Жінка-УКРАЇНКА

Один із найпопулярніших і найталановитіших сучасних українських письменників презентував у Чернігові свою нову книжку «Життя Марії»

Я вже сто років знайомий із Сергієм, був на багатьох його імпрезах, і давно переконався – виступає він завжди блискуче. Для нього – це не хрест, не мука, а велике задоволення й просто необхідність – спілкуватися зі своїми читачами, бачити їхні проникливі очі, уважно слухати міркування людей. Причому шанувальники творчості Жадана – дуже різні: студенти, військові, підприємці, медики, вчителі, робітники, пенсіонери… Бо Сергій розмовляє з людьми краще за будь-якого політика! Він – неймовірно людяний, душевний і, звісно ж, дотепний. Хоча не народився ще той літературознавець, який би цілком збагнув дивовижний феномен і чарівну магію Жадана… 

«Життя Марії» – так біблійно називається нова збірка поезій відомого українського письменника, перекладача і громадського діяча Сергія Жадана. Презентації видання упродовж березня-травня дуже успішно відбуваються у 33-х містах України. А нещодавно автор відвідав Чернігів. Спочатку Сергій виступив у Чернігівському національному педагогічному університеті імені Тараса Шевченка, а потім понад дві години читав вірші та щиро розмовляв із чернігівцями в готелі «Профспілковий».

«Ця книжка про любов і ненависть. Вона особлива тим, що писалась як щоденник за доволі короткий термін. Відрізняється особливо контрастним поєднанням внутрішнього та зовнішнього, світлого й темного», – так автор говорить про свою книжку. «Життя Марії» містить шістдесят віршів Жадана і двадцять перекладів поезій Чеслава Мілоша.

Як зазначає редактор видання Олександр Бойченко, «найлегше заняття в часи війни – ненавидіти чужих. Найважче – досягати порозуміння. Навіть зі своїми. Але треба намагатися, інакше війна ніколи не закінчиться. А щоб порозумітися, необхідно розмовляти. З ким завгодно, як завгодно і про що завгодно. Головне – не втрачаючи людяності, тобто любові й уваги. У поетичній збірці «Життя Марії» Сергій Жадан розмовляє про найдорожчі листи та спалені мости, втрачені місця й зруйновані міста. Розмовляє римованими віршами і верлібрами, власними й перекладеними словами. Розмовляє зі своїми і чужими, зі святими й не дуже, з убитими військовими і живими біженцями, з Рільке, Мілошем і, звісно, з нами. Щоб врятувати – якщо не нас, то хоча би наших дітей».

Тур містами України організовує Міжнародна літературна корпорація «MERIDIAN CZERNOWITZ» (керівник – Святослав Померанцев) у рамках  проекту «Війна та культура: діалог ворогів», який реалізується за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». На думку поета Жадана, «такі заходи – важливі насамперед тому, що змінилася країна, змінилось повітря. У ньому – занадто багато швів та розривів. І їх потрібно чимось заповнювати. Можна спробувати заповнити їх віршами…». Частина коштів, зібраних під час туру, буде передана на потреби АТО.

Нагадаю, що Сергій Жадан – автор популярних романів «Депеш Мод» та «Ворошиловград», книжки поезії і прози «Месопотамія», збірок віршів «Цитатник», «Ефіопія» та ін. Його твори перекладені тринадцятьма мовами. Він – лауреат багатьох міжнародних і всеукраїнських літературних премій. Активний організатор літературного життя України. З 2000 року – віце-президент Асоціації українських письменників; учасник мультимедійних мистецьких проектів, організатор громадських акцій.

Хто ще не чув Жадана, раджу його послухати. Адже мова – не лише про вірші. У часи війни Поет говорить про те, що хвилює всіх нас.

