!

ВІТАЛЯ. Мой папа так етого нє аставіт! Вас арестуют за нєповіновєніє!

ПЕТРО. Може нас і арестують, а тебе після цього похоронять!

ВІТАЛЯ. Ви мнє угрожаєтє!

ГАЛЯ. А ти, падонок, обманув старих людей, шахрай! Хто брехав, шо в банку работає? Хто? Хто прийшов у хату людей дурить? Я? А в самого папаша – олігарх, дома строє! Тебе за це мало вбить!

ПЕТРО (до ГАЛІ) Галя, успокойся, в тебе давлєніє…

ВІТАЛЯ (від переляку переходить на українську) Нікого я не обманував! Ваш дєдушка, Ніколай Пєтрович, сам мені продав хату!

ДІД МИКОЛА. Ах ти ж, душогуб проклятий! Ти ще й брешеш мені прямо в очі! Я тебе зараз…

ГАЛЯ. Папа, він нам нужний поки що живим!

ВІТАЛЯ. Тьотя Галя! Ну як ви можете таке казать! Оля! Я почті однокласник із Ярославом, мля…

БАБА ДУСЯ. Павуків нема…

ОЛЬГА. Бабусю… Ти – справжня чарівниця!

БАБА ДУСЯ. Це не я… Вони повтікали, бо чують – нашій хаті кінець

ОЛЬГА. Бабусю, ми ще поборемось за нашу хату! Вони не посміють! Не зможуть! Ми не віддамо їм Віталю!

БАБА ДУСЯ. Ми ж не душогуби, серденько… А вони в нас хату відберуть, і зруйнують… Зруйнують…

ОЛЬГА. Бабусю!

БАБА ДУСЯ. Зруйнують… Бо павуки вже повтікали…

ОЛЬГА. Бабусю, мені так страшно… Заспівай мені!

БАБА ДУСЯ. Не бійся, серденько… Нічого не бійся! (починає тихо наспівувати).

ГАЛЯ (до ОЛЬГИ) Ну хай би вже дід – старий, дурний! Так ти ж, Олько, була на місці! Не могла сказать: «Не давай, діду, мошеннікові документи!»

ОЛЬГА. Та я ж…

ГАЛЯ. Поласились на тридцять копійок? Тридцять копійок вам жалко на ксєрокс?! То віддавайте тепер хату!

ПЕТРО. Галя…

ГАЛЯ. Шо, Галя! Шо, Галя! Де ми теперички жить будемо? Де, я тебе питаю? Так хоч фундамент був, могли строїцця, а тепер – ні фундамента, ні хати!

ВІТАЛЯ. Ми вам квартіру дадім в новом домє… І прєкрасний домік в сєлє…

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. Какую… Какую квартіру? Какую квартіру?! Какую квартіру?! Ти, щєнок, абєщал мнє, лічно мнє – двухкомнатную! Лічно мнє – двухкомнатную!

ГАЛЯ. Шо?! То це був преступний заговор? Ви чули? Ви всі чули? Це був преступний заговор! Ах ви ж, тьотя… Ми вас на своїх грудях пригріли… А ви як змія! Ми зміюку пригріли на своїх грудях! Ми її пригріли, а вона вступила в преступний зговор! Міліція! Ой, нє… Ой… Мені плохо…

ПЕТРО. Галочка, успокойся, Галочка… Тьотя! Розказуйте все, як є! Ми вас приютили, а ви в нас за спиною нашу хату продаєте?!

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. Нічєго я нє прадаю! Ну…

ГАЛЯ. Розказуйте, розказуйте… Про яку це ви з оцим шахраєм квартіру двухкомнатну договарювались? Про який ще «прекрасний домік в сєлє»?! Про який ще домік?!!

ПЕТРО. Галя, успокойся, в тебе давлєніє…

ГАЛЯ. Не успокаюй мене! Куди це нас тут переселяють, в яке це ще село?! В який ще прекрасний домік, тьотя?

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. А сколько можно жить в етой дирявой хатє? Да с нєйо уже всє криси убєжалі! Пасматрітє на етот антураж! Ви єйо в одном мєстє рємонтіруєтє, а она в другом валітся! Ви же здравомислящіє люді! Нєужелі ви нє панімаєтє?

