Жінка-УКРАЇНКА

За чим в житті ми йдем, це вкриє глиб пітьми;
Що нам робить як слід, свідомі тільки ми.
Ніяка напасть, смерть не викраде надію,
Хто вірить, щоб радіти з віри, справ цю дію.

Е. Кант, «Віра і діло» (Glaube und Tat)

Григорій Сковорода рідний не лише «скитальцям», а й кабінетним інтелектуалам. Володимир Соловйов називав його своїм учителем, поруч з Памфілом Юркевичем. Поет Арсеній Тарковський створив глибокодумні поезії, в яких переосмислив постать Сковороди. Дмитро Чижевський неодноразово відзначав мислення Сковороди і в 1934 році опублікував відому монографію про філософію мандрівного філософа. Про вплив творчості Сковороди на українське письменство годі й згадувати.

Безумовно, цей славетний філософ заслуговує на сучасні перевидання його творів, рівно ж, як і на коментарі дослідників, які могли б грамотно ввести їх у контекст світової думки. Та от біда — «не пишут эти господа».

Мені пригадується відомий твір В. Татаркевича «Про щастя», який він написав під час ІІ Світової війни. Польський мислитель створив мозаїку з думок, які будь-коли висловлювалися про щастя, але, здається, й гадки не мав про велич генія Сковороди. А Сковорода є повноправним мислителем про щастя, — більшого і глибшого, мабуть, і немає. Щастя у Сковороди конкретизоване, на відміну від думки св. Августина, і є христоцентричним Богопізнанням. І прикладів буде замало, щоб підтвердити цей факт. Для цього треба читати і виписувати Сковороду, що збагнув і робив мудрий Шевченко.

Розмисли Сковороди можна вважати «філософією щастя»: «Немає солодкішого для чоловіка і немає потрібнішого, ніж щастя…» («Начальная дверь ко христіанскому добронравію»). На цьому шляху людині допомагає філософія — «головна мета людського життя». «Коли дух в людині радісний, думки спокійні, серце мирне, то й все світле, щасливе, блаженне. Оце й є філософія» (із спогадів М. Ковалинского). Так платонівська тема щастя в діалозі «Філеб» знаходить своє продовження у згаданому вище сковородинському діалозі, а «радість серця» і «духовний мир» змушують переосмислити вчення Епікура про джерело щастя. Воно в «печерах серця», «в душі твоїй глагол, от будеш з ним веселий! Воно в того, в кого «совість, як чистий кришталь» (Пісня 10), «ибо сердцем нечист не может Бога узреть, / и нельзя до сих мест земленному долететь» (Пісня 2). «Нет его нигде, затем что есть везде». Направду: «Чисті серцем побачать Господа».

Св. Августин знайшов би вірного однодумця на шляху до Істини, який прорік: «Кинь Коперникові сфери, / Глянь в сердечнії печери! / У душі твоїй глагол…» (Пісня 28). А що Сковорода таки слідує за Августином можна спостерегти за посиланням на Гіппонця у 28-ій пісні: «Tolle voluntatem propriam et tolletur infernus» — «Знищи власну волю — і пропаде пекло».

Здіймання по щаблях чесноти, аскетичне зречення земного світу дають привід прислухатись до сковородинського досвіду Бога:

О род плотскій! Невежды! Доколе ты тяжкосерд?
Возведи сердечны вежды! Взглянь, выспрь на небесну твердь.
Чему ты не ищеш знать, что то зовется Бог?
Чему не толчеш, чтоб увидеть Его ты мог? (Пісня 11).

Кордоцентризм Сковороди основується на Бозі, адже серце є для Бога, «належить Богові, а Бог належить йому. Воно — приятель Бога, а Бог — йому приятель». На думку Сковороди, «в Бозі усе і усе із нього, але Він є нічим (конкретним) із того, що в цьому усьому, бо Він над усе і усе у Ньому». Філософ знаходить відповідні поняття, щоб якнайправдивіше охарактеризувати Боже буття: «джерело», «світло», «сонце світу», «невидима сила, яка усе наповняє і усім володіє», «Першоначало», «Буття усьому», «Ум всемірный» тощо. Найважливіше те, що Сковорода усвідомлює немічність поняття «пантеїзм», тому розглядає світ як безмежно віддалений від трансцендентного Бога.

«Бог есть лутчій астроном, Он наилутчій економ.
Мать блаженная натура». (Пісня 28).

У цих строфах Сковорода пригадує, що Бога в античності порівнювали з математиком або геометром, "потому что непрестанно в пропорціях или размерах упражняется, вылепливая по разным фигурам, например: травы, дерева, зверей и все прочее; а еврейскіе мудрецы уподобили его горшечнику” (Г. Сковорода. "Начальная дверь ко христіанскому добронравію” // ПЗТ, т. 1. — С. 146–147.).

