Жінка-УКРАЇНКА

Неначе блискавиця у безхмарнім небі,
Неначе ураган, який ніколи не чекали,
Прийшла до нас війна у світлі дні травневі
І доль багато, наче гілля поламала.

Жаркий вогонь війни палає безпощадно,
Приносить біль, страждання і убивства.
Життя людське палить навіки, безоглядно,
Та найболючіше обпалює дитинство.

Пору таку щасливу, ніжну, безтурботну,
Зігріту сонцем і батьківською любов"ю,
Він обертає в біль і у журбу скорботну,
Окроплену гіркими сльőзами і кров"ю.

Невинні діти із благальними очима
Заручниками стали у тяжкої долі,
Бо за чуже безумство й грішну одержимість
Їм горя та страждань дісталося доволі.

Тиран жорстокий, що не милує нікого,
(Бо навіть свій народ кидає в жорна смерті)
Загнав дитячі душі у тривоги,
Втопив їх усмішки в пекельній круговерті.

Нищівні постріли страшних, безжальних «градів»
Їх змушують тікати з рідної оселі,
І витісняють ті зловіщі канонади
З дитячих душ казковий світ добра, веселість.

В півтемряві до мами пригорнувшись знову
В холодному підвалі засина дитина,
Та час від часу в материнську колискову
Звук пострілів вбивається, неначе клином.

Та їхній сон вже не такий, як був раніше,
Що ніс в мрійливу даль на світлих крилах.
Там сни дитячі затривожили частіше
Неспокій, крики, страх, війни буремні хвилі.

Але буває, що й нема кому обняти
Заплакане дитя, що скоро так осиротіло,
Бо ця війна забрала його маму й тата,
Стражданнями скувала дітям душу й тіло.

Трагічні миті, такі чорні, ніби ночі,
Що смерті показали їм страшне обличчя,
Зробили вмить дитячі безтурботні очі
Дорослішими на цілі десятиріччя.

У тих очах – гірке пізнання цього світу,
Що крім добра, багато дуже зла навколо.
У них – все те, чого не знають інші діти
І, дай Господь, щоб не дізналися ніколи.

Та все пройде, і мирні небеса яскраві
Промінчиками сонця ніжно усміхнуться.
Минуться постріли, розтануть сутінки криваві –
Трагічні ж спогади ніколи не минуться.

І хоча діти ті дорослими вже стануть,
Й зима в душі поволі зміниться весною,
Хоча роки минуть, ніколи не забудуть
Своє дитинство, що обпалене війною.

11 листопада 2014
© Оксана Максимів