Жінка-УКРАЇНКА

Благодійна творча зустріч з поетесою Наталкою Хвацькою в територіальному центрі ветеранів м. Дніпропетровська

Ветерани територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Бабушкінської районної у місті Дніпропетровську ради радо чекали на творчу зустріч з поетесою, членом Конгресу літераторів України, лауреатом обласних і міських літературних премій Наталкою Демідовою (Хвацькою), яка відбулася в серпні 2015 р.

Перша зустріч була хвилюючою і для поетеси, і для ветеранів. Струнка приваблива молода жіночка достойно провела свій найперший творчий вечір з ветеранами.

Краще за шановну гостю, Наталку Хвацьку, ніхто не напише. Тому пропонуємо вашій увазі нотатки її виступу.

Вітаю, дорогі друзі, давайте знайомитися! Мене звуть Наталія Демідова. Народилася і живу в Дніпропетровську. Вчилася в звичайній школі, закінчила з медаллю. Потім закінчила ДІІТ, теж з червоним дипломом, і стала інженером-програмістом. Вірші пишу з дитинства. Коли була в 10-му класі, вчителька запропонувала мені прийняти участь в міському конкурсі «Я юність дідусеву крізь роки пронесу». Свого дідуся я дуже любила, він був героєм війни, і йому я присвятила свій конкурсний вірш. Мені пощастило зайняти перше місце. Такі маленькі перемоги, звичайно ж, окриляють.

Вкраїнонько рідна, ти вбралася ніччю,
Зійшлася на небі мільйоном зірок…
Здавалось, вигукував хтось: «Подивіться!
Це очі Вкраїни, той дивний танок.

Це очі країни, яка нас годує,
Якій зобов’язані всі ми життям.
Ці очі постійно за нами пильнують
З любов’ю, бажаючи кращого нам…»

«…Дідусю, скажи, що ти бачиш в тім небі?
І чом стільки суму у тебе в очах?»
«Я згадував юність…» – «Вона ж бо далеко…» –
«Та спогад цей вільний, як зоряний птах.

Ти права, далеко, та думку не спиниш,
Та навіть й не схочеш спинити її…»
«Невже така сила?» – «Нічого не вдієш…
Та ти ж бо питала». – «Цікаво мені!

Скажи-но, дідусю, чом спогад твій гіркий?»
«Пов’язаний, доню, з війною мій сум…»
«Таж то вже минулось!» – «Ба! В пам’яті дірки
Не зробиш, дитинко, не викинеш дум.

Колись, пам’ятаю, я був ще хлопчиськом,
Із друзями ми влаштували гурток.
Гурток драматичний… та раптом із військом
Пішли усі разом служити на фронт.

Ось так, доню, юність моя проминула».
«Як сумно, дідусю!» – «Так, сумно й мені.
Та ти ж бо права, воно все у минулім…»
«Та ні, то минуле – сучасності дні.

Ви всі воювали для нас, для нащадків,
Майбутнє – найперше! – ти сам це казав.
Чому ж бо вам мати нащадків невдячних?
Чому ти майбутнє найпершим поклав?

Завжди цінуватиму наше минуле,
Завжди пам’ятатиму лихо війни,
Та юність, яку ти не мав, не забуду,
Її я крізь роки нестиму завжди».

«Приємно це чути, найвища подяка
Це чути від тебе, дитинко, повір…
Дивись-но, розвіялась вже нічна мряка,
Чекай-но, піду подивлюся надвір…»

Вкраїнонько рідна, ти вбралася ніччю,
Зійшлася на небі мільйоном зірок…
Здавалось, вигукував хтось: «Подивіться!
Це очі Вкраїни, той дивний танок.

Це очі країни, яка нас годує,
Якій зобов’язані всі ми життям.
Ці очі постійно за нами пильнують
З любов’ю, бажаючи кращого нам…»

Дитячі вірші я почала писати, коли стала мамою. Але не відразу – спочатку були вірші на замовлення, це було цікаво, але продовжувалося недовго.  Коли дочці почали купувати книжечки, я побачила, що одні були чудовими, а інші, м’яко кажучи – не дуже. І тоді я вирішила втрутитися.

