Саме таке враження складається після перегляду кількох серій нового польського серіалу «Дівчата зі Львова», що вийшов на екрани у вересні на TVP1. Автори стрічки називають її трагічною комедією, яка «без прикрас та спотворень показує дійсність польського та українського суспільств».

Проте з перших кадрів бачимо невідповідності, принаймні в українській дійсності. Починаючи від зовнішнього вигляду вулиць і героїв (вбраних на польський манер) і закінчуючи характером і національною харизмою.

Україна в «Дівчатах зі Львова» подається як мала частинка Польщі. Така собі Мала Польща. Чи то грошей забракло поїхати знімати українські серії в Україні, чи пролунала «слушна» думка — «А навіщо? Наш Перемишль нічим не відрізняється від „їхнього” Львова».

Вказівники, дороги, вулиці, дорожні знаки — відформатовані за польським зразком і показують поверховість поляків в намаганні показати українську дійсність без прикрас. Спотворення теж не забарились. Бачимо помилки з перших хвилин в українських надписах (модельне агентство «супер модел» без м’якого знаку на польський манер), якісь невідомі сленґи типу «пся мать» і «пся крев»; і зрештою укомплектований образ українця-бандита і українки-«бляді». Останнє — цитата.

Українська жінка: гарна й продажна

Першій українській героїні Свєті (чомусь львів’янка називає себе на російський манер), що живе в Польщі 3 роки і стала «цивілізованою пані», пропонується вигідне заміжжя. Ну а що ще може цікавити молоду українську заробітчанку в Варшаві (з двійкою дітей)? Спершу вона ставатиме жертвою сексуальних домагань старого хворого на Паркінсона польського пана, згодом побиватиметься за престижною позицією дружини заможного поляка, готуючи йому борщі, не забуваючи про макіяж і короткі спідниці. Остання родзинка і головна зброя, на яку лічить дівчина східного обряду, — магія «берегині».

«Польське суспільство, хоч і цивілізованіше, але в тій західній гонитві втрачаємо своїх жінок. Візьмімо собі українок. Вони вродливі, поступливі, доступні й невибагливі, слугуватимуть в наше задоволення, а їм — на користь», — ніби читаємо підсвідоме пана поляка Меценаса.

Східний обряд тут представлено навіть формально. Четвірка українок неодмінно по-церковно-цирковому відмолить «Богородицю», коли польський спецназ увірветься до їхнього помешкання в Варшаві. Згодом дівчата мають обов’язково піти у василіанський монастир на Мйодовій в пошуках роботи, куди сходяться всі принижені українки-заробітчанки плакатись на несправедливих польських панів.

Наступна героїня Поліна представляє іншу рольову позицію українського жіноцтва — клас професійних красунь. І тут модельна риторика відпрацьовує зручний для тих, хто не бажає змін, стереотип. Українки в модельному бізнесі — це «кажда блядь», котра «з такими ногами на раз знайде собі спонсора». Так про себе вустами польських акторок говорять наші героїні-українки. Серед них знаходиться найспритніша. Власниця модельного агентства готова відкласти свої бізнес-амбіції і їхати в Польщу прибиральницею, «аби тільки подалі від цього банкрутства». Між рядками читається натяк на загальну ситуацію в країні. До банкрутства її довели українські чоловіки — нероби й паразити. Але про них пізніше.

Одразу на противагу вульгарній моделі змальовується скромна представниця класу української інтелігенції, у якої теж не все гаразд. Львівська скрипалька Уляна, втративши роботу в консерваторії (донька ректора захопила її місце — наїзд на українську адміністративну корупцію), вирішує їхати в Польщу заробляти прибиральницею. Скрипку продає за безцінь, яку музичний вчитель після від’їзду Уляни повертає її мамі. Напевно на цій сюжетній лінії польський сценарист послабить тиск на українські «недосконалості», обіцяючи, що в серіалі будуть і позитивні герої. Можливо, Уляні готується заслужене визнання вибагливим польським суспільством, котре, безперечно, знає ціну талантам.

Остання роль віддається сірій мишці Олі, психологічний вік котрої не перевищує 10 років. Вона безперестанно плаче і всього боїться. Поривається віддати свій паспорт польському панові, з порога корячись класовій ієрархії. Упокореність і закомплексованість — базові риси четвертої героїні. Вона теж вимушена рушити на Захід, аби назбирати статки для свого нареченого — того українського чоловіка, котрий не здатний самотужки заробляти, а любить лише пиячити.
І ось ми переходимо до другого, хоча й не головного, але виразно змальованого польським режисером, планом українського суспільства — чоловіків.