«Той лиш існує, хто схований; видний — то сон і примара:
схованим бути — це щось, виднеє все — це ніщо».
(«Про Святу Вечерю, або про Вічність»).

Філософ очевидно послуговується аргументом Філона Олександрійського, що легко порівняти: «Весь мір состоит из двух натур: одна — видимая, другая — невидимая. Сія невидимая натура, или Бог, всю тварь проницает и содержит, везде всегда был, есть и будет. Например, тело человеческое видно, но проницающій и содержащій оное ум не виден» (Там само. — С. 145). Але очевидне й інше: Сковорода невидиме переводить у площину серця: "Друг: Бог знает… «Приступит человек в сердце глубоко». Как же можешь видеть? Антон: Сердце видеть не могу” («Наркісс». — С. 196). Філонівським можна назвати й мотив переходу від чуттєвого світу до надчуттєвого у творі «Розмова п’ятьох мандрівників». Так, співрозмовник Григорій, говорячи про сходження, уточнює: "Восход сей и исход Израилев не ногами, но мыслями совершается. Вот Давид: // «Восхожденіе в сердце своем положи. Душа наша прейде воду непостоянную”. Вот и Исаія: „С веселіем изіидите“, то есть с радостію научитеся оставить ложная мненія, а перейтить к таковым: „Помишленіям его в род и род“. Се-то есть Пасха или переход во Иерусалим, разумей, в город мира и в крепость его Сіон» («Разговор». — С. 343). З Філоном поєднує Сковороду найбільше етична тематика, що полягає в біблійно-теодицейних розмислах: «Життя, як пісня, не красна довготою, а красна чеснотою»; «Не розум від книг, а книги від розуму народились»(Там само. — С. 346); «Яке життя і мир, коли немає Бога? Що за Бог, // коли немає духа істинного і духа владного? Який дух істинний, коли не думки духовні і серце чисте? Що за чисте, коли не вічне…»(Там само. — С. 347).

Для будь-якого релігійного філософа Сковорода справжній скарб: «Начало премудрости — разумети Господа. Если кто не знает Господа, подобен узникам, воверженным в темницу. Таков что может понять во тьме? Главнейшій и началнейшій премудрости пункт есть знаніе о Бозе. Не вижу Его, но знаю и верую, что Он есть. А если верую, тогда и боюсь; боюсь, чтоб не разгневать Его; ищу, что такое благоугодно Ему. Вот любовь во исполненіи заповедей, а соблюденіе заповедей в любви к ближнему, любовь же не завидит и протчая». Задля пізнання Бога й живе людина: «А что ж есть живот вечный, если не то, чтобы знать Бога? Сіе-то есть быть живым, вечным и нетленным человеком и быть преображенным в Бога, а Бог, любовь и соединеніе — все то одно». Існує тісний зв’язок між мисленням Сковороди і парадигмою св. Августина, Алана Лілльського та інших християнських мислителів, не кажучи й про філософів Нового часу. Тут є нерозвідані теми для знавців патристичної філософії. За стилем філософського розмислу алегоричне пояснення у творах «Асхань», «Лотова жінка» зближує Сковорду з творчістю Філона Александрійського, а мотиви мандрів — з темою про «переселення» і потребою у споглядальному житті для душі, спраглої Бога:

Оставь, о дух мой, вскоре все земляныи места!
Взойди, дух мой, на горы, где правда живет свята,
Где покой, тишина от вечных царствует лет,
Где блещит та страна, в коей неприступный свет.

Як відомо, філософ Сковорода є автором твору «Розмови п’ятьох подорожніх про правдиве щастя в житті», в якому на тринадцять років випередив «категоричний імператив» Канта. В цьому творі діалог «Марко Неграмотний» (1772 р.) відкриває нам «простака» Марка, який усе своє життя дотримується такого третього правила: «Чого собі не хочеш, не бажай другому» (Григорій Сковорода. Повне зібрання творів, т. І. — С. 346). Тут можна було б запідозрити й Сковороду у надмірній повазі до морального богослов’я, тобто у розумінні віри як моралі, до чого прийшов Кант, і з чого розпочав написання «четвертої» критики: «Релігії в межах одного» (Так само й твір Григорія Сковороди «Наркісс» постав ще до того, як Кант захистив дисертацію. Таку думку озвучив філософ В. Ерн у своїй праці про Сковороду (Москва 1912. — С. 333). Але з підозрами не слід поспішати, адже в Сковороди моральний закон розуміється як дар від Бога, що зійшов на апостолів і пов’язаний з християнською мораллю. Так, Ісус Христос твердить: «І як бажаєте, щоб вам чинили люди, чиніть їм і ви так само» (Лук., 6, 31). Саме у Святому Письмі слід шукати джерела особового мислення Сковороди. Від тридцяти років (в чому зізнається автор монологу на честь святого Письма персонаж твору Лонгін) Сковорода не розлучається із святим Письмом, тож його світогляд, можна вважати, сформований біблійною істиною. Щоправда, Біблія сповнена антиномій: «Біблія є і Бог, і змій», — говорить учасник діалогу «Потоп зміїний». Тут можна вбачати співпадіння протилежностей, що було типовим методом Ніколая Кузанського, а можна й добачити глибший зміст: заклик до пошуку духа святого Письма, здіймання над його буквою.