ГАЛЯ. Шо це ми должні понімать, тьотя? Ідіть у свою квартіру, яку вам ще не дали у вашій «Еліта-центрі», і там розпоряжайтесь! Продавайте її, міняйте на домік в селі, хоть бомжам подаріть! Чого це ви розпоряжаєтесь нашою хатою, питаю я вас? Я вас питаю!

ПЕТРО. Галя…

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. Патаму что, Галя, єслі б у тєбя бил муж как муж…

ГАЛЯ. Ах ти ж, змія…

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. Да! Єслі б муж бил как муж, он би сам падумал про ету развалюху! Єму сємью содєржать!

ГАЛЯ. Нє, ну ви чули, шо вона меле?!

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. Вам чєловєк зла нє желаєт! Он абєщал трі двухкомнатних і адну аднакомнатную в новом домє… Ето правда, Віталя?

ВІТАЛЯ. Ну… Абстаятєльства ізмєнілісь нємножко…

ГАЛЯ. Ага, нємножко, тьотя! Тепер нам замість нашої хати дадуть домік в сєлє! Курник у яких-небудь Задупинцях! Це ми вже проходили, тьотя!

ВІТАЛЯ. Нє знаю я нікакіх Задупінцев…

ГАЛЯ. А ви, тьотя, значить, за своє прєдатєльство получите двухкомнатну?

ВІТАЛЯ. Ну, абстаятєльства нємножко ізмєнілісь…

ГАЛЯ. Чуєте? Видурив нашу хату, а тепер у нього обстоятєльства ізмєнілісь…

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. Віталя…

Знадвору чується підозрілий шум, схожий на брязкіт щитів «Беркуту».

ПЕТРО. Хватить балакать, треба вооружаться!

ГАЛЯ. Ой, лишечко… Чим вооружаться? Чим? Макогоном? Проти «Беркуту»?!

ПЕТРО. А шо – сидіть і мовчать? Шоб нас тут як мишей перетравили сльозоточивим газом?

ГАЛЯ. Пєтя, у тебе больна спина… Чим ти збираєшся вооружаться?!

ПЕТРО. По-перше, у нас є стартовий пістолет – раз… По-друге: ножі!

ГАЛЯ. Ага… В рукопашну підеш?

ПЕТРО. Це вже як получиться…

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. О, Боже! Ето какой-то сумашедший дом! (іде до виходу).

ВІТАЛЯ. Єкатєріна Владіміровна… Пастойтє… Ізмєнілісь абстаятєльства… Я пєрєгаварю с атцом.

ЄКАТЄРІНА ВЛАДІМІРОВНА. Ах, аставьтє мєня… (виходить)

ПЕТРО. Потім… У деяких країнах гарно себе зарекомендував мелений перець…

ГАЛЯ (глузливо) І часник…

ПЕТРО. Нема тут нічого смішного! Вони перцем в очі сиплють!

ГАЛЯ. Собі?!

ПЕТРО. Бандитам, а не собі!

ГАЛЯ. Ой, лишечко!

ПЕТРО. Так що неси з кухні побільше отого перцю… Чорного чи красного… Головне – не перевищити заходів необхідної самооборони!

ГАЛЯ. Та якби ж ти предупредив, шо це – протів «Беркуту» помічне, я б запаслася! А так у мене на кухні, може, пакєтік…

ПЕТРО. Будем економить…

З бічних дверей ВАСИЛЬ тягне каністру бензину.

ГАЛЯ. Вася, шо це таке? Це бензин? Ти хочеш підпалить хату?

ВАСИЛЬ. Нє, мам…

ГАЛЯ. А шо, Вася, шо? Скажи мамі, синок!

ВАСИЛЬ. Та ви тут із своїм перцем і стартовим пістолетом – того… Не дуже повоюєте. А я вмію коктейлі Молотова…

ГАЛЯ. Коктейлі Молотова – з бензину?!

ВАСИЛЬ. А з чого ще?

ГАЛЯ. То оце такого тебе на отому барменстві навчили?! Хароші коктейлі! І хто ж це їх заказує?! Ідіоти якісь!

ПЕТРО. Мовчи, Галя! Це не ті коктейлі, що по барменству! Це такий коктейль, що як бахне, то весь куток почує!

ГАЛЯ. А як воно бахне? Сильно? Вася, це опасно? Вася, бережи руки! Вася, бережи глаза, синок! Я тебе умоляю!

ВАСИЛЬ. Батьку, забери звідси матір!

