Жінка-УКРАЇНКА

Ми знаємо й належно цінуємо І. Багряного, У. Самчука, Г. Костюка, Є. Маланюка та багатьох інших українців-емігрантів, котрі стали видатними поетами і прозаїками, борцями за українську справу на чужині, твори яких нині добре відомі кожному свідомому українцеві. Тож поряд із ними, без перебільшення, можна поставити й постать нашого земляка Павла Пришиби з його унікальним твором – спогадами «Моє життя». Хоч ми не знайдемо прізвище цієї дійсно цікавої й достойної людини у високочолих академічних розповідях про наших українських митців, які творили в еміграції; на жаль, невідоме воно досі широкому загалу читачів. Справа в тому, що добродій Павло не був професійним письменником, тобто не створював романи, хоча міг би це робити, адже мав, як на мене, неабиякий хист!

Проте його ім’я значиться серед тих сотень тисяч українців, яких у 30-х роках минулого століття під час примусової колективізації було піддано жорстоким репресіям більшовицьким режимом. Ще зовсім молодим, на 21-у році життя, його, за несплату батькового непосильного податку (земля не була розділена), протримавши півроку в чернігівській в’язниці, разом із татом (обійстя і майно конфіскували) вивезли до Сибіру, в архангельські ліси, де він вісім років поневірявся. Тоді ж було виселено на північ і старшого брата Івана з родиною, там його закатували…

Повернувшись із заслання, Павло на початку Другої світової війни був мобілізований на фронт, але воювати не став. Під час окупації перебував у своєму рідному селі, працював деякий час керівником колишнього радгоспу, а потім, як відступали німці, емігрував за кордон.

За всіма цими, начебто часом невмотивованими драматичними подіями, стоїть жива людина, українець, душу якому, як і тисячам іншим, покалічила і відторгнула від себе окупаційна більшовицька влада. Опинившись перед фактом загрози нових репресій, у тій ситуації інакше діяти він не міг: кинув себе та свою родину у вир невизначеності, тяжких випробувань і страждань.

Павло Володимирович, людина обдарована, працелюбна, міг би бути у своєму рідному селі Чемер добрим господарем, адже народився в заможній селянській родині, де з діда-прадіда свято шанували землю, вміли на ній працювати. Він міг би, як я вже говорив, писати твори, бути вчителем чи будівничим, але не судилося. І все ж, опинившись на чужині, будучи вже далеко за океаном, він не зрікся ні своєї етнічної приналежності, ні мови, ні Батьківщини. Повсякчас тужив за рідним краєм, піклувався про переміщених осіб у таборах. Мріяв про звільнення України від комуністичного ярма, хотів повернутися на рідну землю, хоч розумів, що це – неможливо… У своєму вірші-заповіті, якого діти прочитали над відкритою могилою, він писав: «Як умру не подолавши бою// схороніть там, де смерть мене візьме,// бо на землю сплюндрованого дому// не допустять вороги мене».

Певний час Павло Пришиба перебував із родиною в Німеччині у таборі політичних емігрантів, а потім йому вдалося переселитися до США. Там довго не мав свого помешкання, працював на різних важких роботах –   вантажником, маляром, жив безробітним на 35 доларів. І тільки у 1950 році, зібравши трохи грошей, купив шматок землі та нарешті побудував будинок у Філадельфії. На той часу там проживало багато українців із різних областей, котрі переїхали до Америки під час другої та третьої хвиль еміграції. Крім католицьких, там була на той час одна українська православна церква. Після Другої світової війни емігранти надбали ще одну українську православну церкву святої Покрови, з десяток своїх клубів із бібліотеками та сценами. Нині в Філадельфії налічується немало громадських організацій українців.

Потрапивши в таке середовище, Павло Володимирович одразу свідомо долучився до української справи, писав статті, як вберегти дітей за кордоном від денаціоналізації, активно боровся за організацію цілоденних українських шкіл. Друкував також багато матеріалів із питань розбудови українства в еміграції. Тоді ж почав писати спогади (кінець 50-х – початок 60-х років). Павло Пришиба друкувався в багатьох українських періодичних виданнях: «Свобода», «Українські вісті», «Народна воля», «Українське православне слово», «Слово істини» тощо. А ще писав щоденник, який нараховує понад 32 тисячі рукописних сторінок (поки що не опублікований), – до останнього дня життя, яке обірвалося З0 жовтня 1997 року.

