Жінка-УКРАЇНКА

Розсипала Україна
Намисто по світу.
Погубились намистинки,
Мов малії діти.

Пішла би сама шукати
По світах незнаних,
Та на кого ж лише хату
Й діточок коханих?

Вмилась чистою росою,
Вклонилась низенько,
Склала руки у молитві
До серця близенько:

- Любий друже-вітровію,
Ти всюди літаєш,
Може, ти моє намисто
В світі пошукаєш?

- Сонце, ясне, трисвітлеє,
Весь світ зігріваєш,
Де розсипалось намисто
Ти, напевно, знаєш?

- Трави, в ніжнім оксамиті
Зростаєте всюди, 
Чи сховали ви намисто?
Чи стоптали люди?

- Рідна нене-Україно,
Ми всюди бували,
Твоє краснеє намисто
По світах шукали.

Поприймались намистинки 
У землях чужини
Й проросло усім на диво
Кущами калини.

Всі, хто бачить, - милуються
Кетягом калини,
І намисто з ягід роблять,
Бо то з України...

- Не шкода мені намиста,
Хай собі зростає.
Шкода мені, що цвістиме
У чужому краю.

Ой болітиме серденько,
Як чужії люди
Цвіт калини обламають,
Гілочки порублять.

Нікому буде калини
Кущик підв"язати,
Бо ж далеко Україна,
Рідненькая мати...

Заплакала Україна
Рясними сльозами,
Що розсипала намисто
Чужими світами.

Що не вберегла намиста,
Яким так пишалась,
Що калина на чужині
Без неї зосталась.