Лілія Бондаревич-Черненко: «Почути, що Бог нам говорить…»

Густинь

В усі тривожні і проблемні часи душа людська шукає тиху гавань від злих житейських бур і заметілей, в якій можна було б відігрітися, відчути себе захищеною. Шукає Істину, з якою в життя прийшли б мудрість і головний смисл. Сьогодні, мабуть, лише Православна Віра може захистити, відповісти на багато питань й дасть сили жити з усмішкою, не зважаючи на щоденні біди.

Душа українська живе нині в синдромі листопаду, в депресії, у втомі від війни і трагічних смертей («Господі, море Твоє таке безкрайнє, а човен мій такий утлий!»). Що є добро, а що є зло? Чому ми раптово опинилися в океанах ненависті і зла? Може тому, що не чуємо Бога, не намагаємось жити за Його заповідями? Чи можна перемогти війну і зло Любов’ю?.. Якою ціною платимо на цій грішній землі за неправду і ворожнечу до інших? Що ми знаємо про Ісуса Христа, а – що Ісус знає про нас?..

«…Він жив просто неба, спав на прибережному піску, на траві, на каменях біля криниці, під квітучою смоківницею, оливами Гетсиманського саду…Він любив дітей, піщані дюни пустелі, квіти і дерева…Він приборкував бурі на Галілейському морі, вмів ходити по хвилях. А одного разу воду з криниці перетворив на вино й нагодував п’ять тисяч людей п’ятьма хлібами…Як же виглядав Засновник Християнської Віри релігії – релігії, доступної всім, релігії чистої, вічної і безумовної? Худорлявий, високий?.. Непокрита голова, темно-каштанове, як дозрілий лісовий горіх, волосся?.. Відкрите високе чоло, тонкі та шляхетні риси обличчя, величні й суворі, блакитні (може, світло-зелені?) очі? Від Ісуса пахло свіжою дерев’яною стружкою, бо Він, як і Йосип, тривалий час займався теслярською справою?.. Пахло солоним морем? А, може, пелюстками-квіточками мигдалю?..

Певно, Божественній лик Ісуса Христа недоступний нашій свідомості, і Його зовнішність так і залишиться таємницею, хоч кожен із нас малює Сина Божого як свого найближчого родича, котрий завжди поруч і котрого ми так любимо. Не в нашій волі вгадати й те, як Він виглядатиме під час Свого славного Другого Пришестя – ймовірно. Ми не відразу впізнаємо Його(а чи впізнає Він нас?). Спаситель відіграє таку величезну роль у житті людства, що суперечки про те, як Він виглядав, не припиняться доти, поки ми не зрозуміємо однієї істини з Його вуст: «Щасливі ті, які, не убачивши, увірували…».

Так пише про Ісуса Христа (пробачте за довгу цитату) відома прилуцька україно-білоруська письменниця Лілія Бондаревич-Черненко у своїй новій книзі поезії і прози «Ігуменя», яка була нещодавно презентована в стінах святої Густинської обителі.

У кожного з нас, безперечно, свій власний досвід спілкування з Небом, своє уявлення про Господа нашого…Лілія Черненко вже 20 років займається медіа-служінням Православній Вірі, Густинському монастирю, в якому вона час від часу живе в якості послушниці і часто її називають літописцем сучасної Густині. Духовна тема – одна з головних тем її творчості, й нова книга – вже четверта з 12-ти виданих, в якій вона порушує питанні відповідальності людини перед Всевишнім за свої вчинки, намагається знайти разом із читачем відповіді на питанні, які споконвіку хвилювали людство.

Обкладинка«Ігуменя» щойно вийшла в київському видавництві «Хімджест». Книга має гарне поліграфічне оформлення, великий обсяг – 320 сторінок, значний блок кольорових світлин, яскраву тверду обкладинку, що робить її схожою на дорогоцінну розкішну подарункову шкатулку.

Композиційно книга складається з трьох частин – до першого розділу увійшли нові вірші Лілії Черненко на духовну тематику, до третього – есе, нариси і репортажі останніх років, надруковані в обласній пресі. Центральне місце в книзі (це – другий розділ) займає документальна повість «Ігуменя Віра», де розповідається про життєвий та подвижницький шлях настоятельку Густинського Свято-Троїцького жіночого монастиря на Чернігівщині матінки Віри (в миру – Віри Григорівни Таран).