Непересічний твір Павла Пришиби «Моє життя» увібрав у себе цілу епоху українських змагань за право на самостійне життя. Автор надає широке поле досліджень для істориків і краєзнавців. Тут правдиво, без вигадок, подано вражаючі факти періоду так званої громадянської війни, голодомору, репресій 1930 – 1937-го років, німецької окупації. Важливо, що автор все це показує наче зсередини, бо сам знаходився в епіцентрі того безглуздя, став жертвою жахливих подій. Бачив усе, що відбувалося, на власні очі, відчув свавілля більшовиків на собі. Те дикунське розорення селян, той справжній геноцид над українцями, коли вивозили їх до Сибіру цілими селами, родинами з дітьми і залишали серед лісів, у глибоких архангельських снігах, чужому краї, вражає і болить. Автор також показав побут тих людей, що жили на півночі, їх ставлення до засланих туди українців. Неймовірно важку працю на лісосплавах.

Для його твору характерна глибока філософія, роздуми і осмислення суспільних процесів. Він не просто описує події, а аналізує і робить повсякчас свої висновки. Ми бачимо його як ліричного героя в цьому творі, ледь не в кожному рядку відчуваємо неспокійне серце, біль за свій народ. Він переживає, гнівається, засуджує окупаційний більшовицький режим, який приніс стільки лиха українцям. Часом шукає виходу з цієї пастки, дає настанови щодо устрою держави, радить, як діяти, що зробити, щоб Україна стала сильною і незалежною.

Актуально звучать його слова сьогодні: «... А гинеш ти тут (мається на увазі на засланні. – М. Т.) через нерозумних своїх політиків, які в роки визвольної боротьби злегковажили справу української армії; щоправда, писали прекрасні маніфести, але самого головного, сторожа тих маніфестів – українську армію признали не потрібною. А як відомо, слабого всі і всюди б’ють. Отже, дорогий мій спадкоємцю, вчися на історії: пам’ятай, що без армії української, ані не здобудеш України, ані не збережеш її. Шануй борців за державність українську, бо то твоя кров, від якої ти походиш. Та не забувай продовжувати розпочате твоїми прадідами визволення нашої України з-під гніту московського імперіалізму».

Спогади – цікаві і з художнього боку. Ніжні пастельні тони, ліричні відступи, колоритні деталі надають твору справжньої поетичності. Ось згадка про заслання: «... Ми дуже зацікавилися та почали їх (дівчат. – М. Т.) просити заспівати нам якусь нашу пісню. Дівчата спочатку відмовлялися, але коли вже і мати попросила, то тоді вони згодилися. Заспівали вони дуетом «Ой зійшла зоря». Справді, голосочки вони мали, – то щось надзвичайне, небесне. Ця пісня дуже на мене вплинула – пригадалися мені мій рідний хутір, рідні села, брат Іван, що теж, як і я і ці люди, був висланий з родиною до Уралу. Пригадалася моя дружина Ольга і єдина втіха дум моїх смутних, то моя донечка Євдокія, якої я ще і не бачив; і ми під звуки чарівної пісні сиділи і всі плакали. Плачу я і тепер, пишучи оці рядки вже на 51-му році життя, а тоді ж мені було ще тільки 22 роки!». Або ось такі рядки: «На другий чи на третій вечір ми пішли до так званого «червоного» клубу. Там зібралася вся поселенська молодь. Боже, яка прекрасна наша молодь: хлопці та дівчата виглядали чудово! А як співали! Щось надзвичайне! Голоси у всіх як на підбір, бувало, як грянуть «Летить галка через балку» та інших, то просто аж вікна дрижать, а гасова лампа гасне».

Українська пісня рятувала засланців від смути. «Пісня – була єдиною розрадницею моєю чи в товаристві, чи на самоті: співав і сумних, і веселих. Слухали мої пісні сосни за струмком та батько з іншими висланими українцями на іншому кінці бараку. Ось так і молодість моя проходила. Наспівавшись до хрипу, я йшов і лягав тихенько, недалеко від батька, який спав поряд з одним курським, що потрапив сюди з Соловків».

З теплотою і любов’ю автор розповідає про батьківське обійстя, свій рід. Авторові також притаманний народний гумор. Особливо це відчувається у першій частині, де він згадує своє дитинство, навчання в технікумі, своїх друзів та різноманітні пригоди, які траплялися з ним. Спогади «Моє життя» – це не суто мемуарний твір, а й художній. В ньому – всі ознаки традиційної національної літератури.

Михась ТКАЧ,
письменник, заслужений працівник культури України