ПЕТРО. Пойняв, синок! Галя, наш син знає, шо робить. Він – інженер, макшрейдер…

ГАЛЯ (знеможено) Маркшейдер…

ПЕТРО (до ГАЛІ) Пашлі, сокири пошукаємо в підвалі… (до ОЛЬГИ) Олько, відведи бабу в ту хату!

ОЛЬГА і БАБА ДУСЯ виходять.

ГАЛЯ (до ВАСИЛЯ) Вася, синок, бережи глаза! Вася, бережи руки! Пєтя, не дай Бог дитина пораниться…

Виходять.

 

Ява 2

Віталя, Дід Микола

ДІД МИКОЛА. Шо ж це ти, синок, наробив? Мене, старого, із власної хати вигнав…

ВІТАЛЯ. Та ви, дєдушка, самі…

ДІД МИКОЛА. Не бреши, синок… Нас тут двоє – ти і я… І ти, і я знаємо, що ніякої хати я тобі не продавав…

ВІТАЛЯ. Ну нє продавалі, і что? Хата старая… Ви хатітє стать на путі прогрєса?

ДІД МИКОЛА. Тут не про путь прогреса йдеться…

ВІТАЛЯ. Та чєво ви?! Зачєм вам ета хата? Она уже покосілась от старости! Тут же воняет!

ДІД МИКОЛА. Воняє тобі… А мені – не воняє! Тут моя мати жила, мій батько, царство їм небесне! І я все життя прожив із жінкою! І мої діти живуть, і онуки! Нам тут не воняє, синку!

ВІТАЛЯ. Дєд Коля, Нікалай Пєтровіч, ну чєво ви разволнувалісь? Будєтє жить в новом домє, ваша машина будєт стоять на стоянке, а внизу, под стоянкой, ви всегда будєтє знать, что там зарит ваш фундамент! Виглянєтє в окно, посмотрітє на стоянку, і у вас настроєніє улучшится моментально!

ДІД МИКОЛА. Віталя! Ну що ти таке говориш! Яке настроєніє?! Ти зрубаєш вишню, яку ще мій дід садив, ти викинеш на свалку сволок…

ВІТАЛЯ. На свалку – сволок? Что ето?

ДІД МИКОЛА. Оце! Оце! Оця балка! Я її що, в квартиру з собою возьму?

ВІТАЛЯ. Ну пачєму і нєт… Єслі она такая ценная…

ДІД МИКОЛА. Так що я, в квартирі ніколи не був? Ну хіба ж цей сволок влізе в якусь квартиру? Тут ще мій дід, який цю хату збудував ще у вісімнадцятому році, вирізав сонце, і ось цей колосок, і дерево…

ВІТАЛЯ. Ето очєнь, очєнь інтєрєсно, Ніколай Пєтровіч, очєнь… А для чєго ето он всьо вирєзал?

ДІД МИКОЛА. Ось цей колосок – на довге життя у хаті… Цей круг – сонце. А дерево з гілками, квітами – дерево життя, продовження роду…

ВІТАЛЯ. Ето ж нада…

ДІД МИКОЛА. А ти, синок, прийшов, видурив документа, знесеш хату, і що? Куди подіти оце дерево роду? Оце сонце?

 

Ява 3

Ті ж, Галя, Петро, Василь, беркутівці

Чується дзвін розбитих шибок – у кімнату залітають гранати зі сльозогінним газом. У вітальню забігають ГАЛЯ, ПЕТРО із сокирами. ВАСИЛЬ несе кілька пляшок із займистою сумішшю, біжить до вікна, кидає.

У вікна стрибають БЕРКУТІВЦІ – все тоне в криках і шумові захоплення.

Темрява, що переходить в ніч.

 

КАРТИНА ДРУГА

На передньому плані – фундамент зруйнованої три роки тому хати. Біля неї росте вишня.

На задньому плані видніється незакінчена новобудова. Вікна зіяють порожнечею, де-не-де вже попроростали молоденькі деревця.

Фундамент – добротний і міцний; подеколи здається, що він навіть сяє.

 

Ява 1

Василь

ВАСИЛЬ заходить із цигаркою і пляшкою пива, сідає на фундамент хати, курить і п’є пиво.

