Жінка-УКРАЇНКА

ВЕРБНІ ДЖЕРЕЛА

Верба в Україні є символом
її чарівної природи і трагічної долі.
З народного писання

Безкінечні степ й запорізька гребля,
Безкінечні рід й прадідівська кров...
Як бійці з імли, поставали верби –
Вартові Землі стережуть Дніпро.

А покрай ріки – цугом –  їх коріння,
Сплетене щорік тисячами вен.
В вербницю вони гомінким цвітінням
Провіщають нам небо громове.

З деревних рослин – перші одягають
Листяне вбрання, й кобзи з них такі –
Досі ще гудуть в козаків-Мамаїв,
Гру перейняли  – наші козаки.

Бачте, угорі – воронова зграя,
Й берег хижий звір жадібно гребе?..
Кожного із нас вщерть вони лякають.
Це відбив життя велетень-гравер.

Видворю страхи хльосканням вербою,
Жахи прожену в підвербовім сні.
Замалюю біль свіжою строфою,
А тепер, лихий, спробуй, дожени!

Під вербою сни, що були з кошмарів,
Обертаються у казковий флер: 
Корінці знайшли в водоноснім шарі
Джерело надій, життєдайний нерв.

Вгору, крони всі, ширше, вербогаю!
Віття, прямо йдіть, вліво і цабе!
Та живи повік, наш одвічний краю, 
Соки верб дзюрчать, живлячи тебе!

 

ПРОСТОРІНЬ ДУШІ.
ДНІПРОПЕТРОВСЬКУ

Я мчу до тебе в гості, місто!
Який бо простір у душі!
Розвійся, хмарище розлук,
здіймайся вгору, падолисте! –
бо юна срібнолика ніжність
пульсує в крилах за плечима.
Ось пронеслись античні сходи,
ажурні контури мостів,
Дніпрові велетні-пороги,
потоки вулиць-ручаїв.
Спішу. На прищіпках під сонцем –
на віттях – соняхи-листи
з малюнками глибинних звуків –
дзвіночків поетичних вранці.
Ти чуєш, місто?.. Чуєш, чуєш?..
То стигла срібнодзвонна ніжність
пульсує в крилах за плечима...

 

МІЙ СВІТ

Мій світ – мій дім, моя кімната.
Старенька лампа на столі.
Квапливо змінюються дати.
В шухляді – наче срібло й злато –  
Мої рукописи. Коли

Думки обернуться у букви,  
А букви втіляться в слова,
Коли  крізь довгі, творчі муки
Почуєш честолюбні звуки,            
І здасться  зрілою строфа,
                               
Тоді зблиск Часу золотавий      
З портретів на стіні крізь скло
Згадати змусить бій кривавий
За владу, капітал і славу –
Людське та усесвітнє зло.

Що страх, гординя чи обрАзи! –  
Я погляди відчую тих,
Хто від цькувань і від ув’язнень –
Хай то співець, король чи блазень –
Перетворились у святих:
 
Тут поруч з Царською сім’єю
Убитий нами Чорновіл –
Петра нащадки і Енея…       
Ось Підмогильний і Рилєєв,
Яким не вистачило крил

Злетіти, врятувавши тіло.
Та Душі цих святих живі!..
Слов’яни! Бережімо крила, 
Щоб на  прабатьківських могилах
Не впасти в розпач і жалі!
 
…Мій світ – мій дім, моя кімната.
Знов Час у лампі причаївсь.
Замиготить наступна дата –
Обернуться у срібло й злато
Мої рукописи. Колись…

 

ТОНАЛЬНІСТЬ ДУШІ

Композитору Валентині Фальковій
та її талановитим учням ДМШ №3
м. Дніпропетровська

Ти хочеш все знати про себе? Напевно!
Відлунює серце твоє мрії ревні:
Які устремління, такі і мотиви –
Мелодій хаос, або альтернатива.

