Жінка-УКРАЇНКА

Вона намагається не занепадати духом. Пам’ятає з Мольєра: «Не падай духом где попало». Наче й не до книжок їй, звичайній жінці бальзаківського віку, яка звикла працювати руками. А от вичитала якось зовсім випадково, та й тепер часом повторює, щоб підбадьорити себе та подруг на автостанції, що теж продають усілякий крам та продукти. З самісінького ранку й до пізнього вечора. Щодня. Без вихідних та свят… Ось такий «бізнес» у невеличкому районному містечку.

Валя торгує рибою. Приватний підприємець. Тут – її «точка». Так би мовити, дорога життя. Звісно, осточортіло: стояти доводиться за будь-якої погоди, павільйон майже не опалюється та ще й протяги! Зиск із того – майже ніякий, але іншим – ще гірше. Он сусідка, старенька тьотя Оля, взагалі, у смітниках порпається. Пенсії – як кіт наплакав, мешкає одна, хворіє. А що вдієш? Жити ж якось треба, от і вишукує бодай якісь припаси. І часом знаходить – то вицвілий окраєць хліба, то не надто ретельно обгризену кісточку…

Валентина з людьми спілкуватися вміє, вона – добра й не нав’язлива. Тому в неї часом купують. Хоч грошей у людей тепер поменшало, вже й риба – розкіш! Щодо риби, то тут вона крупний спец – годинами може про неї розказувати, та так, що заслухаєшся. А скільки рибних страв знає – просто не перелічити. Кухар і кулінар – від Бога! А от сама – вічно на дієті, бо легко набирає зайву вагу…

Звісно, за день можна просмердітися рибою так, що й не відмиєшся, тож доводиться на дорогі, ефективні шампуні витрачатися. На роботі старається менше сидіти, бо так ще гірше. Тупцяє туди-сюди, навіть таку-сяку зарядку робить, коли людей – не густо. Одягатися доводиться якомога тепліше, але за собою слідкує – виглядає молодше.

Отак і стоїть роками, мов солдат на бойовому посту. Постійні покупці так і кажуть: «Піду до Валі, розвіюся, побалакаю від душі про життя-буття та й рибки смачненької куплю». Валю тут усі тепер знають! Бо вона – привітна і найменше обважує.

Ось тільки перевіряльники замучили. Теж рибки хочуть, от і вештаються мало не щотижня: податкова, міліція, санстанція, пожежна охорона… Валя спочатку давала, дурна була, недосвідчена. А зараз, тільки-но гості непрохані з’являються, «крамничку» – на замок, ноги в руки та й хутенько з базарчика, тільки п’яти мелькають. Перечекає чергову заповзятливу «перевірку» та й спокійно повертається до своєї риби. Ще й подруги-сусідки розкажуть їй, як враз скисав, мов молоко, якийсь «грізний», набридливий дядечко, спіймавши облизня.

А ще їй дуже пощастило, що вчасно, до війни, повернулася зі Стаханова у рідні краї. Років п'ятнадцять там прожила – трудилася, як віл, на шахті, бо чоловік Сашко колись потягнув її на Донбас – на заробітки. Одразу ж став шахтарем, приходив додому страшенно стомлений, бо шахта – стара, техніки обмаль, безпекою людей не переймалися… Валя каже, найгірше їй було сорочки прати – буквально всі чорнюзні, ніякі відбілювачі не допомагали. А потім сталася страшна аварія, й багато роботяг загинули чи скалічилися. Сашку поталанило – не працював того дня, тож потім, зціпивши зуби й тамуючи сльози, мовчки витягав небіжчиків та поранених із завалів…

Похорон був – усе місто зібралося… Олександр гірко пив не один день, хоч зазвичай був байдужим до оковитої. А коли нарешті прочунявся, сказав, як відрізав, що більше в те пекло не полізе. Хай би вона пощезла, та триклята шахта, зі своїми гіркими заробітками, які ще й нерідко вибивати доводилося, затято гримаючи касками біля міськради.

До речі, шахту невдовзі закрили, бо – нерентабельна. А, швидше на все, злякалися, що комусь із можновладців за ту аварію відповідати доведеться, а не тільки якимсь «стрілочникам» – дрібній «сошці», що пригрілися біля того начальства…

Валя з Сашею продали свій гарний будинок, потом і кров’ю збудований міцними чоловіковими руками, за безцінь та й повернулися на Чернігівщину. А там роботи – катма: підприємства всі позакривалися, на селі – пустка. А у них – мала дитина. То й вирішили стати бізнесменами, адже як це помпезно звучить, і сам собі – господар! А роботи вони ніякої не бояться, та й клепка у голові така-сяка є. Звикли ж крутитися, а не сидіти, склавши руки, чекаючи з моря погоди.

Однак, виявилося, що чесною працею приватному підприємцю в Україні не вижити (коштів не вистачало навіть на найнеобхідніше), а обманювати людей, кривити душею не хотілося. Тож Валентина лишилася хазяйнувати на «точці», а Сашко вирушив із приятелем нелегально шабашити до Москви.

Протримався кілька років – ставилися до них, мов до худоби: мешкали в бараках, було холодно й голодно. Та ще й постійний страх – будь-якої миті могли обібрати, мов липку, тамтешні бандити, а то й вбити, бо ж хто б із них, рекетирів, спитав за якогось заробітчанина?

Дякувати Богові, повернувся живим і здоровим, привіз дещицю грошей. І – подався шабашити до Києва… Так і живе: то в самій столиці заможному депутату-крутелику хороми ремонтує, то вирушає до Чернігова, Прилук чи навіть до сусідньої області – в Гребінку... Майстер на всі руки, а в рідному місті нікому не потрібний. Прикро, а що вдієш? Буває, приїжджає понурий і злий, матюкається, що доводиться вештатися бозна де, а хочеться хоч трохи відпочити, бо й старість – не за горами. Вже й спину ломить від тієї важкої, ненормованої роботи, і руки-ноги аж викручує… Проте він побуде день-два, передихне, і – знову на свою каторгу.

А треба ще ж і опікуватися старенькими батьками, яких обсіли недуги… Одна радість – син – із золотою медаллю закінчив школу, потім із червоним дипломом – столичний університет. Самотужки влаштувався фінансистом у велику фірму, витримавши шалений конкурс: майже 200 бажаючих – на одне місце. Одружився на красуні Олі, вже має квартиру в Києві та престижну автівку. Обіцяє за 20 років керувати потужною фінансовою компанією.

Та Валентині хочеться одного – ще встигнути онуків поняньчити. Ото й усе… Колись мріяла працювати вихователькою в дитячому садку, однак не склалося. Рано вийшла заміж, а за дев’ять місяців народила свого єдиного синочка Вадима. А далі – Донбас, шахта… Тож навіть технікум не встигла закінчити.

Втім, вона не переживає: «Я виховала хорошого, чуйного сина. Це – теж дуже важливо! Тому почуваюся щасливою. Хвилююся, щоб якомога швидше закінчилася ця жахлива війна, і в Україні нарешті налагодилося життя. Вірю, що так і буде. Хочеться ще трохи пожити по-людському».

Сергій ДЗЮБА