Жінка-УКРАЇНКА

* * *

Зі сходу зловісне привиддя орди.
Палючі вітри хижо дмуть із-за Дону.
Печалять серця темні знаки біди,
Сини повертаються в трунах додому.

Та ми не згинаєм ні душ, ні плечей.
Глянь вгору крізь сльози, моя Україно,
Не сонце, що ворога гнівом пече –
То з наших майданів палаюча шина,

І Сотня Небесна довкруж і Полки
З Донбасу – стоять на Господнім осонні.
Позаду в борні за свободу — віки,
Попереду Юрій святий в обороні.

На коливо жайвір їм зерна несе,
Ясу їм орли провіщають підхмарно.
Жорсткішає битва і вищає сенс.
Кров наших героїв пролита не марно.

Сльоза материнська, мов Божа роса,
На рідній землі проросте дивосилом,
Дубами незламно вросте в небеса,
Чар-зіллям до ран, що помножить нам сили.

* * *

Ой ви, ночі Донеччини сині
І розлука, і сльози вночі.
                       В. Сосюра

Гримить на сході. З «градами» гроза.
Ховає в листя перший цвіт жоржина.
Тяжкі дощі, мов мамина сльоза.
Щодня з війни чекає мати сина.

– Ти не тривожся, рідна, і не плач, –
Він посилає звідтіля привіти, –
Я знаю, що найбільша із удач –
Вернутися із битви й просто жити.

Та знову бій. Він хижу смерть несе.
І стука в серці істина єдина:
Мета найвища і найвищий сенс –
Неопалима наша Україна.

Донецький степ гірчить у полинах,
Крадеться ворог здичавілим шляхом.
І б’є крилом у мамине вікно
Сполохана грозою дальня птаха.

* * *

Останні крихти літа голуби
Визбирують на мокрому майдані.
Кажу бомжу: «Прости і возлюби!»
У нього постать знаком запитання,
Кармічний погляд на сумний листок,
Що зречено втопився у калюжі.
І знає він: цей світ – театр Арто,
Де глядачі байдужі і недужі.
Мов соломинка промінь – то вхопись,
Виборсуйся з депресій скільки сили.
Хай вабляче вібрує синя вись,
А хтось таки якось її осилив.
Я знаю, що кажу. О, я ще та !
Душа сонцепоклонством ще зоріє.
У хмарах, бачу, золоті міста
Пливуть, як марево, як мрія.

* * *

Всі ріки впадають у Лету.
Всі течії — для боротьби.
Напружую м’язи для злету
Над обширом макро-доби.
У пошуках острова-раю
Обнишпорю пекла земні.
Найгірше мене той облає,
Хто клявся найбільше мені.
А світу мене не зловити.
А світу мені не вловить.
Та сенс, що туманом повитий,
Бентежить, не йде з голови.
Знай, варто крапки розставляти,
Окликнувши долю на «ти»,
Хотіти, творити, шукати!
Це потім полічаться втрати
Й розставляться Богом хрести.

* * *

Вночі троянди плакали дощем
І з острахом ховалися у тінях.
А вранці тільки схлипи… тільки щем…
Солодкий лоскіт теплого проміння.
Сад у молитві, поглядом увись,
Де небо, мов ікона боготвірна.
Крило пташине вигином брови
У подиві. Печаль душі співмірна.
Спадає час – дощинки у пісок,
В підземні русла забуття, поволі…
Нам вишиває сорочки бузок,
Все хрестиком, на літо, як на долю.

* * *

Я червоним обведу вуста,
Щоб було округло і яскраво.
Обів’ю прозорим шовком стан
І кудись гайну собі на каву.
Вечорова гама кольорів –
Це лише одне з фатальних рішень.
Хто б сьогодні мною придурів,
Щоб було пікантніше й гостріше.
Ми б із ним пили на брудершафт,
Цитували б Гоголя і Лема.
Я б ховала під прозорий шарф
Ефемерні кілечка „Елему”.
А душа – гранилище чеснот,
Неомодернова і безмежна.
В цей притьмом полишений цейтнот
Я така нікомуненалежна,
Куртизанка вічна, як жага.
Тут, серед руїн нового Риму,
Тиха усуспільнена нудьга
Скніє передбаченням екстриму.
Ми б не шкодували віщувань –
Апокаліптичної мороки.
В чарці трунок – висвітлена грань.
Добрий бармен з поглядом пророка.

* * *

Інсталяція «Світ» із акцентом на «техно».
Експресійний нюанс – твій розхристаний шарф
І моєї душі розмариновий шарм,
Ранній вечір, коли так заманливо темно.
Так оманливо, так мерехтливо, незримо…
Поцілунки й слова, і вогнів перламутр…
Із-за барної штори підпилий амур
Так ретельно націлився – вистрілив мимо.
…Все о’кей, ми заснемо лише на світанні.
Ієрогліфи снів. Смисли не до снаги.
Це з обкурених капищ богемні боги
Надішлють нам гламурні послання.