Бог, на думку Сковороди, «Єдиний Бог юдеїв та язичників, єдина й премудрість» («Нареченная Observatorium specula», т. 1. — С. 305).

У Сковороди можна зауважити оригінальну теодицейну і онтологічну основу об’єктивного християнського мислення, яскраве гносеологічне вчення, не кажучи вже про персоналістичне, аксіологічне та містичне. Присутність останнього переконливо доводив Дмитро Чижевський.

Проте філософ має чим потішити допитливе серце й знавця гуманістичних студій, зокрема, поетики. Валерій Шевчук у своїй книзі «Пізнаний і непізнаний Сфінкс» зауважує інтертекстуальні, алюзивні, метавербальні тонкощі письма Сковороди, яке може бути прочитане крізь призму політичного тла його доби. Цікаво, що жива муза Сковороди — це повторення долі української культури ХХ століття з усіма її застереженнями, пересторогами, зрадами ремесла тощо, позаяк звільнення духу мислителя має супроводжувати і свобода від «старшого» брата (тут йдеться не лише про північного сусіда, а й про характерологію образів панівної верхівки). Слід додати, що книга Валерія Шевчука видана в серії «Українці у світовій цивілізації», і в цьому є слушність: Григорій Савич Сковорода, по праву заслужив собі титул «громадянина світу».

Зі слів Александра Хиждеу ми довідуємося про твір Сковороди, який не дійшов до нас: «Кніжечка о любви до своих, нереченная Ольга Православная»^[1]. На думку львівського філософа І. С. Захари, мова йде про любов до Батьківщини^[2].

У Сковороди зустрічаються думки дуже близькі до ідей про любов у Емпедокла, Платона та Епікура. Він зауважував: «Начало всему и вкус есть любовь…»^[3]. У творі «Наркіс. Разглагол о том: узнай»:

«Не удивляйся, душа моя! Все мы любопрахи. Кто только влюбился во видимость плоти своея, не может не ганяться за видимостью во всем небесном и земном пространстве. Но для чего он ея любит? Не для того ли, что усматривает в ней светлость и пріятность, жизнь, красу и силу?»^[4].

Сковорода називав Любов дочкою Мудрості («Софіина дщерь»): «Где мудрость узрела, там любов сгорела».

В листі до М. Ковалинського він зізнавався: 

«Що дає основу? — Любов.
Що творить? — Любов.
Що зберігає? — Любов, любов.
Що дає насолоду? — Любов, любов, початок, у тобі ж кінець»^[5].

Любов дає силу росту буттю.

Проте у Сковороди зустрічається ризиковане ототожнення людини з Богом, притаманне романтикам, зокрема Новалісу: «если бы ты узнал себе, в то время ты Божіим, а Бог твоим зделался бы»^[6]. Цей мотив походить від образу Нарциса (Про Нарциса див.: Овідій. Метаморфози. ІІІ, 342 ff.). Так, у Новаліса ("Учні до Саїси”) заклик пізнай себе самого теж приводить до ототожнення — образ богині Саїси відкриває людині суть про неї саму — на місці Саїси людина бачить себе.

У метафізиці Сковороди наскрізною темою проходить генологічна парадигма Плотина:

«Роки проходят. Потоки изсихают. Ручаи ищезают. Источник вечно парою дышит, оживляющего и прохлаждающего. Источник един люблю и щезаю… О сердце морское! Чистая бездно! Источниче святы! Тебе единаго люблю. Ищезаю в тебе и преображаюся»^[7].

Про зовнішню і внутрішню людину — образ ап. Павла — у Сковороди читаємо як про двоєдиність :

«Истинный человек и Бог есть тожде»^[8].

Безмір серця дорівнює безодні Бога: Сердце — це «бездна всех вод и небес ширшая!».
Тільки нескінченний Бог може проникнути у глибину і безмір серця. Ще псалмопівець звернув увагу: «Безодня кличе до безодні під гуркіт твоїх водоспадів; усі твої буруни й хвилі хлинули на мене». (Пс. 42, 8). І Сковорода покликається на цей образ: «Бездна бездну людини призывает»^[9].