ВАСИЛЬ (до себе) Розваляли, гади, хату… Розваляли… Та й самі, бачу, не розбагатіли… Гади! Діда й бабу до смерті довели… Мати з батьком – по чужих кутках… А мені ще краще прийшлось… Три роки за злісне хуліганство… Злісне хуліганство – що хату свою захищав! Три роки з життя… День у день… (плаче) Вишенька росте… Вціліла під бульдозером… Діда нема… Діду! Шо ж робить, діду?! Піддурили діда… Шо ж робить? (лягає на фундамент, закриває очі) Сволочі! Піддурили діда! (засинає)

 

Ява 2

Василь, Тінь Віталі

Сон ВАСИЛЯ.

ТІНЬ ВІТАЛІ (з’являється) Вася, ти не спиш, Вася?

ВАСИЛЬ (підводиться) Ні, не сплю! Хто це? Це ти?! Віталя? Ти ж е-е-е.. той…

ТІНЬ ВІТАЛІ. Ти чув, Вася? Знаєш? Знаєш, шо я на тачці розбився? Да, Вася, я мертвий! Але це, Вася, нічого не міняє – мертвий ти, чи живий… Я прийшов до тебе, Вася, бо я перед тобою винуватий…

ВАСИЛЬ. Це вже да, Віталя! Це вже точно!

ТІНЬ ВІТАЛІ. Грішний я, Вася… Горілку пив, матюкався, дівчат обіжав… На машині не їздив, а літав… Одного разу вбив машиною собаку. Не людину, а все одно жалко… Курив. Не шанував батьків, Вася… А найбільший мій гріх, Вася, що я твою хату вкрав і розваляв…

ВАСИЛЬ. Ну тепер ти поняв, Віталя?

ТІНЬ ВІТАЛІ. Вибач мені, Вася… Тепер я все поняв, Вася… Живі тільки думають, що вони самі на світі живуть… А насправді, Вася, ми всі тут, ми є… Нас тягне до цієї землі, Вася… Ми – невидимі, але всюдисущі, Вася… Можемо віять вітром… Світить зорями… Якби ти це тільки побачив!

ВАСИЛЬ. Тільки не зараз, Віталя! Колись, може, пізніше!

ТІНЬ ВІТАЛІ. Якби ж мені хто раніше сказав, як я оце тобі! Я б зовсім по-іншому жив!

ВАСИЛЬ. А ти, Віталя, бачу, по-нашому балакаєш… Ніколи не чув від тебе…

ТІНЬ ВІТАЛІ. Ех, Вася! Я ж теж в школі українську вчив… «Садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть…» І повіриш, в першому класі, і в другому як я гарно балакав! Навіть у третьому… А дальше якось не прийшлось…

ВАСИЛЬ. Класний ти чувак, Віталя! Хоч і хату нашу розваляв…

ТІНЬ ВІТАЛІ. Прости мені, Вася! Ти через мене і мого батька три роки відсидів… Прости, друг!

ВАСИЛЬ. Я тебе прощаю, Віталя! Прощаю!

ВАСИЛЬ лягає на фундамент.

ТІНЬ ВІТАЛІ зникає.

 

Ява 3

Василь, Ольга

ВАСИЛЬ (крізь сон) Прощаю!

ОЛЬГА (заходить, чує останні слова, до себе) Василь! То от він де подівся! До хати пішов… Ліг і заснув! Ох, братику мій рідненький… (сідає біля ВАСИЛЯ, гладить його волосся)

ВАСИЛЬ (крізь сон) Прощаю! Я тебе прощаю!

ОЛЬГА. Вася! Де ти заснув! Прокидайся, Вася!

ВАСИЛЬ прокидається, підводиться, сідає.

ОЛЬГА. А я тебе шукаю скрізь… Скучив за хатою? Нема вже в нас хати…

ВАСИЛЬ (гірко) Додому прийшов!

ОЛЬГА. Ну що ж це ти… Заснув на фундаменті…

ВАСИЛЬ. Та випив пива…

ОЛЬГА. Щось приснилося? Кого це ти прощаєш?

ВАСИЛЬ (згадує) А-а… Слухай, Віталя тільки шо приснився!

ОЛЬГА. Який Віталя?

ВАСИЛЬ. Ну отой! Віталя!

ОЛЬГА. Отой падонок? І ти йому простив?