– Сергію, тільки-но розпочалися бойові дії на сході України, ти став волонтером: збираєш допомогу для поранених солдатів та учасників АТО. Організував резонансний фестиваль «Українська весна» в Сєвєродонецьку, Слов’янську й Краматорську. Ти витрачаєш на це немало часу…

– Просто я дійсно вважаю всіх українців, які залишилися на окупованій території, заложниками, котрі потребують порятунку. Переконаний: людей із іншою точкою зору не можна оголошувати чужими! Саме тому намагаюся частіше бувати на Донбасі. Ми мало знаємо про свою країну, недостатньо. У всіх скрізь є родичі, всі скрізь бували; але часто є такі елементарні речі, які нам здаються незнайомими і незрозумілими. Коли їздиш по різних регіонах, то це дуже впадає в очі! Ми регулярно їздимо в Донецьку і Луганську області виступати перед місцевими мешканцями, щоб наповнювати їхнє культурне життя.

Взагалі, стереотипне сприйняття Донбасу іншою частиною України – загальновідоме, однак є й стереотипне сприйняття жителями Донбасу решти України. Ці стереотипи якось співіснували, але, врешті-решт, це призвело до того, що ми маємо тепер лінію фронту. Так от, коли туди привозиш людей із Центральної України, інших регіонів, у них ці стереотипи просто ламаються.

Наприклад, ми їздили з українською співачкою Мар’яною Садовською, виступали в Маріуполі, Волновасі, Сартані… Волноваха – це таке невеличке містечко, і на цю нашу зустріч прийшло понад сімсот жителів. А ми ж просто повісили оголошення на дверях місцевого будинку культури. Ніхто нікого не зганяв, а зібралося стільки глядачів. Розумієте? Людям це справді потрібно!

Ми познайомилися з місцевою фольклорною студією, і це теж стало для нас із Мар’яною відкриттям. Адже виявилося, що довколишні села були заселені вихідцями із… Чернігівської й Харківської губерній. Тобто це – україномовні села! Там і до сьогодні мешканці розмовляють українською.  Жінка-керівник цієї фольклорної студії «Заграярочка» показувала світлини зі свого домашнього фотоальбому. Її батьки (а це – сорокові-п’ятдесяті роки) – у вишиванках. Вона розповідала, що в шістдесяті-вісімдесяті роки у них на весіллях відтворювалися українські народні обряди.

Сартана – передмістя Маріуполя. Це – грецьке поселення, і до сьогодні збереглися тут осередки грецької культури. У музичній школі зустрічалися з активістами, викладачами; вони щиро плекають грецьку культуру, грають на грецьких інструментах, мають зв’язки зі своєю історичною батьківщиною. Цікаво було побачити ще й такий Донбас – грецький.

Це – знову ж таки той Донбас, про який ми зазвичай не знаємо, про який нам не говорять. Донбас, котрий виламується з усіх стереотипів і кліше, створюваних політиками протягом останніх десятиліть.

– Пам’ятаю, ще буквально кілька років тому до цієї жахливої війни, ми – українські поети, барди, рок-гурти та фольклорні колективи – їздили від Національної спілки письменників України сходом та півднем нашої держави. Виступали, зокрема й на Донбасі: в Донецьку, Луганську, Горлівці, Макіївці… По п’ять-шість таких зустрічей – щодня, і скрізь був аншлаг! Це при тому, що ми спілкувалися українською. Скрізь нас приймали гостинно й радо, від душі!     

– Особисто я вважаю, що з усіма своїми внутрішніми конфліктами ми б і самі тут, в Україні, впоралися, дали б собі раду. Звісно, якби не було тієї третьої, зовнішньої сили, агресора, то війна б не розпочалася. Переконаний, ця війна на сході не має достатніх причин і підстав. Її нам просто нав’язали – ота третя сторона, дуже зацікавлена у зникненні нас як держави, спільноти, яка різниться від них.

– Ти – родом із Луганщини, зі Старобільська. Як живе зараз твоя мала батьківщина?

– Старобільськ – мирне місто, тому що там не було і нема сепаратистів. Там була спроба провести минулої весни референдум – вона зірвалася, бо їх звідти просто потурили. Від початку і до кінця там була українська влада, а потім з’явилися й українські Збройні Сили. Тому там немає поруйнувань, смертей і бомбардувань. Там, де є українська влада і стоїть українська армія, – мирна й цілком спокійна обстановка, наскільки вона може бути такою у прифронтовій зоні. Взагалі, я переконаний, що Донбас – невід’ємна частина України!

