Жінка-УКРАЇНКА

Відомий український мандрівник, наш земляк Михайло Павлюк зараз перебуває в Індонезії! Свого часу ми спілкувалися, коли звичайний сільський юнак зумів втілити, здавалося б, таку неймовірну мрію – здійснив напрочуд екстремальну й тривалу подорож багатьма країнами Азії. Протягом трьох років він тоді проїхав автостопом Росію, Казахстан, Китай, Лаос, Камбоджу, Таїланд, Малайзію, Індонезію, Бруней, Східний Тимор, Філіппіни, В’єтнам… Тобто понад вісімдесят тисяч кілометрів! Можете собі уявити?

Самотужки, без досвідчених провідників-тубільців, ризикуючи життям, підкоряв вершини найнебезпечніших вулканів та гір; пройшов пішки сотні кілометрів лісовими нетрями й спав у наметі, насолоджуючись чарівною екзотикою нічних джунглів… Найвродливіші місцеві дівчата не раз пропонували мандрівникові взяти їх заміж, однак Михайло вирішив: ще не час, і повернувся додому.

Втім, незабаром він уже мріяв про нові дивовижні мандри автостопом. Отож невдовзі знову зібрався в путь… І ось, аж через три роки, безстрашний екстремал раптом вийшов на зв'язок. Оце так сюрприз! Я миттю облишив усі справи, щоб поспілкуватися зі своїм непосидючим приятелем.  

– Михайле, нарешті! Ну, де ж ти, старий, пропав? У яких дивовижних країнах вдалося тобі побувати тепер? 

– Ця моя подорож автостопом країнами Азії розпочалася в листопаді 2011-го й триває вже більше трьох років. Взагалі, стільки ж я мандрував і минулого разу. Так уже виходить, що вдома, в Україні й на рідній моїй Чернігівщині, тепер буваю нечасто.

Яка мета моїх подорожей? Спілкування з багатьма людьми різних національностей, вивчення мов, підкорення гірських вершин та вулканів… Сподіваюся, щось потім потрапить до нової книжки. Цим автостоп істотно відрізняється від звичайного туризму. Автостоп – неабиякий екстрим, це – надзвичайно цікаво й захоплююче! Звісно, хотілося знов мандрувати «моєю» Індонезією – я дуже люблю цю країну. А ще мрію нарешті доїхати до Папуа Нової Гвінеї – кінцевої країни моєї подорожі. Одне слово, романтика!

Вирушив я, як завжди, автостопом через Росію (Кавказ), Азербайджан, Грузію, Туреччину, Іран, Афганістан, Таджикистан, Киргизстан, Китай, Гонконг, Макао… А потім потрапив до Малайзії, й далі – до Індонезії. У цій чудовій державі зараз і знаходжуся.

– Скажи, будь ласка, де легший, зручніший автостоп?

– Звичайно, в Туреччині, Ірані та країнах Середньої Азії. Там автостоп – як завжди, хороший, і люди – доброзичливі. Натомість, коли проходив Китай і був у віддалених провінціях тибетського нагір'я (там мене вразили мальовничі пейзажі!), прострочив візу на чотири дні. Здавалося б, дрібниця. Виїхав до Гонконгу за новою візою, щоб продовжити таку свою неймовірно колоритну наземну подорож, але там усе – настільки суворо!

– Що, візу не дали?

– Не дали… Тож довелося трохи відкоригувати свої попередні плани й добиратися до Малайзії літаком. Зате в чарівній Індонезії, де я почуваюся, мов удома, знову «завис» на цілі місяці, підкоряючи нові вулкани. Ну, що вдієш, захопився. Обожнюю вулкани!

– А віза? Тобі її там продовжують без проблем?

– Загалом, так. Я просто час від часу виїжджав до сусідніх країн і візи там оформлював… Завдяки дивовижним мандрівкам на вулкани трохи забув про «свою» Папуа Нову Гвінею, відкладаючи її, мов приз, на потім. Зараз мій паспорт (всі 32 сторінки!) повністю заповнений, отож потихеньку планую рухатися додому, обираючи країни, де ще можна якось втиснути до паспорту їхні штампи. Сподіваюся, все буде гаразд, як завжди! – посміхається.

- Що тобі цього разу особливо запам’яталося в мандрах? Яка країна по-справжньому вразила?  

– Мабуть, найбільш екзотична держава, в якій мені вдалося побувати, –Афганістан. Там практично всі жінки, як і сотні років тому, досі слухняно носять паранджу. А у віддалених селах віслюки залишаються майже єдиним засобом пересування. Місцеві мешканці всюди запрошують мандрівника до себе в гості. Взагалі, це – такий містичний, таємничий дух середньовіччя!

