Нове на порталі
Творчий марафон
Популярний вміст
Нарівні з Безмежжям
1
Ніч падала на мене темно-синя,
І голубою
в захід ледь рожевий
ввіходила.
І зорі виринали раптово
в несподіваних площинах.
... Я впала в ніч.
І ми із нею разом
барахтались між зорями ясними,
які то промовляли, то співали,
то нас питали,
хто ми і навіщо.
Але і ми у них про це питали.
І вже боролись наші запитання
в люб’язній нескінченності незвичній,
яку кортіло миттю осягнути,
як щось реальне
й нереальне зовсім.
І раптом я, на промінець ступивши,
ледь вгаданий моїм чутливим серцем,
збагнула, що все далі відлинаю
від Землі
й від мами...ІІ
Внизу Дніпро ледь вловлювався.
Смужка
його вже заступила.
Зникло поле.
І тільки туманець прозорий синів,
І відбирав поволі вже у мене
міста і села,
і держави потім.
Вже й континенти стали, мов долоні,
і зменшувались в крапочки...
О диво!
Земля моя блакитною зорею
все віддалялась,
стрімко поринала
в імлисто-чорну зоряну бентежність.
З усіх сторін росли німі провалля
без скель і урвищ,
водоспадів диких.
Я скрикнула від ляку в порожнечі
і руки у благанні простягнула
до зірочки далекої і рідної,
яка мені привітно усміхалась,
і, наче моя матінка,
просила
буть мужньою, і чемною, і сильною.ІІІ
Неначе в казці,
я без крил
летіла,
то падала раптово десь донизу,
то миттю вверх злітала.
А навколо
сіяли зорі
жовті і блакитні.
Вони ховали щось в собі таємне,
на мене чимось схожі.
Ми дивились
так око в око
довго й невідривно,
аж поки я замучилася падать.
А серце божеволіло від страху
перед німою величчю Безмежжя,
де жевріли вогні й живі джерела.
І раптом я збагнула,
що собою
порушила живу, тривожну вічність,
яка і в плині вибухів тяжіла,
яка в пластах застиглих вирувала.
Я їм порушила симетрію спокою.
Хтось це помітив,
сяйно схаменувся.
Неначе зграї райдуг позбігались
навколо мене.
Мовчки танцювали,
то розсипались іскрами в прозорість
туманів незліченних.
Розумні очі зірок далеких
дивилися здивовано й привітно.
.... А на землі
ніхто і не помітив,
що в ніч якусь
чомусь мене не стало.
Їм байдуже –
у них свої орбіти....
Можливо, мама стрепенеться раптом,
і в сад вбіжить
шукати свою втрату...
Ніхто не бачив.
Тільки вишні чули
ледьпосвист мерехтливий опівночі.
Дніпро теж спав, та чув –
хтось в сон втручався....
Але чим далі час летів у простір,
тим більше все травою заростало.
Та, мов клітинка, зримо й невід’ємно,
я в пам’яті пульсуючій
зосталась.ІY
- Так хто ти є? –
спитали мене зорі.
- Людина!
- Дивна зірка.
Певно – нова.
Бо ми тебе не знаємо.
Ти з чого?
- Я зі страждання,
розуму
й любові.Y
Мов птиця я летіла і...
проснулась,
здивована,
що небо – наді мною,
і рідне Сонце сяє поміж віття,
і соловей
від захвату сміється,
й комарик не дає мені спокою,
і різнобарвні мостяться метелики
на сяючі квітки
в ранкових росах.
Я легко скочила,
відчувши радо землю,
й побігла в сад
поміж бджолині співи,
щоб пересвідчитись,
що я – в земному лоні,
огорнута життям,
немов промінням.
Я жадібно вдихала і сміялась
зі сліз своїх,
які не знати чому
обличчя моє так облюбували
з самого ранку...
... Повинно вже так бути –
я родилась,
щоб сотні запитань поставить світу,
щоб дати
сотні відповідей світу,
щоб мить свою
у когось перекласти,
щоб серця спів
і полум’я
віддати
коханому
і вічності миттєвій...
Хто б не була я, що б я не робила,
без мене світ вже б іншим видавався.
Я краплею у ньому народилась,
щоб вічність джерела
не обірвалась.
Я – нарівні з Безмежжям, як і кожен.
Вогонь вогнем згаситися лиш може.
Немає в нескінченності кінця.
Я чую, як в мені пульсує простір,
і кличе думка трепетні серця
у таємницю вічного вогню.
І я свою засвічую зорю,
й сіяє мужність із її лиця.
***
Розлетітися б
краплинами дощу
по білому світу,
і впасти кожній квіточці в ноги
від захвату –
скільки краси довкола,
яка у польоті наснага,
і влитись землі до серця.
Хіба цього мало?!
