Жінка-УКРАЇНКА

Маяковський писав, якщо зорі спалахують, значить це комусь потрібно. Хотілося б думати, що цей закон універсальний. Отже, якщо на літературному небосхилі з’являються твори, значить вони кому-небудь потрібні. Принаймні автор на це розраховує. Напевно, у кожного письменника є кілька читачів із кола його друзів, котрим він довіряє і для котрих пише. Вони уособлюють собою того колективного дещо метафізичного читача, який власне і легітимізує твір.

Щоб не спонукало письменника до творчості (у процесі писання він може й не думати про читальника), однак, якщо він не збоченець, то не закопує рукопис у себе на городі, не спалює в печі, не лишає для власного користування, а таки відправляє видавцеві, аби той розтиражував і розповсюдив його твір. І звичайно ж, В.Набоков кокетував, коли казав, що найліпший його читач – людина, яку він щоранку бачить у люстрі під час гоління, а про більше не варто перейматися. Набоков прагнув слави і грошей, але якби його «Лоліту» прочитав тільки той, кого він з такою любов’ю споглядав у свічаді, не бачити б йому ні першого, ні другого (мова все ще йде про славу та гроші, а не про меню з радянської їдальні). Кожному письменникові потрібен не просто читач, а читач-покупець, який би з абстрактної одиниці розсипався і множився до тієї кількості читачів, яка завжди б перевершувала наклад книжки. Проте бувають випадки, коли письменник пише для одного читача. Надихається ним, прагне йому догодити. І це, не зважаючи на те, що, мало того, що той читач один, він ще й, до всього, читати не вміє. Трапляється ж таке, коли письменник – тато або мама, а читач – синочок або донечка. Наприклад, «Вінні Пуха» Алан Мілн написав для свого сина. Ось і Анну Багряну її маленька донечка надихнула на цю книжечку казок.

До збірки увійшли п’ять казок, об’єднаних спільним місцем дії – це міський парк. Розпочинаються казки однотипно: «В одному міському парку жила собі Білка», або: «В одному міському парку жив собі горобець». Манера зачину оповіді характерна для усного мовлення й відсилає читача до народної казки. Чи то пак слухача, бо книжечка адресована малюкам дошкільнятам, які в книжках більше полюбляють розглядати малюнки, а текст пізнають із уст мами чи тата. Логічно припустити, що писалися казочки для міської дитинки, аби познайомити її зі світом природи. Але з таким прицілом, щоб, розповівши на ніч дитині казочку, наступного дня можна було піти до того парку, аби наочно продемонструвати малюку реальність казкових героїв. У цьому віці діти з готовністю вірять не тільки у світ казки (що він існує і до нього можна втрапити), а й у казковість світу, у якому вони живуть. Їхня довірливість пояснюється не дефіцитом власного досвіду чи розуму, а особливістю й незашореністю світобачення, діти готові вірити в казку, навіть якщо й підозрюють, що це лише вигадка дорослих. Для них ця вигадка у жодному разі не тотожна обманові, адже обман звужує реальність, клином зводить її у глухий кут або й зовсім перекреслює, тоді як казка є одним із способів розширення меж можливого. Утім, діти можуть відчувати це лише інтуїтивно, для них межі можливого й неможливого майже цілковито розмиті. Реальний світ, у який вони зовсім недавно прийшли, достатньо казковий, щоб повірити в реальність казки.

Анна Багряна не шукає казковості в екзотиці або ж якихось карколомних пригодах, її казки оповідають дітям про буденні клопоти звірят, птахів, комах та людей. У кожного з них свій клопіт. Білка запасається харчами на зиму, Горобець прагне мати більше друзів, Жабеня нарікає на людей, Мурашка хоче знати все про всіх, Черепаха збирає мудрість... Анна Багряна стежить за всім цим, записує і переказує донечці. Бо клопіт письменниці – писати тексти, а клопіт жінки – виховувати й ростити дітей.

Перша казка має назву «Білчин запас». Маленька Оксанка, гуляючи з мамою парком, помітила, як Білка, знайшла лісового горіха, але замість того, щоб з’їсти його, закопала в землю. Мама пояснила дівчинці, що Білка припасла його на зиму для своїх діток. Оксанка попросила маму купити горішків, щоб поповнити Білчин запас, адже одним горіхом усю родину не нагодуєш. Дівчинка закопала горіхи, поклавши їх до Білчиного сховку. І ось перед Новим роком білченята запитали у мами Білки, чи принесе їм Білобог подарунки під соснову гілочку. Мама, згадавши про свою схованку, запевнила що Білобог принесе їм смачного горішка. горішок. Білченята попросили, щоб мама передала, аби він приніс побільше горішків. Білка дуже здивувалася, коли на місці де закопала одного горішка, знайшла їх цілу купу. Вона подумала, що Білобог таки справді існує. Доросла Білка повірила у диво. Ось така приблизно фабула цієї казки. Мораль я до неї не буду доточувати. Життя людське доволі заплутане, щоб сходу розібратися, хто для кого Білобог. Але очевидно, що кожен має шанс приміряти на себе його роль. Не знаємо, якого подарунка попросила в мами Оксанка на Новий рік, але хочеться сподіватися, що її віра у Святого Миколая чи в Діда Мороза не похитнеться. А може, станеться якесь диво, що й Оксанчина мама навернеться до віри у щось, що не можливо пояснити, проте час від часу воно трапляється з кожним із нас.