Однак, відволікаючись від екзотики, скажу, що мандрівники в цій країні трапляються нечасто. Тому подорожнього в Афганістані можуть без жодної причини забрати до поліцейського відділку, ретельно обшукати, а потім… оголосити його почесним гостем.

– Неймовірно!

– Оголосити і… нікому свого почесного гостя не віддавати.

– Як це? Не відпускають подорожнього?

– Авжеж. Радісно повідомляють: «Друже, ти – наш почесний гість!», і далі міцно тримають у себе невизначений час. Ось така своєрідна, нав’язлива «гостинність»…

– І чим вони це мотивують?

– Небезпекою, яка, за їхніми словами, підстерігає наївного мандрівника буквально за кожним рогом. Мовляв, це – все-таки Афганістан, де час взагалі неначе зупинився. Інколи там мимоволі ловиш себе на думці, що потрапив мало не в XIV століття! Втім, хвилювання, насправді, цілком обґрунтовані. Адже від багатьох знайомих, які працюють у миротворчих організаціях, я чув реальні історії про підступні викрадення іноземців. Потім бандити вимагають у родичів жертви викуп… Однак такі випадки частіше відбуваються на півдні країни, тож я й там побував, щоб мати повне уявлення про Афганістан.

– Не боявся?

– Є така приказка: вовка боятися – в ліс не ходити, – примружує очі. – Там зі мною трапилася одна історія… Поїхав я в Кандагар на автобусі, тому що жодна вантажівка не бажала брати «небезпечного» іноземного пасажира. Але на півдорозі я вирішив вийти і вдихнути свободи – спробувати автостоп. Зупинився «КамАЗ» (авжеж, там багато російських машин). Спочатку досить доброзичливий водій навіть пригощав чимось, але раптом цей добродій став показувати кудись убік і наполегливо теревенити щось на кшталт: «Поглянь, он, це все – справа рук жахливих талібів! Знаєш, які вони жорстокі? Уже не одного такого, як ти, тут спіймали! Якщо вони зараз нас зупинять, що ти їм скажеш? Краще заплати мені триста доларів, і я тебе буду від них захищати».

– Точнісінько, як наші українські рекетири в 90-х…

– Мої невпевнені виправдання на недоладному дарі (там, в Афганістані, в основному, люди спілкуються пуштунською мовою й дарі) майже не давали результату – водій невблаганно наполягав на своєму, вимагаючи гроші. Я вже почав непокоїтися, що він – справжній спільник талібів. Напружився, міркуючи, як би зненацька безпечно «евакуюватися» зі зловісного «КамАЗу». На щастя, коли автівка зупинилася, я вийшов, і ніхто за мною не гнався. Зате незабаром проїжджали на військовій техніці миротворці й, угледівши мене, одразу ж забрали до свого підрозділу.

– Американці?

– Ні, ці миротворці виявились громадянами Ірландії. Вони заходилися ретельно перевіряти свого дивного гостя. Натомість афганці були традиційно гостинними: прихистили, нагодували і навіть ковдрою вкрили. Але далі по землі їхати не дозволили – переслали на безкоштовному літаку в Кабул…

– А чим тебе так приваблює Індонезія?

– Це – унікальна країна, розташована на 17-ти тисячах островах, котра тягнеться на 5000 км, з неймовірними людьми і розкішною природою. Мені, як альпіністу й досліднику гір та вулканів, завжди є тут чим зайнятися! Крім десятків підкорених гірських вершин, мене неабияк цікавить і неординарна життєва філософія місцевих мешканців.

Знаєш, де я почуваюся по-справжньому щасливим? На острові Самосір, у селищі Пангуруан – поблизу високогірного озера Тоба… Це найбільше в Південно-Східній Азії озеро розташоване на висоті 910 метрів над рівнем моря, а острів Самосір – на висоті 1640 метрів, у кратері давно згаслого вулкану. Тут ніколи не буває спеки – майже завжди однакова температура і вдень, і вночі (20-22 градуси тепла). І так – цілий рік! Курортників – небагато, та й то – лише в місцевій туристичній «столиці» – містечку Тук-Тук. На острові Самосір мешкають люди народності батак. Вони – християни (в основному, протестанти), хоча є й католики.

Немало європейців мешкають та працюють тут постійно. І їх можна зрозуміти! Якщо десь і має бути рай на землі, то, безперечно, він знаходиться на острові Самосір. Адже увесь рік – європейське літо; неймовірно красиві краєвиди – чарівне озеро, величні гори, вкриті сосновими лісами; вдосталь кави й какао; на городах – кукурудза, помідори, квасоля...