Це друге «народження» повісті – вона була видана п’ять років тому невеликим накладом, викликала великий резонанс і багато хто з нетерпінням чекав її перевидання. Поява книги «Ігуменя» приурочена до визначної дати – славного ювілею матінки Віри, яку дуже шанують на Прилуччині.

Читачів зачаровують щирість, сповідальна манера письма авторки, філософічність і глибина її роздумів. В рядках віршів та есеїв в повній мірі відображені деталі непростого українського сьогодення – вокзал із переселенцями, стрільба не по мішенях, а по живих людях, згорьована мати над могилою сина, який загинув в АТО, безумне наше плавання на сучасному «Титаніку», який наштовхнувся на айсберги нерозуміння і злоби до собі подібних, а це, безперечно, може привести до краху…Розуміючи це, поетеса інколи зізнається ось у чому – «метеликом хочу я бути – метеликом біля Бога…». І більш нічого не потрібно – ні нагород, ні слави… Серце вночі не дає спати, болить і болить від печальних новин. Але ж, стверджує авторка, і на воєнному зламі продовжується життя: «під православним ліком ще поки живемо…». І «пасхальна у храмі просфора» стає нашим «земним і небесним хлібом».

Тепла молитва біля святих ікон (а кожна ікона дивиться на нас очима Богоматері, Ісуса), Туринської плащаниці силует, вічні дерева Гетсиманського саду, можуть привести нас до Спасіння, змінити себе і сучасний світ на краще – «почути тільки зостається, що Бог ще вчора нам казав…».

Про Густинську обитель та її настоятельку

Матінка ВіраБезперечно, ігуменя Віра – дивовижна, яскрава, харизматична особистість серед представників сучасного православного чернецтва. Справжня монахиня, істинна поборниця Віри, людина великої душі. Черниця, через яку ми маємо можливість торкнутися багатої духовної спадщини Православ’я. Багатьох вона привела до Віри і ствердила в ній.

Густинський монастир – один із найпрекрасніших та найблагодатніших куточків на планеті. Разом з сестрами, віруючими, добродійниками матінка Віра перетворила Густиню на центр високої Православної культури, на тиху пристань Доброти і Милосердя, на духовну перлину, квітучий молитовний сад. Велика сестринська громада, мов дружна родина, яку виховала мудра матір, славиться своєю високою духовною освіченістю, інтелігентністю, щиросердністю..

Ні для кого не секрет, що душею і розумом обителі є матінка Віра – саме вона «заводить», густинський годинник своєю жертовністю, добротою, чарівністю, – говорить Лілія Черненко. –Дивлячись на неї, я зрозуміла, що чернецтво, яке вона уособлює, це – не стільки безшлюбність і чорне й суворе убрання. Це самопожертва і любов, безперестанна молитва. Матінка-ігуменя отримала в дар від Бога особливий талант – знання людського сердца, здатність передбачати подальші долі людей та направляти їх на праведні життєві шляхи. Тому і поспішають до неї з усіх куточків світу – за порадами, підтримкою, благословенням, за безцінним духовним досвідом. Густиня стала для багатьох мірилом добропорядних та гріховних вчинків і навіть думок. Стала Совістю».

Пані Лілія зізнається, що для неї Господь Бог передусім там, у Густині – саме в цій обителі вона так виразно і напрочуд реально відчуває Його, пізнає спочатку – в молитвах, у читанні Святого Письма, бачить в очах матінки Віри…Тема Густині – невичерпна, безкінечна…Тому й більшість нових віршів, есеїв, нарисів із книги присвячена саме Густині, її життєдайному світлу:

– Я щаслива, що мала таку чудову можливість презентувати свою нову книгу в стінах монастиря, в день Пам’яті великомучениць Віри, Надії, Любові та матері їх Софії та ювілею нашої дорогої ігумені, яку всі дуже шанують... Її роки летять, сміються і сумують. То котяться в долоні спілими червонощокими яблуками Спаса, то падають у траву зірками Чумацького Шляху. Життя матінки тече, як вода Вічної річки – в тихих порухах серця, в праці і молитвах, в Любові. В її нинішньому ювілейному вересневому кошику досхочу всього – там дихання вітрів грузинських ущелин, гарячий пісок Палестини, пам'ять про дорогих їй людей, золоте листя вічних дерев, її безкінечне Всепрощення і Мудрість… Радію з того, що багато священнослужителів і паломників отримали в дарунок книгу про нашу матінку та обитель, і вже маю телефонні дзвінки з усієї України – питають, де можна придбати книгу, просять вислати поштою…Це так прекрасно!

Духовна поезія – інше творче небо

Камерність і інтимність – шляхетна особливість нової книги Лілії Черненко «Ігуменя», яку ми вже мали змогу спостерігати і в її попередній книзі під назвою «Густинські етюди». Письменниці вдається гармонічно об’єднати в рамках одного тексту, однієї літературної дійсності своє Благоговіння перед Богом-Отцем, Богом-Сіном і Божою Матерію і такі теплі родинні почуття, в яких немає фамільярності, а є велика Шана і Повага. Ніжно називає вона Ісуса «Мій пілігрим»,співчуваючи, що пізнав Він і прийняв зраду близьких, що завжди почувався, мабуть, самотнім. Молиться разом із Марією біля тіла сина, дякує Всевишньому за те, що Він читає (мабуть, що читає!) її наївні вірші, що співає колискову для внучки. Їй притаманна особлива материнська ніжність, милосердна турбота про Тих, про Кого ми читаємо в Святому Письмі (вона мріє передати теплий шарфик і рукавиці Христу, щоб Він не змерз під час своїх подорожей)… Від того Вони стають ближчими, зрозумілішими, ріднішими для нас – так спроможна писати тільки жінка …

– Вони нам не чужі, Вони – свої, як родичі і друзі, – впевнена пані Лілія. – Ми відчуваємо їхню турботу, розуміємо їх, як близьких, рідних людей…Духовна поезія – річ прекрасна і особлива: це – інший ритм, інші віршування, естетика, простір, ніж у звичайних у віршах…Інше творче Небо – піднесене, недосяжне, таке високе, таке сокровенне, інтимне… Наше Небо належить всім і, водночас, лише тобі, тому вірші про Бога завжди особистісні, вони несуть у собі власне сприйняття Господа, власний досвід спілкування з Ним. Бог – єдиний для всіх, Творець всього сущого, Всемогутній, Милосердний, Справедливий. Той, що дарує Спасіння. І водночас Він у кожного Свій, бо у кожного з нас своя розмова з Ним у стінах храму, в стінах власної домівки…

Пані Лілія зізнається, що простоті і вишуканості слова вона вчиться у найбільш поетичній книзі всіх часів – Біблії, в Пісні Пісень Соломона, в тексті першого послання до коринфян святого апостола Павла... Саме в них вона бачить зразки істинної духовної поезії, хоч і написані вони прозою.

Справжніми родзиночками першого поетичного розділу книги стали «Бусинки з чоток» – це власний винохід авторки. «Бусинки з чоток» – ємкі римовані чотиривірші, в рядках яких немає нічого зайвого і немає чого додати. В чотиривірші завжди закладена одна-єдина важлива думка, на кшталт «І якщо Бог – любов і мудрість, то Богоматір – Доброта?» Або ж – «У кожній жінці Єва живе, однак Адам є не в кожній…»

Під вітрами Всесвіту

– Інколи життя здається схожим на твори Кафки, вражає якийсь

суцільний абсурд, –із гіркотою говорить Лілія Черненко. – Як і чим захистити душу свою? Як протиставити себе безодні безнадії та страху?.. Ми не чуємо інколи, нажаль, що говорить нам Господь. Ми молимося, звертаємося до Бога з проханнями, дякуємо за Його милість. Святі отці вчать нас: «Не кажіть Богу, що у вас є проблеми, кажіть проблемам, що у вас є Бог». Молитва – повітря для душі, її камертон, що настоює душу на потрібну частоту і чистоту. Найкраща молитва – покаянна, найсильніша – за інших, за ближніх, за незнайомих. Навіть за тих, хто за тебе ніколи не помолиться…Я не хочу, щоб у тих, хто прочитає мою нову книгу, склалося враження, що я все знаю і все вмію. Ні, це далеко не так. Я така, як і інші, я звичайна грішна людина, яка сумнівається, помиляється, спокушається і кається. Я ще тільки наблизилась до Господніх дверей, стукаю в них, і, можливо, мені відчинять…