– Знаю, ти не любиш слова «пропаганда», а тим більше, коли тебе нині називають пропагандистом…

– Я не займаюся пропагандою. По-моєму, пропаганда тільки шкодить. Тож їжджу на Донбас не агітувати, ні, а підтримувати людей, спілкуватися. Вони пережили жахливі бомбардування, зміну влади, прихід української армії й повернення української держави… Місцеві жителі все це сприймають дещо інакше, адже знаходяться в епіцентрі подій. Звичайно, люди – різні, у кожного – власні уявленні й претензії. Але важливо відверто спілкуватися, обговорювати суперечливі теми, дивитися одне одному у вічі. Це сьогодні особливо необхідно тим, хто мешкає в зоні АТО. І це – зовсім не марнування часу для професійного письменника! Навпаки, саме з усіх цих подій, поїздок, емоцій і виростає творчість.

– Більшість віршів твоєї нової книжки «Життя Марії» написані вже після історії з Кримом і початку війни?

 – Авжеж, і, безумовно, все це наклало свій відбиток на настрій книги. Він не аж такий райдужний, але разом із тим і не безнадійний. Там немає, як мені здається, зневіри, розпачу, страху… Чому саме така назва? Бо у багатьох віршах цієї збірки присутня біблійна тематика. Мені хотілося написати книгу про людей, які були учасниками важких подій. У збірці відображаються їхні різні, суб'єктивні міркування. Це – прості, пересічні люди, не генерали чи можновладці.

У книзі представлено переклади поезій Чеслава Мілоша, який у своїй збірці «Голоси бідних людей» описав події 30-х років у Варшаві. Мілош говорив від імені бідних людей, їхніми голосами; і мені такий підхід дуже імпонує. Вважаю, це справа честі для письменника – говорити про бідних людей.

– Чув про такий курйозний випадок, коли, ще за часів Януковича, тобі начебто дзвонили з Адміністрації Президента…

– Авжеж, дзвонили. І на емейл мені писали. Було таке, – посміхається. – Це трапилося, настільки пригадую, восени 2010-го, в перший рік правління Януковича. Я саме збирався їхати на Донбас – проводити там презентації, аж раптом зателефонувала жіночка з «контори» можновладця, котра розмовляє українською…

– Знаємо таку…

– Каже, мовляв, показала мою книжку «Ворошиловград» Президентові, і той зацікавився. Захотів підтримати автора, зокрема грошима...

– Неймовірно! «Профессор» Янукович прочитав «Ворошиловград»?

– Ну, це вона так сказала: «Президент прочитав, і йому сподобалося». Звісно, я відповів, що мені ці його гроші не потрібні, бо я принципово нічого не хочу отримувати від Януковича… Отак поговорили, а потім раптом у нас зірвалася зустріч у Донецькому національному університеті. Щось там таке у них «надзвичайне» зненацька, в останній момент, сталося!.. Зрозуміло, ніхто нічого нам до ладу не пояснив, проте в презентації навідріз відмовили. І тут я одержую емейл: «Ми вже знаємо, що у вас в університеті нічого не вийшло. Однак все ще можна залагодити. Місцеві підприємці можуть організувати вам творчі зустрічі та ще й добре заплатити за них».

– Круто!

– Я знову відповідаю: «Мені не потрібні послуги ваших підприємців, бо в мене – інші політичні погляди; і взагалі, я не бажаю мати з Януковичем жодних справ». Все-таки друзі допомогли мені знайти зал для презентації. Це був нічний клуб, в якому раніше виступали Михайло Круг, група «Бутирка». Там була жердина, біля якої дівчата зазвичай демонстрували стриптиз… Але на зустріч з українським письменником зібралося чимало людей, і ми цілком порозумілися.

Натомість у Луганську тамтешня влада буквально заборонила всі мої презентації. Звісно, відверто, у вічі, цього ніхто не сказав, однак домовитися про приміщення виявилося просто нереально. Тому я виступав надворі, біля пам’ятника якомусь полум’яному революціонеру! А найспокійніше було у моєму рідному Старобільську…

– Мабуть, туди просто не дійшла «цінна вказівка» згори?