– Майже, як у нас…

– Однак тут немає ні п’янства, ні заздрощів, ні крадіжок та будь-яких інших злочинів. Люди – настільки прекрасні й товариські! Увечері залюбки збираються разом – грають на гітарі і дружно співають пісні. Всі цікавляться приїжджим іноземцем – із задоволенням запрошують на нічліг, від душі пригощають і з великим бажанням навчають своїй мові. Тож індонезійською я, можна сказати, оволодів.

Як на мене, індонезійська – чи не найлегша мова в світі (немає минулого часу, а майбутній створюється за допомогою одного слова, як в англійській; немає відмінків; не вказується особа), тож опанувати її може будь-хто. Ось чому місцеві мешканці не надто дивуються, коли іноземець розуміє по-їхньому. Взагалі, в Індонезії є кілька сотень народностей, які говорять по-своєму (там – близько тисячі мов!); а індонезійська – всього лише мова міжплемінного спілкування, причому дуже молода, – її ввели в 1945-му для того, щоб об’єднати народи, які населяють ці острови.

– Індонезійців вважають традиційно автентичними…

– Так, але вони теж жваво наслідують західну моду й поглинають нові іноземні терміни. Це – те, що вирізняє Індонезію від більшості сусідніх країн. Тут дуже люблять англійську мову й часто, навіть без потреби, замінюють розмовними англійськими фразами купу слів, ігноруючи власну лексику.

– Вважається, що англійська – мова міжнародного спілкування, і у всіх країнах світу її будь-хто знає. Тому, якщо індонезієць поїде за кордон, то не пропаде, розмовляючи скрізь англійською? Щось подібне відбувається тепер і у нас, в Україні.

– Але тут – на свій особливий лад. Наприклад, такі короткі слова, як «sunrise» і «sunset», повністю увійшли до вжитку, а індонезійські «matahari terbenam» і «matahari terbit» вважаються занадто довгими, тож їх хіба що в офіційних текстах пишуть. Можна собі уявити, щоб у нас раптом почали… втомлюватися вимовляти довгі слова й замінювати їх на, скажімо, німецькі?! У зв'язку з цим, іноземці, які вивчили індонезійську, можуть говорити краще і правильніше, ніж самі індонезійці…

– Адже їм непотрібно слідувати моді!

– Те ж саме стосується і закордонної їжі. Найчастіше, особливо на Яві, коли не сезон, можна бачити, як торгують яблуками, виноградом і кавунами, бо на них – великий попит, попри те, що в Індонезії – багато своїх тропічних фруктів. Як пояснював мені один місцевий мешканець, індонезійці люблять купувати тайванські мандарини і яблука, й чим яскравіше вони виглядають, тобто, чим більше в них усіляких пестицидів, тим охочіше їх купують.

– Оце так парадокс…

– Але пристрасть індонезійців до іноземних речей, звичайно, має і свої чудові плюси: іноземцям тут щиро раді, вони багатьом подобаються, з ними хочуть дружити; й місцеві дівчата охоче виходять заміж за приїжджих… З індонезійцем можна легко й невимушено спілкуватися на будь-які теми. Тут, у місцевих мешканців, на відміну від гонорових європейців та американців, можна запитувати про все на світі; це – цілком нормально, жодних бар’єрів не існує, отож обговорюється абсолютно все, що може зацікавити будь-яку людину! Хоча трапляється, правда, що задають надто багато однаковісіньких питань, котрі стосуються особистого, інтимного життя, й від цього іноземці іноді стомлюються…

– Про Україну тутешні жителі чули?  

– Авжеж. Однак ні переможниця «Євробачення» – співачка Руслана, ні знамениті в Америці та Європі чемпіони світу з професійного боксу – брати Клички, ні наші одіозні політики не викликають такого ажіотажу, як Андрій Шевченко. Тут, як і в Китаї, обожнюють футбол, тому наш Андрій (володар «Золотого м’яча»!) – справжній кумир. Мешканці найвіддаленіших сіл знають про Україну й прихильно ставляться до нашої держави, тому що батьківщина такого видатного форварда, «футбольного бога», просто не може бути поганою.

– В Індонезії зазвичай не крадуть?

