Жінка-УКРАЇНКА

Свого часу, у зв’язку зі спробою включити твір до шкільної програми, скандальної слави зазнала стара казка на новий лад «Червона шапочка»  українського письменника-сатирика Євгена Дударя.

Полеміка у ЗМІ виявила неготовність українського суспільства до іронічного самоусвідомлення. Прихильники таланту Євгена Дударя говорили про те, що нація, яка уміє не лише плакати, а й іронізувати над своєї долею та історією – духовно здорова нація. Противники наполягали на тому, що юне покоління варто виховувати насамперед на позитивних прикладах. Треті твердили, що формування ідеалістично-позитивного світогляду стає причиною багатьох трагедій та неспроможності молоді гідно ствердитися у сучасному прагматичному світі тощо.

Що ж саме  спровокувало таку розлогу дискусію у ЗМІ?

Казка Є. Дударя «Червона шапочка» (1995) є своєрідною стилізацією відомої одноіменної літературної казки французького письменника Шарля Перро. Твір Ш. Перро побудований відповідно до класичних канонів народної побутової казки. В основі сюжету – оповідь про те, як онука провідує стареньку хвору бабусю. Головна героїня втілює риси позитивного образу, вона добра, щира, наївна. Зустріч із сірим Вовком стає значним випробовуванням для дівчинки. Але відважні дроворуби визволяють Червону Шапочку й бабусю з черева Вовка. Наприкінці казки добро перемагає зло: «…А потом распороли ему брюхо, и оттуда вышла Красная Шапочка, а за ней и бабушка – обе целые и невредимые».

У казці Є. Дударя сюжет той самий, але акценти інші. Шістнадцятирічна Червона Шапочка палить, вживає алкоголь, не боїться Вовка, ображає бабусю, «сміливого» Мисливця обзиває «браконьєром» і «зникає в лісі». Завершення казки не має чіткості, фінал розмитий: мама «побивається, руки ламає, де її чадо неповнолітнє, не знає…»

Імітація літературної казки європейського автора з класичними поняттями Добра і Зла зумовлена мистецькою традицією, яка уклалась у світовій культурі в 60–90 роки ХХ століття, сягнула обріїв української літератури і яка тлумачиться як постмодернізм. Вітчизняні науковці твердять, що українському постмодернізму як посттоталітарному, постколоніальному явищу притаманні втрата віри у вищий сенс людського життя, розгубленість, поривання до будь-якої незаангажованості, іронія, гротеск, прийоми інтертекстуальності. Очевидно, що казка Є. Дударя створена у руслі новітніх культурних тенденцій.

Індивідуальний стиль Є. Дударя позиціонується насамперед із сатиричним зображенням дійсності, що в українській радянській і сучасній літературі є явищем унікальним. Наприклад, у творі «Поле чудес» письменник іронізує щодо активності колишніх комуністів у розбудові ринкової економіки: «У нас знову почалося не з того боку… По-моєму, до ринку йдемо тією ж дорогою, що йшли до комунізму. І з тими спецами. Вони вже збудували для себе комунізм. Тепер створюють для того комунізму ринок. Він за мою працю вибудував собі палац у Сочі. А мене закликає: «Продається дача на Гаваях. Мільйон доларів!»

Я не можу купити сарай. У Глевасі. Я до мільйона й рахувати не вмію. В наших школах вчили тільки до тисячі. Долар я бачив лише на малюнку. У «Перці»…

Пародійне використання відомих культурних, історичних, політичних, літературних образів є типовою рисою творів сатирика. Ця ознака яскраво проступає, наприклад, у назві багатьох його творів: «Робінзон з Індустріальної», «Мы наш, мы новый мир построим», «Ты все смогла, моя Россия», «Веселые ребята», «Чудо-Юдо», «ЛИСТ запорожців-вольнолюбивих хлопців – московським султанам, київським ханам, кримським ханикам, обласним, районним, місцевим мурзам, їхнім політичним наложницям і утробним заложникам», «Час розплати настав», «Сійся, родися», «Страшна помста» тощо.

Прилаштування давно відомих форм і смислів, які з ними асоціюються, до нової реальності (інтертекстуальність) є провідним художнім засобом творення комічної, сатиричної, іронічної стихій у творах сучасного українського письменника-сатирика Євгена Дударя.

Образ-символ доброї, щирої дівчинки Червоної Шапочки, на захист якої завжди стане лісоруб (богатир, принц) перелицьований Євгеном Дударем з урахуванням українських реалій 90-х років ХХ ст.: перших років незалежності, періоду певного хаосу в історії України, коли радянська ідеологія розвінчана, а нова не створена.