У казці «Горобець і хмарина» порушується тема співіснування індивіда із колективом. Мабуть, так це звучатиме на казенній мові дорослих. Горобець був мрійником і незграбою, пташине товариство вважало його невдахою й не приймало до свого гурту, через що він почувався дуже самотнім. Якось Горобець знайшов окраєць хліба і вирішив запросити птахів до себе на гостину. Вони злетілися, але виявилося, що шматок хліба надто черствий, щоб дзьобнути бодай яку крихту. Птахи підняли Горобця на сміх, зневаживши його, лишили самотнім. І нікому справи не було до його горя. Лише Хмарина в небі зупинилася, поцікавившись причиною його смутку. Коли Горобець розповів їй про свої негаразди, Хмарина так розчулилася, що розплакалася. І полився дощ. Краплі розмочили черствий окраєць, зробивши його придатним для їжі. Горобець знову кликав птахів. Наситившись, вони пообіцяли, що відтепер будуть з ним дружити. Горобець їм повірив, адже це все-таки казка. Але навіть цей казковий Горобець розумів, що найкращий (щоб не сказати – єдиний) його друг – Хмарина. Усі дорослі знають, що життя – річ доволі черства, настільки черства, що навіть власними сльозами її не пом’якшиш. Можливо, тому люди заставляють плакати інших. Тільки ж чи стають вони після цього друзями? Утім, життя довге, а небо просторе – кожному може трапитися чуйна й безкорислива Хмарина.

Жабеня із казки «Жабеня і Качка» постійно нарікало на людей (цілком справедливо) за те, що вони закидають міський ставок сміттям. Качка віднесла його на болото де зовсім нема людей і дуже багато смачних комариків. На цьому болоті Жабеня, зустрівшись із Буслом, дізналося, що воно також їстівне. Коротше кажучи, відчуло себе ланкою із ланцюга живлення (їжа – споживач). На щастя, качка врятувала Жабеня від смерті і повернула до парку. А там якраз хлопці й дівчата поприбирали й навели порядок. Жабеня перестало нарікати на своє життя в парку й вирішило, що люди не такі вже й погані. Принаймні ті з них, можемо добавити від себе, котрі не їдять жаб.

Мурашка із казки «Грамотна мурашка», котра, щоб знати все на світі, заповзала на вершечок акації, несподівано для себе дізналася, що парк – це не весь світ, а щоб знати все – потрібно читати газети. Повідомив їй про це Джміль і вказав на Дідуся, що сидів на лаві із розгорнутою газетою. Мурашка, не довго думаючи, стрімголов полетіла з вершка акації прямісінько на розгорнуті сторінки. Повзаючи, Мурашка бачила лише незліченну кількість чорних дрібних знаків, подібних, до її родичів мурашок. Мурашка засумнівалася, чи можуть ці нерухому значки знати більше від неї. У цей час її помітив Дідусь і струсив у траву. Так Мурашка й не дізналася з газети про світ більше, ніж бачила із вершечка акації. Однак відтоді стала поводитися скромніше. Хоча, можливо, й дарма. Краще довіряти власному досвідові, ніж чужим газетам. Особливо ж, якщо ці газети – російські. Але це вже на совісті у Джмеля.

В основу казки «Украдена мудрість» лягла майже детективна історія. Вуж украв у Черепахи мудрість (принаймні так він собі думав), яку вона тримала в очеретяній торбинці. Вуж уявляв її у вигляді коштовних перлин. Торбинку поцупив, а мудрості там не виявилося. Довелося йти до Черепахи за роз’ясненнями. Ця казочка, як і належить, також завершується благополучно. На те вона й казка. Інакше б правоохоронці запроторили Вужа до виправної колонії, а страхова компанія відмовилася б виплатити Черепасі страховку. Чи щось подібне.

Анна Багряна працює у багатьох жанрах. Але, здається, це перша книжечка письменниці, що написана для дітей. Тож привітаємо її донечку з маминим дебютом. Сподіваюся, ці повчальні історії прийдуться до душі й іншим малятам. Настанови письменниці не наказові. Певна дидактика присутня у творах (сам жанр передбачає), але вона не сконцентрована в одному місці убивчою дозою, а легко розчинена у тексті. У цих казках є особливість, на якій хочу наголосити – у них відсутнє зло. Виявляється, що світ без зла не такий уже й однополярний, у ньому залишається місце для різного роду колізій. Бо, виходить, що є добро, а є добре добро, а є добро ще добріше. Як не крути, а життя – не така вже й легкотня, як каже мій син. Бо життя – це шлях удосконалення. І, можливо, розпочинається це вдосконалення із казок. Повчальних і добрих, як мама й тато.

Василь Слапчук (м. Луцьк)
http://tverdyna.ucoz.ua