Прислухайся: звуки зростають, як зерня, 
Шовкові, мов трави, колючі, мов терня, 
Горюють, сміються, вирують і гаснуть.
А твій – звук гармонії чи дисонансу?..

Ось він спалахнув у безмежжі астральнім.
О, скільки блукань, перепон і провалля
Між звуком і розумом. Що ж буде далі?

Якщо ти впіймав дзвін прозоро-криштальний,
Без чорних акордів твоя суть-ментальність –
Ти вірну настроїв духовну тональність!

 

СЕРПНЕВИЙ ЛИСТОПАД

Еліні Заржицькій
Угору в’ється падолист
В скерцо.
Гармонія і дисонанс –
В герці.
Та дружній і співучий звук
Терцій.
(Бог Еллінський схрестив наш шлях,
Сестро!)
І з’єднані ми: Серце – дзвін –
Серце.
…Твій Листопад впадає в мій
Серпень.

 

РОДИННІ ПРІЗВИЩА

У кожного із нас в роду були усі –
Монголи, греки, росіяни і євреї.
Але неспинно мерехтить в пітьмі-крові
Вогонь споріднених вкраїнських Моісеїв.

Музично-лагідно бринять навік склади
Їх прізвищ із закінченням
                                               на “ко” і “енко”:
Батьки Вітчизни і її дочки й сини –
Сірко, Франко, Шевченко, Лисенко, Руденко*.

___________________
* Дівоче прізвище матері автора – Руденко.

 

ГЕННЕ КОРІННЯ

В австрійському селищі Поттенбрун
під Віднем на гранітному монументі вибито:
«Гвардії рядовий Руденко Микола  Пилипович  
20.03.1925 - 01.05.1945»

Травень чорно-яскравий. Посипане
попелом небо.
Вісім діб ще в Європі до тиші,
до свята й порядку.
В чужині захищає Вітчизну
поранений  лебідь –
Запорізького племені-роду, брат мами –
мій дядько.

Запалав диким полум’ям птах.
Зник під стогони друзів
Недокоханий світ – за життя, за любов
і за правду.
...Не знайшла його в пломені
Зірка Героя Союзу –
Спалахнула на небі. І там
залишилась назавжди.

Відтепер сонце-зірочка світить
над зораним полем,
Сяйні витоки вишнім промінням
висвітлюють дати.
Свічка-спомин горить перед ликом
святого Миколи,
І вже брат мій крокує з ім’ям
піхотинця-солдата...

Майбуття і минуле дають сьогоденню надії.
Білим цвітом думки пропливають
по пам’яті-річці.
Хай минають століття, та генне коріння міцніє,
Проростає на стежках родинних
і житиме вічність!

 

МАТЕРИНСЬКЕ ЧЕКАННЯ

Бабусі Поліні Петрівні Руденко

Із війни чекала мати сина,
Що лишився у чужій країні.
Кожну мить з об’яви Перемоги
Виглядала леґеня з порогу.
Кожен рік під час хвилин мовчання
Матір клякла в пристрасній омані.
Сподівалась день і ніч; благала:
– Геть, оса-недоля з гострим жалом!
Доленько, верни життя юнацьке!
…Небо не дає дарунок царський.
В чорне листя вбралася шипшина,
Голки жалять руки, серце, спину,
Дістається винним і безвинним.
 
…Інша мати знов чекає сина.

 

МОЇ ЯНГОЛИ

Татові і мамі

Ти хто, мій Янголе, сумний і срібнокрилий?
Чи праведник для захисту і спину,
Посланник Господа, стрімкий і ніжно-білий,
Чи свідок покарання за провини?

Чи птах, який до сонця так злетів зі мною,
Що оголив крильми гріха обличчя,
Й коли почула вже безодню за спиною,
Відвів від мене подих потойбіччя?
То, може, двоє в мене Янголів крилатих -
Коромисло життя несуть і мріють
Мої живі (живі!) натхненні батько й мати,
Хоча натруджене плече болить і мліє.