Книжки були, як правило, тематичні – рахунок або азбука, тварини або рослини. Я подумала, які теми нам ще не траплялися, і мені прийшла ідея написати вірші про пальчики, а потім – про частини тіла і обличчя.

Так з’явилася Наталка Хвацька.

Для літературного псевдоніму ім’я я вирішила залишити своє, а для прізвища шукала щось завзяте, веселе та цілеспрямоване. Наталія Демідова – таких безліч, а Наталка Хвацька – одна. Не скажу, що цей псевдонім багатьом сподобався, швидше навпаки. Все ж, я вирішила його залишити.

Щодо віршів, то маю зізнатися, що до першої публікації вичитувати і переписувати їх доводилося не раз. Спочатку я робила це сама, потім мені допомагала знайома філолог. Але я відчувала, що цього недостатньо, хоча і не розуміла до кінця, що ж мені, все-таки, потрібно. Тоді я залізла в інтернет і стала читати про поетів Дніпропетровська. Переді мною було декілька фотографій з короткою інформацією. І з однієї фотографії на мене дивилися добрі очі поетеси на ім’я Людмила. Взагалі, Людмила і Олена – два особливі імена в моєму житті. Моя мама – Люда, а сестра – Олена, і більшу частину знайомих мені жінок звуть саме так. І тоді я зважилася написати по електронній пошті відомій дніпропетровській поетесі Людмилі Некрасовській. І вона відповіла мені! Розповіла про літературну студію «Вуглик», де кожен твір розбирається. Про міжнародний альманах «Форум», де в редколегії сидять професійні поети і письменники, і якщо я подам туди свої вірші, то всі зауваження і рекомендації будуть, по-перше, об’єктивними, а по-друге – професійними. Так мої вірші, звичайно ж, допрацьовані, потрапили в 9-й випуск альманаху «Форум», потім в 10-й і 11-й.  Разом з ними були опубліковані і три мої улюблені історії для малят – про апетит, порядок і сон. Вони пов’язані між собою. Головна героїня (від імені якої написані ці історії) – уперта маленька дівчинка, переконати яку – завдання не легке, але здійсненне.

В травні цього року мене прийняли до Конгресу літераторів України. У 2014 році я брала участь у Всеукраїнському поетичному конкурсі «Чарівній мій Дніпропетровськ» з віршем «Донечці про місто» і зайняла почесне третє місце.

А ось деякі віршики для маляток з моєї найпершої серії «Вивчаємо себе»:
 
Ручки

Ручки м’ячика тримають,
Маму з татом обіймають,
І тінями на стіні
Роблять песика мені!

Спинка

Щоб стрункою спинці бути
І про втому геть забути –
Вдень побігай, пострибай,
А вночі – відпочивай.

Щічки

Рум’яні наші щічки –
Ну зовсім як сунички.
Так сильно їх люблю я,
Що кожен день цілую.

Вказівний пальчик

Вказівним є другий пальчик:
Вкаже він, де дівся м’ячик.
Любить кнопки натискати,
Але може й покарати:
«Ну-ну-ну!»

Мама

Мама ніжно обіймає,
Добрі книжечки читає.
І до неї вранці рано
Я завжди тягнуся: «Мамо!»

Тато

З татом добре позмагатися,
Пошуміти й посміятися.
Я схоплю його за тапок
І скажу грайливо: «Тато!»

Дай-дай-дай

Мама вимила стакани
І поставила на край:
Ай-ай-ай!
Я тягнуся, я дістану…
Ні, не вийшло: «Дай-дай-дай!»

Лічилочка-одягалочка

Ніжки в штанцях: раз і два,
Далі – ручки в рукава!
Та чи зможе хтось сказати –
Де од вітру ніс сховати?

……………………………………

Ветерани терцентру готові були слухати й слухати талановиту гостю, прекрасну маму, дочку і дружину, щиро аплодували їй, на що Наталка Хвацька пообіцяла приходити в гості зразу ж за запрошенням.

Що ж, наснаги, натхнення, любові, мирного неба, подальших літературних звершень тобі, Наталочко!

Олена Швець-Васіна,
культорганізатортериторіального центру
соціального обслуговування  (надання соціальних послуг)
 Бабушкінської районної у місті Дніпропетровську ради