Український чоловік: пияк і нероба

Один з них — професійний нероба в стилі рок-н-рол, який, маючи «велику гідність», не хоче заробляти на якихось там будівництвах, тому відсилає свою наречену в Польщу. Циганить в неї гроші на горілку, виспівуючи «ти ж мене підманула», а після її приїзду в Польщу вимагає грошових переказів на свої подальші розбишацькі потреби. Свою професійну кар’єру Ігор розвиває шляхом приниження і використання своєї дівчини.

Наступний з «хлопців зі Львова» — чоловік скрипальки Уляни — «трутень», як його кличуть за сценарієм. Пиячить, матюкається, підіймає руку на дружину, тягне до ліжка її подругу, принижує її матір, вимагає гроші, осоромлюється на всю вулицю, бігаючи голяка за дівчатами.

Епізодичні чоловіки, яких бачимо, — типові зеки й телепні, які мають на думці лише одне — горілка, спідниця, гроші, і бажано все це комплектом.

Якщо ж у найближчих серіях так і не з’явиться позитивний український герой, то цих кадрів має бути достатньо для вироблення характерного ставлення до українця 2013 року (цим часом датуються події в серіалі, у реальному часі тоді в Україні назрівав Майдан).

На перетині двох слов’янських світів глядача занурюють в цивілізаційний контраст. Прощаючись з УКРАЇНОЮ, дівчатам довелось віддати данину корупції, скинувшись по 20 доларів митникам (українське варварство й надалі переслідуватиме дівчат у Варшаві в місцях скупчення українських заробітчан). Натомість ПОЛЬЩА зустрічає їх американськими хмарочосами. Невдовзі щоправда й тут з’являться подряпані під’їзди і невиховані поляки. Але заможне суспільство має право на свої слабкості.

Пани-поляки

З точки зору українського громадянина, поляки в серіалі постають цивілізованими панами, проте вони розбещені принадами власного багатства. Якщо переглядати фільм з точки зору глядача, то герої і сюжети видаються набором випадкових змінних, часом трагічних, часом комічних. Натомість оком оглядача видно повкладану закономірність.

Обрана тема говорить: українці — це прохачі, які живуть у звуженому інтелектуально-культурному діапазоні й не можуть самостійно досягти зрілості, вони потребують наглядача і старшого помічника.

Так, як російське суспільство втягують подібними міфами гібридної війни в радянське минуле, аби не дати зреалізуватись українсько-російському партнерству, так і польський глядач запросто скочується в нішу тих часів, коли не панували гасла «за нашу і вашу свободу».

Можна б не вдаватись у прискіпливий аналіз і спокійніше ставитись до комедійного жанру кіно і телевізійного висміювання українців та поляків, якби був на те відповідний час. Час комедій і розваг, підкріплений впевненою позицією України й українського громадянина у світі. Це було б доречно в час, коли нас знали б такими, якими ми є. І будь-яке висміювання не пошкодило б національним інтересам українських громадян. Але серіал транслюється в прайм-тайм на популярному польському телеканалі в найбільш солідарно налаштованому європейському суспільстві. Тоді, коли Україна переживає війну не лише за територію й незалежність, але за українську й європейську ідентичність — нейтрально ставитись до таких «культурних ін’єкцій» не розумно і не далекоглядно.

«Дівчат» знімали навесні 2015 року, після Майдану і під час війни. Найновіші права й цінності гідності, рівності і свободи, котрі зі швидкістю виборчих перегонів витісняються з української дійсності, хтось поспішає придушити в зародку нової свідомості закордонних союзників України. Складається враження, що польський серіал працює на користь зовнішньої суб’єкта, даючи життя «зручному» формату взаємин між поляками й українцями в інтересах третьої сторони.

Тіна ПЕРЕСУНЬКО, кінокритик

Фото з TVP1

P.S. Мій прадідусь, який просидів в таборах 10 років і писав про війну, свідчив про розпорядження з боку московської цензури щодо того, як правильно розставляти «етнічні акценти» за радянським стандартом: командиром має бути росіянин, комісаром — єврей, а поліцаєм і зрадником — українець. Підходи не нові і добре відпрацьовані в культурній практиці «старшого брата». Невже в польських сценаріях теж є свої вимоги до розподілу ролей між націями?

Джерело: http://prostir.pl/lifestyle/15092101/