Мій Янголе, коли зі мною ти й понині,
Тихесенько спостерігай за ними,
І попри лиходенню, у тяжку годину
Побути разом дай іще хвилину!

...Струмки доріг дитину-Землю оповили,
З колиски Всесвіту лунають співи.
Чи Янгол схлипує, чи вітер долі виє
В розхристаній душі,
                     але з тонкими
                                підголосками Надії.

19.06.2011р. – татові, Івану Якимовичу Швецю, – 90,
27.05.2011р. – мамі, Надії Пилипівні, – 85.

 
ДОЛЯ ДОНЬКИ

Запитали зозуленьку мати з батьком:
«Скільки буде багатства у нашої донечки?»
Накувала зозуленька доні долю –
Незліченні срібні скарби та з позолотою.

Позолота – це сонячний промінь,
Що блукає у лісі таємничому,
Що висвітлює срібне багатство –
Павутиння та ще проліски і росу на них...

...Накувала зозуленька доні долю –
Незліченні срібні скарби та з позолотою...

 

МАМІ З ІМЕНЕМ НАДІЯ

Твій погляд – по ту сторону молитви,
Молитви сліз, благань і вічних сподівань.
В безодню кануть і весна, і літо:
Моли чи не моли – та зим жорстоких грань
Все ближче, й чути дотик леза бритви –
Торкає час пробачень і прощань.

Себе й усіх лікуєш ти словами:
Пірнають в море хижих дум рядки святі,
Душа спілкується із небесами –
Сповідник необхідний для людських світів
В країні, де хворіють разом з нами
Вода, земля, повітря й сутність слів.

Не зіпсували стиглі роки, рідна,
Твій обрис найжіночної з красунь.
Он скільки в тебе золотого срібла!
Хоча жартує з дивних скарбів час-пустун,
Твої душевні  блиски – зерна плідні,
Що виростають у духовний струм.

Дай, Боже, відмолити гріх, щоб стать собою
(Нестримані свій хрест несуть за страх,
За схибленість, за хист Душі палкої),
Та впасти на коліна зі слізьми в очах
(Пробач за все!..), і з вірою новою
Долати далі особистий шлях.

 

ТРОЛЕЙБУСНИЙ МАРШРУТ ЗА НОМЕРОМ 16

Моїм синам

16 років. Танок барв.
Мелодія надії.
Міраж кохання, блиск заграв.
Сплав дії й протидії.

Тополі три – забутий кут.
Покликань білий аркуш
Везе 16-тий маршрут
З тролейбусного парку.

Шматочок всесвіту в собі
Обмеживши дверима,
Вусатий електромобіль
Пресує рік в годину.                

Б’є неймовірна кількість стуж
В тролейбусне обличчя,
Сп’яніле від жіночих душ,
Смутне від чоловічих.

Крізь вікна дихає обман,
Розлука, сміх, турботи.
Зупинки вибираєш сам -
“Спокуса”, “Храм”, “Болото”.

Ворушиться сумління спрут,
То плай, то пастки сняться.
...Іде тролейбусний маршрут
За номером 16.

 

ЯК З’ЇСТИ ЯБЛУКО?

А судді хто?..
О.С. Грибоєдов „Горе від розуму”

Зубами грім-провісник цокотів
І сіяв дощ рясні надії,
Мов ліки від розпуки, самоти,
Безсоння, страху й амнезії.

Та хижий морок – той, що править бал,
Отруює і винних, і невинних –
Спокусливий, лукавий канібал
Опісля себе залишає тіні.

Байдужим – осуд!.. Ну а судді хто?! –
Тут – лисий череп, там – перука,
Хамелеонова вистава-шапіто...
Чи над Законом не наруга?!

Як скинути залежності хомут?
Як вперто йти назустріч зливам
І з’їсти яблуко (хоч далі – суд!)
Не райське – справжнє і червиве?..

 

КВІТНЕВИЙ ЯСЕНЬ

Поету-невільнику

Опісля довгої зимівлі,
Коли покинув жарти лютий-блазень,
Серед чагарників зневір’я
Згадав про фотосинтез сонний Ясень.