Червона Шапочка: «Дівчина гарненька, ставненька. Нижню половину її вроди облягали вичовгані джинси. Верхню – розписаний незрозумілими гаслами балахон. На голові хвацько сиділа червона шапочка. Подарунок від бабусі на день шістнадцятиріччя». Червона Шапочка з’їла бабусин пиріг, випила вино, запалила цигарку й заспівала: «Ах, эта красная рябина…»

Вона не злякалася Вовка: «Цвиркнула через густо напомаджену губу.

 – Пішов геть! Шкет нещасний…

Дихнула Червона Шапочка на Вовка перегаром вина й тютюну. Вовк очманів».Осідлала Червона Шапочка Вовка.

Із бабусею розмовляла грубо («Бабки давай!»), довела стареньку до сліз. «Тільки десь під полудень з хати вийшла… З набитим вузликом на спині. І зникла в лісі».

Про що це, власне? Про свободу, про європейські цінності, про нову мораль?.. Свободу зрозуміли як вседозволеність (на грубощі, розбещеність); європейські цінності як моду на джинси, балахони; морально-етичні норми – як хижацькі закони диких джунглів: виживай, хто як може («сіла на нього (Вовка) верхи»). Тому Червона Шапочка й з’їла бабусин пиріжок, видрала у бабусі пенсію, власне, набула рис хижака.

Чи всі персонажі казки пережили таку метаморфозу?

Мама ніби піклується про бабусю, але передає тій пиріг і «пляшку вина». За донькою «побивається, руки ламає». Деякі атрибути архетипу української матері змінені(«пляшка вина»). Але те, що її образ є на початку й наприкінці казки, формує у читача хоч якісь сподівання на сталість, непорушність класичних складових життя. Образ матері в українській культурній свідомості витримував багато випробовувань, але завжди залишався основою Всесвіту!..

Бабуся Червоної Шапочки добра, лагідна. Вона любить онучку, ладна віддати їй усе. Але вона старенька й хвора.

Жіночі образи в казці Є. Дударя кількісно переважають: Червона Шапочка, мама, бабуся. Градація їх сумна: бабуся старенька і хвора; мама – з пирогом і пляшкою; онука-донька осідлала хижака, вона груба й агресивна.

 Вітчизняні митці традиційно пов’язують образ України  з образом жінки. У сатиричному змалюванні Є. Дударя нова Україна є агресивною, хижою, не жіночною і не українською: у джинсах, з цигаркою, з пляшкою, верхи на Вовкові, з піснею: «…Я на тебя смотрю, любимый, теперь уже со стороны…»

До речі, у тексті пісні  «Червона горобина» (1972) А. Софронова, яку в шляхетній романсній манері виконує Нані Брегвадзе, якраз і йдеться про втрату і неможливість відновлення щирих дотеперішніх почуттів: «…которым, словно зорям вешним, уже возврата больше нет…» Шляхом цитування (прийому інтертекстуальності), відсилання до іншого тексту, Євген Дудар поглиблює й увиразнює ідею твору для читача-співтворця, що не ковзає по поверхні тексту, а розгортає його глибини. Казка Дударя – це історія про те, як на тлі цивілізаційних процесів людство втрачає духовні пріоритети та цінності:

Еще цепляется за память
Счастливых дней весенний гром,
Когда любовь бродила с нами
Скрывая нас одним крылом.

Абсолютного перетворення зазнав у казці страшенний, величезний Вовк: його осідлали; він очманів, перелякався, «лежить загнаний», «язика висолопивши і хвоста відкинувши». Класичний хижак отетерів від рівня агресії традиційно добрих персонажів «казки на новий лад».

Мисливець «був сміливий. Ніколи не тремтів перед найстрашнішим звіром. А тут жижки в нього затрусилися. Він згадав свою жінку молоду. Діточок білозубих. І, знітившись, почав задкувати до виходу». Чому? Тому що Червона Шапочка нахабно обізвала його браконьєром, погрожувала скаргами і шантажем. Хижого звіра Мисливець не боїться, а що робити з брехнею, наклепом і шантажем – новим образом Зла – не знає. Тому й задкує.

Ми не знаходимо в цьому тексті класичного позитивного казкового героя, так само нечіткий, розмитий фінал твору залишає більше запитань, аніж дає відповіді на них. Євген Дудар передає у творі відчуття певного хаосу, у якому перебуває країна: розмивання класичних понять добра і зла і відсутність альтернативи цьому процесу. 

Ніна Головченко