Кохання

Обраниця, бранка… І тінь моя кара,
І власна свобода мені не пече.
Кармінним чорнилом записана карма.
Віват, диктатура коханих очей!
Любов, як стріла, що застрягла у серці.
Мій профіль на карбах твоїх нагород.
Готова тобі, переможцю у герці,
Віддати коштовні скарби насолод.
Я дотиком ніжним зніму твої лати,
Омию від пилу важких роздоріж,
Босоніж тобі затанцюю пілатес,
Забувши, що в пазусі схований ніж.

Жінка і літо

Пломінь вуст на вуста, дотик лагідних пучок.
Розкотилися бісером дні – не збереш,
Бразкітливо-неспинно, грайливо-співучо
З оксамитно-вельветних декорів одеж.
Неприкрите плече – сяє сонячно обрис.
Першу зморщечку мудрості вітер не стер.
Мали рацію ті, що знайшли твій прообраз
В антикварних статуях прекрасних гетер.
Мали рацію… Що асорті бісеринок…
Промінець до плеча, мов на скрипку смичок.
Розкотилось намисто між білого крину,
 Між ласкавцю, любистку, солодких гречок.
Хміль гойдається в келишку, чисто, прозоро,
Із гірчинкою істини, що аж на дні.
Золотистий амур стереже гострозоро
Тінь свою між фіранок в твоєму вікні.
А дощі й дзиґарі ще безсилі і ниці,
В лабіринті душі ані натяку тризн.
І не правда, що в нім таємничі жахливі
Витлумачують ревно твій кожен каприз.

Літо

Літо смислами грає, двозначне, як флірт.
На долоні вікна сонце теплим десертом.
На губах поцілунку невипитий спирт.
І блакитна душа незім’ятим конвертом.
…Я про нас напишу. Це пікантний сюжет,
Де герой випадковий, де все неконкретно…
Запишу, зашифрую й забуду, авжеж…
Лист на синій пелюстці із грифом «секретно»
Заліплю сургучами гречаних медів
І закину вітрам, що летітимуть мимо,--
Хай мені принесуть якось згодом, тоді,
Коли я поміняю адресу на зиму.

* * *

Тремтить знервовано цигарка в пальцях.
Ах, романтичний спогад – ніби дим,
Бо жити – це бувати у бувальцях.
У вас не так? Даруйте, менше з тим.

З минулим жінка, що, авжеж, минає –
І вже за сорок… Скажем, бабин вік…
Душа – то кін. І драма ще триває
У пристрастях… за ширмою повік.

Найперше шарм. Лице, бігме, палітра:
Помада, тіні і паризька туш.
Сьогодні в залі забагато світла.
Шкода, не їй, не їй зіграють туш.

А погляд чоловічий, наче протяг –
Роздмухана жариночка на дні.
А вже часу не відкладеш на потім…
Шерше ля фам,-- почулося чи ні?

Вечір

Мов мастодонти стадом, місто, твої будинки,
Здиблені вітром гриви хижих твоїх антен.
Я навпрошки, дворами, поспіхом до зупинки.
День трудовий позаду, й думається про те,
Що без любові скрутно. Дощ. Парасоль кондоми.
Що суєта – минуще. Сутінки – детектив.
Згустки адреналіну – темних стихій фантоми
У підворіттях стихлих вечір позолотив.
Бар закликає спраглих у мізансцени раю,
Видив асортименти… але не в тому річ.
Серце – сільська хлібина. Вам відломлю окраєць,
Перш, ніж прудка автівка нас повезе у ніч.

* * *

Коли мій знетямлений світ
Згорає, зірвавшись з орбіти,
І коле у серці, як глід,
Питання: як бути, як жити?
Я струшую попіл з одеж,
Підводжу знеможені очі –
Натхнення з небесних безмеж
Хай сил додає. Хай доточить
Невтомного дня. І зорю
Засвітить. Візьмуся до діла
І знову, і знов сотворю
І твердь, і високі світила.
Відтак облаштую едем,
Де ружі, веселки і пави.
Придумаю день – хай прийде,
І слово промовлю ласкаве.
Заходьте, хто б слова хотів,
Чи хліба, чи світла ідеї.
Творець своїх ніжних світів,
Утопій земних Галатея –
Що маю – усім поділюсь
Й ніколи не буду убога.
Я вірю, надіюсь, люблю –
Живу поцілована Богом.

* * *

На чоло – дощі студенні,
Штурханом у плечі вітер.
Мокре листя мимо жмені,
Як монети… Не зловити.
Я не прийнята до раю –
Чи зарано, чи запізно.
Сіра нитка небокраю,
Мов розіпнуте повісмо.
Сад зіщулився за муром
І не йме нікому віри.
Відлетіли всі амури
Нелегалами у вирій.
Хто б знайшовсь на добрім слові
І сказав: «Душею скресни,
Жінко сонячної крові,
Жінко з поглядом у весни!»