– Можливо, соратники Януковича не очікували, що я поїду виступати на свою малу батьківщину. Отож люди до бібліотеки прийшли, але раптом на чільне місце, як то кажуть, у президію, всівся якийсь самовпевнено пихатий чолов’яга. Питаю: «Хто це?» – «Начальник райвідділу культури…» – «А хто його запросив?» – «Йому не потрібне запрошення, він сам куди хоче, туди й приходить…» – «Але чому він сів до президії? Це ж – моя презентація!» – «А він куди хоче, туди й сідає. Це ж – начальник». А в першому ряду читального залу – така собі «група підтримки» з ветеранськими колодочками…

Ну, гаразд. Я виступив, прочитав ліричні вірші про кохання… І тут цей товариш-начальник без усілякого дозволу підводиться й каже: «Серьожо, ти прочитав нам хороші вірші, але ж у тебе є й погані…».

– Чудова історія!

– Так, потім він мене навіть обійняв, розцілував по-брежнєвському… Коротше, є що згадати, – сміється. 

– А як ставишся до того, що твої вірші тепер вивчаються у багатьох школах?

– Я зовсім не хочу, аби будь-які мої поезії вивчались у школі! Однак моєю згодою в міністерстві освіти ніхто не поцікавився. Це трапилося, коли Президентом України став Віктор Ющенко. Якось приятель каже: «Ти знаєш, старий, ось такі-то твої вірші раптом рекомендувало Міносвіти…». Я тут же сів і настрочив їм листа, й потім ще не раз намагався писати освітянським чиновникам щодо цього неподобства – просив прибрати мої вірші, аби примусово не мордувати ними бідолашних українських дітей. Навіщо?! Виростуть, може, самі цілком добровільно прочитають.

– І що тобі відповіли чиновники з Міносвіти?

– Вони неабияк здивувалися: «Нічого собі… Хто він узагалі такий, цей Жадан, аби давати нам вказівки, що рекомендувати до шкільної програми, а що – ні?! Як собі захочемо, так і зробимо. Бо маємо право! Може, він нам узагалі не подобається, цей писака; однак ми тут, у міністерстві, самі все вирішуємо, а не якийсь поет…».

Отож наразі поки нічого не можу вдіяти! Зрозуміло, такі мої книжки, як «Депеш мод», не варто віддавати до шкільних бібліотек. Бо якось трапився видок, до речі, на Донбасі, коли директор місцевої школи, прочитавши мою книжку, що бозна як туди потрапила, почав скаржитися в усі інстанції, що от, мовляв, як українські письменники піаряться за державні гроші. А я ж про це – як то кажуть, ні слухом ні духом!

– А як тобі Чернігів?

– Я – не вперше тут. Правда, минулого разу давненько сюди приїжджав із гуртом «Собаки в космосі». У Юрія Андруховича є чудові вірші, пов’язані з Придесенням – про чернігівський Вал, ваші стародавні гармати, а ще – про ніжинського Мацапуру… Тож, коли я сюди вперше приїздив, усе це тоді враз так яскраво мені пригадалося! Люблю Чернігів, правда. Мені подобається, що він – такий давній, давніший за Москву, – посміхається. – Але в кожному місті для мене все-таки головні не величні собори й палаци, а люди, які тут мешкають. У мене є прекрасні, давні приятелі тут, на Чернігівщині, зокрема художник Ігор Живолуп, який свого часу оформлював ще нашу «Червону фіру». Він тепер мешкає в Новгороді-Сіверському.

– І останнє запитання – про майбутнє України…

– Я не вважаю свої думки песимістичними, вони швидше реалістичні. У найближчому майбутньому все буде непросто, та я впевнений, що ми таки вийдемо з цієї ситуації цілком достойно. У нас буде все добре, але не скоро. Мені здається, нам усім потрібно зараз триматися разом і підтримувати одне одного, просто гарно робити свою справу. Ця війна, як і будь-яка інша війна, неодмінно закінчиться, а ми залишимося. Дуже важливо, щоб після того, як ця кривава бійня припиниться, нам було не соромно дивитися одне одному у вічі. Сьогодні важливо не втрачати совість, не втрачати все, що робить нас людьми. Важливо підтримувати тих людей, котрим сьогодні – складніше, ніж вам. Така проста, банальна, але, як на мене, дієва філософія.           

Записав Сергій Дзюба