Земля зомліла під снігами,
Заворушилися шари повільно,
І чорнозем з’явивсь на зламі –
Дав силу Ясеневому корінню.

Сік вибухнув весняно-літньо,
Й створило сонце вмить зелене листя –
Перебіг голосу свободи.

Про рух і спокій, про химери й вроду
Задзенькали струмки вологи:
«Рушаймо в путь, рушаймо в путь-дорогу!..»

 

ТЕБЕ ЗАБУТИ НЕМОЖЛИВО

Часу і простору байдужий чародійник
своєю паличкою протинає вічність,
уваги не звертає на миттєвість долі –
на зникнення (помилування? страта?)
галактик із планетами, зірками –
і велетнями, й карликами неба.
То що ж казати про фортуну Людства
чи про юдоль Людини, незбагненну
в залежній від своєї незалежності країні?..
Повітря змін зриває маски
з божків, руйнує всесвіт цілих націй.
Чи варта туга-мука за окремим
сполоханим життям, що майже нанівець зійшло?..
Річ певна, варта!
Бо чути звук безсмертя в Слові,
якщо читати  голосом тремтливим
уривок з заміської казки:
«Я повернуся! – крізь югу колізій –
Тебе забути неможливо...»

 

ПОЇЗД БАЖАНЬ         

1

Ти третій день мене пробуджуєш, світанку.
О, як не хочеться вертатися в реальність!
Та стрімголов кидаюсь до вікна:
Немов із центру Всесвіту
– із поверху під дахом –
Враз випромінюють, летять моєму місту
Очей цілунки – пелюстки добра:
Зігріла б кожну постать вранішню,
І кожен клаптик вересня – межі чекання –
І, коли б моя воля,
Зібрала і спалила б горе з кожного вікна,
Хмаринки тільки біло-срібні в небі оселила б,
На кожній – почерком дитячим – "Я щаслива!"
Дощинки тільки ніжні, теплі
гралися б із листям
Смарагдової флори, і по вінця
Напоював би вітер смаком з новим змістом,
Щоб ситі всі були і стравами Надії,
І зіллям Віри, й запахом Любові –
До  к о ж н о г о,  і вином Кохання –
До скрику, до сплетіння аур…

2

…А пелюстки добра, з очей злетівши,
Крізь час і простір Поїздом бажання
Мандрують по зупинках "Зустріч", "Щастя",
"Розлука-Туга" й знову "Зустріч" –
По вічноколу… А сьогодні
Щаслива я тому, що Ти щасливий
І з вуст Твоїх зірвалося: "Кохаю…"

 

ЗИМОВА ПІСНЯ

Зимовий одяг за вікном
У срібну горошину.
Спливає час під метроном
У Всесвіту щілину.

Хмаринка смутку на очах
Втекла від поцілунку,
Сховалась в складинці плаща –
Наївному притулку.

Опісля сну, розкутих рук –
Терновий шлях за плаєм.
Мрійливих від жаги й розлук
Натхнення захищає..

Раптовий в небі спалах
То загорявсь, то гаснув.
Вона щораз казала,
Що це було прекрасно...

 

РОСА НАПІВЗУСТРІЧІ

Пробачте, друже, за спокусу
Пізнати невідомий світ,
Де відчайдушність без покути
Штовхає то у піч, то в сніг.

Пробачте, друже, за бажання
Цілунків грішних уночі,
За вічне їхнє покарання
У тій же сніговій печі.

Пробачте за можливість стрічі
І неможливість все збагнуть,
За в'язку у спіральну вічність
Чуттів, де скривлений сургуч

На серці юнім, паперовім
Частками падає у суть.
ЛЮБОВ’Ю сповнені алькови.
Пробачте за можливість болю
І неможливість все збагнуть.