– Або, як щось і цуплять, то не індонезійці! Взагалі, у мене за три роки цієї подорожі майже нічого не вкрали. Єдиний прикрий випадок стався, коли я плив на кораблі з Медана в Джакарту. Всередині всі місця були зайняті, там погано пахло; тож зручно примостився на палубі й закуняв. Взагалі, сплю я чутливо й часто прокидаюся. Але там чи то розмірений хід корабля вплинув, чи свіжий морський бриз… Безтурботно проспав майже три години! А коли очуняв і озирнувся довкола, то не знайшов свого рюкзака. Залишилися тільки килимок і спальник, на яких я лежав. Добре, що в мене є правило – всі речі, які вважаю дійсно цінними, завжди ховаю всередину свого спального мішка. Так врятувався мій фотоапарат. Та й паспорт, як завжди, був у кишені штанів тому також залишився цілим.

– Ти заявив про крадіжку місцевим стражам порядку?

– Заявив. Охоронці ретельно прочесали все довкола. Я навіть на виході під час наступної великої зупинки простояв, усе наївно сподівався – раптом вдасться помітити злодія з моїм великим рюкзаком. Проте марно – рюкзака й слід прохолов! Насправді, нічого цінного для злодія там не було. Все той же інвентар для мандрівного життя та ще деякі сувеніри з України на пам'ять – баночка із землею з нашого сільського городу та інші речі, які, швидше за все, розчарували і розлютили злодія. Тож він, припускаю, викинув рюкзак у море, аби не покарали за крадіжку. Все ж мені незабаром вдалося відновити загублені речі. Та й взагалі, справжній вільний мандрівник особливо ніколи і не засмучується щодо таких дрібниць!

– А чим ти тепер займаєтеся?

– Останнім часом, врахувавши свій безцінний досвід ходіння в горах без провідників, що вимагає особливої вправності та обачності, а також те, що після крадіжки у мене не залишилося намету, я вирішив записуватися на марафони – це такі захоплюючі спортивні змагання, котрі проходять у горах. Як то кажуть, адреналін – аж зашкалює!

– Вже маєш певні успіхи?

– Під час свого першого марафону на горі Кинабалу в Борнео я трохи не вклався в досить жорсткий тригодинний ліміт підкорення вершини, тож мене потім завернули назад… Однак я вирішив ні в якому разі не здаватися, вкотре наполегливо тренувався на індонезійських вулканах, вельми крутих і високих. Отож, принагідно «збігавши» на кілька таких велетнів без важкого рюкзака, відчув мало не крила за спиною! Тож невдовзі записався на ще один марафон – на вулкані Геде, на Яві. Це – більше половини висоти Евересту, але без розрідженого на висоті повітря. І я там переміг! Це – таке неймовірне, незабутнє відчуття! Отож зараз бігання горами стало однією з моїх великих пристрастей. У серпні відбудеться забіг на вулкан Рінджані, де у мене вже є стратегія для перемоги…

– Михайле, так чи інакше ти повернешся додому, в Україну. І що далі?

– Трохи відпочину, поспілкуюся з близькими людьми, із приятелями-земляками, та й плануватиму нову мандрівку автостопом… А як же інакше? Знаю, що дуже скучатиму за Індонезією – ця держава не лише не розчарувала мене, а назавжди полонила моє серце. Люди живуть там не надто заможно, але щиро радіють кожному дню, уникають пихи, заздрощів та чвар, вміють цінувати прекрасне й спілкуватися з природою. Вони – по-своєму мудрі, чуйні,  віддані та духовні, а тому – дійсно, щасливі! І ця загальна атмосфера любові відчувається буквально фізично. Вона позитивно впливає на кожного, змушує переосмислити власні життєві пріоритети і досягнути гармонії – з самим собою та навколишнім світом.

Розумієш, там практично немає агресії – кривавих бійок, брутальної лайки. Це вважається ганебним! Індонезійці переконані, що така людина втрачає своє обличчя. Натомість в Україні тобі можуть мало не на кожному кроці (нізащо!) хамити, обливати брудом. І ця похмура енергетика пригнічує людей, незадовільно впливає на їхнє самопочуття... Тому у нас майже ніхто не посміхається, не радіє по-справжньому.

А там у людей щодня – свято: бо зійшло благодатне сонце, поруч – кохана дружина і симпатичні дітлахи, сусіди від душі бажають тобі здоров’я, а в оселі – так мило й затишно! Тому люди увесь час щиро посміхаються і дякують Всевишньому та один одному за ще один дивовижний, неповторно прекрасний день. Там і сім’ї практично не розлучаються, бо дуже цінується подружня вірність. По суті, Індонезія вже стала моєю другою батьківщиною. Вона завжди чекає мене!

Спілкувався Сергій ДЗЮБА