Майже кожен вірш книги Лілії Черненко схожий на молитву. Поетеса молиться в них за Україну і мир, за те, щоб хлопчики планети повернулися з війн живими додому, щоб війни взагалі зникли… Молиться за те, щоб брат не стріляв у брата, щоб вельми шановні державні мужі приймали виважені рішення…

Планета Земля здається їй хиткою колискою, яку розгойдують тривожні вітри Всесвіту. Інколи у неї виникає бажання сісти разом з Ноєм у ще не збудований Ковчег (чи вистачить на ньому місця для всіх нас, слабих і грішних) і попливти на край світу, де завжди – сонце і квіти, де на людину не дивляться через приціл гвинтівки, де люди – щасливі та усміхнені…

Сенс життя кожної людини, як би це пафосно не звучало, –говорить письменниця Лілія Бондаревич-Черненко, –самоствердження в непростому сучасному світі, самовдосконалення. Розуміння Бога, як абсолюту Сумління і праведного життя… Кожен із нас має спрямувати свою добру енергію, вчинки, свої сокровенні молитовні слова Любові і Надії про добро до Неба, до Всевишнього. Всі ці слова наших молитов зберуться, сконцентруються в єдиний потужний згусток Світла й повернуться до нас на Землю Добром…Я впевнена в цьому.

Вона не пропонує готових рецептів, а по-дружньому радиться з читачами. Вона шукає точки опори в цьому хиткому світі. Сумнівається, втрачає надію і знову знаходить її…Крім Православній Віри, вона вбачає ці точки опори в родині – книга сповнена тихої родинної магії. Нерозривна сув’язь поколінь, пам'ять дитинства, в якій є старенька нерозкішна ікона в маленькій сільській хаті, бабця, котра обвінчалася з дідом у звичайній маленькій церкві, ікона Богоматері, що передана в спадок правнукам і досі оберігає рід в нашому непростому сьогоденні…

Приїхавши до мами, під стареньким простирадлом вона цілує православний хрестик…Читає онучці притчу про таланти і відповідає на її запитання: «Куди ж подівся Янгол? Шукала я його і не знайшла. Може, спить він під квітучою вишнею у саду, стомившись від справ?». А вибір завжди незмінний для неї і для членів її родини: «Мій син тепер Псалтир читає під сонячним вікном. Хтось Юду, може, обирає, я ж залишаюся з Христом». Зворушують вірші про батька, який відлетів вже в інші світи, і десь там, на небесному ґанку, сидить зі свіжою газетою, а донька страшенно сумує за ним…

Читаючи поезію та прозу Лілії Бондаревич-Черненко, занурюєшся в тишу, і відходять життєва суєта, весь буденний мотлох. Книга очищає, просвітляє душу, наповнює її благодаттю, дає впевненість у те, що життя, не зважаючи на його складність, – це чудо, що ми не самотні в цьому світі, що потрібно йти на світло Бога, а Він нас чекає. Твори ведуть до роздумів про буття і совість, про святість і Божественну велич, про те, що ми – частина Всесвіту…Це – одкровення, яких потребують наші душі. Подякуємо ж письменниці за цю чистоту, за цей ковток свіжого повітря!

Ремарк говорив, що в темні часи гарно видно світлих людей. У кожного – свій власний діалог із часом, з долею, з людьми і Богом. ХХI століття випробовує людину, і кожен із нас щодня проходить свій власний тест на Порядність та Милосердя. На вміння жити поруч із людьми й бути Людиною…Нова книга письменниці – матриця її душі, надія наших сердець на те, що зло і жорстокість нарешті будуть переможені Добром і Любов’ю, Вірою, Словом, культурою… Може, саме такої книги нам і не вистачало?..

Сергій Дзюба