 

ЕТЮД

Морозиво в ціні, бо спеки йдуть свята:
В травневий затишок
навшпиньки входить літо,
В гудроні тане Ахіллесова п’ята,
Теплом захищена від сорому і пліток.

Я Вас люблю за те, що Ви сказали «ні».
Але щось діється й провіщують прикмети:
Ви раптом прийдете, тримаючи в руці
Ромашок польових незайманий букетик.

 

ТИ – ЖІНКА ПРЕКРАСНА, АЛЕ...

Кінь завжди обходить стежки диких зграй,
В савані полює страхітливий лев.
І тільки Адам мав із Євою рай.
…Ти – жінка прекрасна. Прекрасна, але...

Альков непорочний  між білих рядків. 
Чи має поезія право на злет
Абсурдності рим, легковажності слів?
Ти –  жінка прекрасна. Прекрасна, але...

Зима перед сонцем зняла капелюх,
Рослини вдягають зелені кольє.
Та як же сумує пісняр-омелюх!
Ти –  жінка прекрасна. Прекрасна! Але...

 

СХОДЖЕННЯ

Як важко сходити в твій світ (пробач!),
З колін тремтіння обтрусивши сміхом,
Хоч серце скаче, мов дитячий м'яч,
І лічить східці, що униз біжать;  і стиха 

Ногою стати в безтурботність дня,   
В глухий куток сховавши тінь докору, 
Плечем відчути свіжість від вікна,
Де звісила печалі локон штора;

В обличчя глянуть самобутніх книг,
 
І сліпо натикаючись безкраю
На бризки місячні, що йдуть від них.
Ми стрінемось в долині раю!

 

ДЗВІНКИ ДО ПОЕТА

Освіти обрій краю, поете,
Де панує невидиме плем’я,
Щоб його незліченні  намети
Не поглинули промінь натхнення.

Заспокой хвилі моря, поете,
Щоб, минаючи острів Чекання,
Не заплутали човни-сонети
Між обмілинами віршування.  

Нагостри трави степу, поете,
Щоб зневіреним і безталанним
Знадобились словесні стилети
Перервати полон Роксолани.

Надихни серце друга, поете,
Щоб буденна розпука-повія
Не знеславила долю на злетах
До приходу на сповідь Месії.

 

З ПОЕТИЧНИХ КВАНТІВ

*   *   *

Малюю
Музичним Пензлем Поезії
пейзажі Розуму,
портрети Серця,
натюрморти Душі,
симфоджазові картини Тіла.
І кожна нота, буква, фарба
тріпоче вогником вагання –
чи певно вимальовую
потоки світла, звуків, пахощів
короткочасного Життя
в захопленні Любові
серед Степу безмежності?

 

*   *   *

- Чого ви плачете, мамо?
-  Білі коні пронеслись повз наші вікна
і не зупинились ні на мить.
- Не плачте, бо за сльозами ви не почуєте цокіт їхнього повернення і не побачите у вікно, як вони пролетять знову...

 

*   *   *

Найдосконалішим здається
щойно створений – наче останній – вірш.
Тим саме мариться  
нове кохання...

 

*   *   *

Коли сучасний Лицар –
дорога тобі людина –
не пропонує знову й знову
руки своєї і палкого серця,
чи раптом це не означає,
що на гарячім Росінанті
мчить до млина із ним хтось інший?

 

*   *   *

Кохання – раритетні квіти Світу:
різнопахучі, різнокольорові…
Та жодна квіточка не має назви.

 

*   *   *

Нещастя виникає у погоні
за щастям-маревом.
Коли осмислиш –
знайдеш і причини
трагікомедії життя.

 

*   *   *

Любов – духмяний вітерець:
Хоч відчуваєш, та не бачиш.

 

*   *   *

Захоплена життям –
це у житті в полоні?..

 

*    *    *

Що вболівати за всесвітні події, 
тінню відбитих
на скрижалях Історії?
Що там базікати з верху Палати:
«Ми – більш-менш нічого,
менш-більш достатні...»?!
Якщо є голодна дитина на паперті...