ВАСИЛЬ. Простив, Олю…

ОЛЬГА. Ну, простив так простив, царство йому небесне…

ВАСИЛЬ. Чуєш, шо він мені сказав! Живі, каже, думають, шо самі на світі живуть, але це не так! Вони всі тут, між нами!

ОЛЬГА. Хто?

ВАСИЛЬ. Вони! Вони скрізь!

ОЛЬГА. Та хто?!

ВАСИЛЬ. Мертві, всі наші мертві!

ОЛЬГА. Ну ти почув, що сказав?

ВАСИЛЬ. Олю, вони тут! Скрізь! Вони віють вітром! Світять зорями!

ОЛЬГА. О, Господи…

ВАСИЛЬ. Ти мені не віриш! А я йому повірив! Я йому простив! Він балакав по-українськи!

ОЛЬГА. Хто – Віталя?

ВАСИЛЬ. Віталя!

ОЛЬГА. Бач, як на тому світі припекло!

ВАСИЛЬ. Олю, ми нічого не знаємо про той світ! І про цей!

ОЛЬГА. Отож його Бог і покарав, що він у нас хату видурив! А ота зміюка, тітка наша, поїхала у свій Саратов… Нічого їй тут не урвалося… Одну квартиру профукала, другу… А третю, за нашу хату, їй так і не дали! Обдурили!

ВАСИЛЬ. Наш дід казав: брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся…

ОЛЬГА. Але ти, Васильку… Ти, братику мій рідний! Ти за нас усіх постраждав! Взяв вину на себе! Три роки в тюрмі…

ВАСИЛЬ. Там тоже люди живуть, Олю…

ОЛЬГА. Ти нас врятував! Врятував! Тата, маму, мене…

ВАСИЛЬ. Що ж тут такого… Я – чоловік!

 

Ява 4

Ті ж і Ярослав

ЯРОСЛАВ (швидко заходить, енергійно) Ось ви де! А я тебе шукаю, Олю скрізь… Телефон поза зоною…

ОЛЬГА. Розрядився…

ЯРОСЛАВ (радісно) Гарні новини! Чудові новини!

ОЛЬГА. Кажи вже!

ЯРОСЛАВ. Суд вищої інстанції розглянув справу, і постановив угоду купівлі-продажу вважати недійсною… А це означає – ця хата… е-е… цей фундамент тепер – ваш! Знову – ваш…

ОЛЬГА. О Боже! Є-таки справеливість на світі!

ВАСИЛЬ. Наша… Хата наша?

ЯРОСЛАВ. Тепер лишилося тільки відновити документи…

ОЛЬГА. Ярославе! Який ти молодець! Я вірила… Я знала! (обнімає його) Треба матері, батькові… порадувати їх!

ВАСИЛЬ. Тепер уже не треба сперечатися – будувати чи ремонтувати!

ОЛЬГА. Будувати! Тепер уже – будувати! В мене вже й проект давно готовий!

ВАСИЛЬ. Ти в мене просто розумничка!

ОЛЬГА та ВАСИЛЬ обнімаються.

ЯРОСЛАВ. Олю… Я давно хотів тобі сказати… Ось тут, на цьому фундаменті… Історичному… Знаєш, що? А може, ми… Як би це…

ОЛЬГА. Так…

ЯРОСЛАВ. Виходь за мене, Олю…

ОЛЬГА (обіймає і його) Ярославе…

ЯРОСЛАВ. Олю… Вийдеш?

ОЛЬГА. Звісно ж, так! Вийду!

Десь далеко чути пісню.

ЯРОСЛАВ. Збудуємо хату…

ВАСИЛЬ. Велику хату! Світлу, простору… Адже фундамент збудовано – на віки!

ОЛЬГА. І тут будуть жити наші діти… А потім – внуки! Правнуки!

ЯРОСЛАВ. А цю вишеньку збережемо… І ще посадимо… Щоб весною можна було відчинити вікно, і доторкнутися до гілочки в цвіту…

ОЛЬГА. А вечорами слухатимемо, як над вишнями густимуть хрущі… Адже вони колись густимуть, хлопці?

ВАСИЛЬ. Звісно ж, Олю… Мерщій до батьків! Ходімо, Ярославе! (йдуть)

ЯРОСЛАВ (замріяно цитує) «Садок вишневий коло хати… Хрущі над вишнями гудуть…» (виходить слідом)

Пісня стає голоснішою й голоснішою…

Завіса

Київ, 2011