* * *

А Бог мені дивну придумав любов,
Солодку, мов ягоди терну з морозу, --
Для серця навиріст. А день, що прийшов,
Приніс мені вітер, приніс мені грози.

А я не боюся. Я тіні, як хмиз,
Збираю обіруч і кину в багаття.
Приходьте, химери, з очима зими,
Бо ви мої сестри, бо ви мої браття.

Я з вами ділитимусь крихтами мрій,
Окрайці ілюзій роздам празниково.
В громах канонади і в тиші німій
Молитися будемо ревно на Слово.                  

* * *

А в мене лиш до осені стежина…
А в мене лиш до вечора чекання…
Сплететься ніч у небі, як ожина
Шорстким клечанням.
 
Для прихистку хатина гарбузяна
У нетрях нестолоченого кропу,
Де сонях осипається багряно
На денце ще одної з мізантропій.

На дощ дзвіночки збилися із тону,
Трава до ніг – немов зім’ята лаха.
Мисливцю із сузір’я Оріона,
Впіймай для мене райдужного птаха.

Хай дивним співом повниться хатина,
Слова небесні я би зрозуміла…
Щоб впевнитись: я — Вічності дитина,
Я маю крила!

Я і кіт

Тиша вечорова. Я і кіт.
І зеніт у зблисках феєричних.
Ми сьогодні згодні на політ
По далеких трасах галактичних.
Та шкода – ракети в нас нема,
В космосі не відшукати броду.
Скільки зір роздмухала пітьма!
Це ж з якої душі наші родом?
Я в замрії. У бентезі кіт.
Хвіст – антена піднята угору.
Із далеких палахких орбіт
Хтось із ним шифровано говорить.
Кіт не каже, не його вина,
Лиш мурчить по-змовницьки наївно.
Уночі насниться в дивних снах
Із кошачої переклад недослівний.

* * *

Терпкі світанки. Темні вечори.
Тумани непроглядні, мов навали.
Між сугестій непевної пори
Мої думки, неначе коні чвалом.
Із безгоміння оклики навстріч.
Душа – вона таки не безіменна,
Ситуативна, кровна – в тому річ…
Печаль, як тать, хватає за рамена.
А я себе придумала з жоржин,
Зозулин голос випросила в літа,
Аби гукнути світу:
                     —Бережи
Аж до снігів ламку галузку цвіту.
Фрагментом, знаком, словом, аби лиш
Звучанням барви, грацією стебел.
І мрію я чомусь не про Париж.
Сама я в еміграції до себе.
І зась до мене золотій орді.
Бо я ще маю право на надію.
Зоря з туману. Кола на воді.
Хронічність днів, яких не розумію.

* * *

У затінку погляду твого сумного
Присвічую полум’ям клена,
Аби між відбитків стуманених крил
Птахів, що безрідно гайнули у вирій,
Яскравих уламків минулого літа,
Розтрушених слів, що цвісти перестали,
Знайти себе ще раз… себе… ще разочок
Таку веселкову, таку пелюсткову,
Таку, яку вигадав ти необачно
Для спогаду, що загубився у часі.

Я

Фольклорна натхненниця осінь
Розносить дощі у решетах.
Вітрисько у сквері голосить –
Заплутавсь у мокрих тенетах.
Повірити в правду неважко,
Змахнувши сльозину із вії.
Маленька поранена пташка
У різьбленій клітці – надія.
А я, раритетна кобіта,
Годую її із долоні, --
Не годна ж бо, знаю, злетіти –
Ачей, ми фортуні сторонні.
Попереду дні, мов кросворди,
Похмурих думок круговерті.
Не всі доживуть до свободи,
Та всі доживемо до смерті.
Печуть почуття незастиглі.
На серці гарячі естампи.
Душа в марокканському стилі
 Під сонцем настільної ламп

* * *

На тій трасі, яка невпокорена часом,
На стрімкій, що ніколи не знатиме спину,
Поспішала я і почувалася асом.
Та натисла на гальма – хай стану, спочину.
Заверну у цю вуличку, врослу у трави,
Босоного, аби не зламати підбори.
Це ж кому я сюди, не заради забави,
Присягла повернутись, здається, учора?
Так знайомо, так рідно у дворику цьому,
Що заріс аж по небо густими бузками…
Мож, то не луна… може, кличе додому
Голос вранішній, теплий мамин?
Озиваюсь: я тут, відчиняйте ворота
І стеліте обруси. Хай твориться свято!
Та стежина заплуталась в диких осотах…
Та ніхто не виходить із ветхої хати…
Все життя поспішала, а нині не вспіла.
І гортається спогад – болюча омана.
Загубились ключі від замків зіржавілих,
І куриться бузок непроглядним туманом…