 

*    *    *

Відчувати зойки щастя спільності
біля комп’ютеру, правлячи помилки
примарного тексту
з головною героїнею віртуальності,
читаючи між рядків за автора,
який щойно прибув з Повернення,
щоб повернутися в Прибуття
для написання нових пригод
автобіографічних незвершень...       

 

*   *   *

Вода, водичка – вічна таємниця…
А кожна крапелька несе в собі дзвін-пам’ять,
велику таємницю всіх богів.
Рух-течія несе
то крові краплину,
то бруду краплину,
то болю краплину.
То Віри краплину,
що є майбуттям…

 

*   *   *

«а покірні вспадкують землю,
 і зарозкошують миром великим!»
Псалми 37 (36:11)

Благословенні ті, яких женуть,
Яких через століття переслідують.
Благословенні ті, які бажають миру,
Які покірні, смирні, безвідмовні –
Тому, що
успадковують цей світ
саме вони.

 

ЛЮДИНА – КОСМОС

поема

1

Летять Галактики, шепочуть між собою…
Порушує Вселенську тишу тільки вибух-крик
новонародженої зірочки
або світила, що згоряє назавжди.
Сплеск – вибух – тиша…
І  знову крик і спалах –
народження і смерть – навіки рядом…
Різноманітність сили звуків:
від безлічі фортисимо до безлічі піано.
Мікросекунда – й безкінечність-тиша,
різноголоса, кольорова тиша…
Пульсації таємні зла й добра
(як зойк зерна в млині чи оберти шарманки):
Сплетення їх і суміш – в кожній крапці
метагалактики і мікросвіту…

2

Ось Сонячна галактика пливе…
Поміж Венерою і Марсом
із охоронцем Місяцем летить
красуня Всесвіту – планета,
що має назву віддавна
з твердим, виразним складом «Зем»
і срібно-ніжним «ля» –
Зем-ля
І кожний континент Землі
живе своїм життям бурхливим:
вогні – то свят, то війн жахливих –
палають і несуть у Космос
і страх, і сміх, і радість з горем навпіл.

3

Серед земних країн – і молодих, і древніх –
пульсує в центрі східної Європи Україна,
прокреслена артеріями рік і венами річок,
яка виблискує морськими і озерними очима,
що облямовані модриновими, хвойними
виткими віями. Вона щоранку
яскріє плетивом степів, лісів, доріг,
намистом селищ, сіл і міст,
де Київ як перлина дніпровá.
Немов маленька дівчинка, Вкраїна –
ошатна, балакуча і співуча –
перебуває зараз у дитинстві
своєї Незалежності й хворіє,
поки дорослою не стане…

4

Моє і не моє, збагненне й невідоме –
на берегах бурхливого Дніпра
із-за підводного порога Ненаситець –
славетне Місто бризкає вогнями
так болісно вражаючих реклам –
інопланетних, іншомовних…
Розподіл мрій, міських районів
й кожного будинку.
На перехресті вулиць
Набережна і Космічна,
де суміш доль й вітрів Дніпрових,
стоять на роздоріжжі «Україна – Космос»,
мов величезні флюгери всесвітні,
два велетні-будинки – близнюки.
Вкраїнські близнюки. То пам'ять вереснева:
нагадування і пересторога…
Хай збереже Отець їх милосердий
від злої фатум-долі, що скарала
американських їх братів!

5

Серед залізного, скляного,
бетонного і кам’яного,
живого світу крізь сторіччя
корінням проростає створіння Господа –
найбільший скарб Землі –
Людина. А поруч – нелюди.
Прости, Небесний, їх:
«не усвідомлюють, що коять».
І їх, і нас прости, Всевишній!
Гріх – джерело мук совісті,
страхý жахливого, болючого…
Іще не пізно! Іще є час для каяття!
Людина – мікроКосмос –
існує споконвічно й жити буде
під тиском чистих паростків Душі
й Космічного сумління! 
Я вірую.