Запропонований нами духовний портрет Г. Сковороди, мабуть, не надто повинен контрастувати з загальноприйнятою історико-біографічною парадигмою філософа, де науковцями він часто наділений рисами вільнодумця і антиклерикала. Ці просвітницькі ідеали не були чужими мандрівному філософу. Однак не так часто в науковій літературі натрапляємо на глибоке поцінування саме духовних медитацій філософа, бо зібравши в духовний вінок ці перлини дають змогу засвідчити існування образу цілком іншого Сковороди. 

ПРИМІТКИ:

1. Див.: Д. Багалій. Український мандрівний філософ Григорій Сковорода, «Орій»: Київ 1992². — С. 272.
2. Захара. Категорія любові у творчості Григорія Сковороди // Спадщина Григорія Сковороди і сучасність. Матеріали читань до 200-річчя з дня смерті Г. Сковороди 21-22 грудня 1994 р. «Світ» Львів 1996. — С. 50.
3. Григорій Сковорода. Повне зібрання творів у двох томах, за ред. С. М. Перевертун, "Наукова думка” Київ 1973. Т. 1. — С. 407.
4. Там само. — С. 170.
5. Т. 2. — С. 277.
6. D. Tschizewskij. Skovoroda — Dichter, Denker, Mystiker, München 1974. (2, 1. — С. 228).
7. Там само, 2, 1. — С. 156.
8. Там само, 2, 1. — С. 172.
9. Там само, 2, 2. — С. 353.

Твори:

• Григорій Сковорода. Повне зібрання творів у двох томах, за ред. С. М. Перевертун, "Наукова думка” Київ 1973;
• Id., Твори у двох томах, пер. із староукр. М. Кашуби, В. Шевчука. Передм. О. Мишанича. Український науковий інститут Гарвардського університету. Інститут літератури ім.. Т. Г. Шевченка Національної Академії наук України. АТ «Обереги»: Київ 1994. (Т.1. Поезії. Байки. Трактати. Діалоги. Т. 2. Трактати. Діалоги. Притчі. Переклади. Листи). Дослідження: Д. Чижевський. Фільософія Г. С. Сковороди, Праці українського наукового інституту. Т. XXIV. Серія фільософічна книга 1. Варшава 1934.-224 с.;
• Філософія Григорія Сковороди, «Наукова думка» Київ 1972;
• D. Tschizewskij. Skovoroda — Dichter, Denker, Mystiker, München 1974;
• R. Pich. "Zeitschrift für Ganzheits forschung”. Wien 1984. H. 2;
• Ю. Барабаш. "Знаю человека…”. Григорий Сковорода: поэзия, философия, жизнь, Москва 1989;
• В. Шаян. Григорій Сковорода: Лицар святої борні, Hamilton, Ont. Canada;
• Д. Багалій. Український мандрівний філософ Григорій Сковорода, «Орій»: Київ 1992²;
• В. М. Нічик. Проблема Бога і світу в творах Г. С. Сковороди // Сковорода Григорій: Дослідження. Розвідки. Матеріали. Збірник наукових праць. «Наукова думка» 1992. — С. 69-78;
• Я. М. Стратій. Концепція Бога у філософії Г. С. Сковороди та її зв’язок з попереднім розвитком української думки // Сковорода Григорій: Дослідження. Розвідки. Матеріали. Збірник наукових праць. «Наукова думка» 1992. — С. 79-90;
• О. М. Сирцова. Філософська етимологія Г. С. Сковороди. Ім’я Бога // Сковорода Григорій: Дослідження. Розвідки. Матеріали. Збірник наукових праць. «Наукова думка» 1992. — С. 90-99;
• Р. Піч. Про містику і метафізику у Григорія Сковороди, пер. з нім. Я. М. Стратій // Сковорода Григорій: Дослідження. Розвідки. Матеріали. Збірник наукових праць. «Наукова думка» 1992. — С. 312–326;
• Л. В. Ушкалов, О. М. Марченко. Нариси з філософії Григорія Сковороди, «Основа» Харківський держ. університет, Харків 1993;
• І. Захара. Категорія любові у творчості Григорія Сковороди // Спадщина Григорія Сковороди і сучасність. Матеріали читань до 200-річчя з дня смерті Г. Сковороди 21-22 грудня 1994 р. «Світ» Львів 1996. — С. 50-55;
• Н. Горбач. Невідомий Григорій Сковорода, «Логос» Львів 2002;
• Д. Чижевський. Філософські твори у чотирьох томах, ред. В. С. Лісового, т. 1. Нариси з історії філософії на Україні. Філософія Григорія С. Сковороди, «Смолоскип» Київ 2005;
• Є. Глива. Онтологічний образ людини в творчості Григорія Сковороди, В-тво ТОВ «КММ» Київ 2006;
• В. Шевчук. "Пізнаний і непізнаний Сфінкс”. Григорій Сковорода сучасними очима: розмисли, Університетське вид-во «Пульсари»: Київ 2008. — 528 с.

Богдан Завідняк
Український Католицький Університет