Жінка-УКРАЇНКА

Слово про збірку поезії Лариси Ткач «Кришталева роса»

Як нива до землі хилиться важким колосом в жнива, так і з роками життя людське зазвичай набуває осмисленої ваги. Тоді падає зерно-думка в землю, щоб прорости гострим, мов спис, спомином. Або віршем.

Збірку таких віршів зараз тримаю в руках. Книга-доня. Книга-доля. Книга-сповідь. Найменше в ній – претензії на оригінальність, “неподібність” та суперновочасну трендовість. Найбільше – щирості.

Коли світило пристрасті випалює юнацькі мрії, воно лишає на тілі свої відмітини – спомини (“Цілує сонце зморшку на руці” (“І знов весна, і знов летять лелеки”), “Хоч доля намережила поразки” (“Тобі”), “Твої вже скроні – білі крила, і густо зоране чоло”)). Пережите – красиве, чесне, вкарбоване в шкіру –– можна виспівати журавлиним “курли” (у Лариси Ткач улюблений метафоричний образ – саме птаха, його крила підтримують її душу в життєву негоду, не дають впасти), й вишити гладдю-хрестиком (“У тебе вишита сорочка й задума синя у очах” (“Пам’ять”)), а чи й інтимним доторком – невидимим оку татуюванням (“Твій теплий дотик – як весна у квітні. Понад землею птахою кружляє твій ніжний погляд”).

Чи може людина, душа якої помережена таким чудовним орнаментом, відчувати себе нещасливою? Поетка немов би постійно зважує відповідь на це питання. На шальках терезів – юність, краса, кохання і – сиві скроні, мамин нестерпний відхід у вічність, жаска тривога за Україну та дітей-онуків у криваво-небезпечний час... Та чи й мало переживань у Матері?

Гойдає вітер долі терези. Куди схилить, що переважить? Хапає рука, мов останню опору, калиновий стовбурець на батьківському подвір’ї. На вустах – слова молитви.

Життя швидкоплинне:

“Ще вчора нам весни несли журавлі –
Сьогодні вже осінь несуть на крилі” 

                              (“Твій погляд пронизує серце мені”).

А що вічне?

Розборсане невстанне балансування на межі щастя-розпачу, кохання-розлуки, Осанни Господу – хвиль зневіри і відчаю – це так по-жіночому, так щемко і болюче. Простір поезії “Журавлиний щем” налитий об’ємними патовими метафорами (“Сонце розрізало віями хмари осінніх димів”), підсиленими навмисне зіжмаканою ритмомелодикою й підкреслено точними римами.

Рефлексуючи про те, що лірична героїня постійно тужить разом із осінніми дощами – “літечко тепле минуло”, а люди забули про минущість земного, занадто прив’язані до матеріального світу - авторка часто апелює до народнопісенних образів, таких близьких її творчому “Я”, не боїться здатися читачеві тривіальною, запростою – і перемагає цю позірну простоту своєю відвертою наготою душі.

Відліт птахів у вирій.

“Край свій крильми обняли” – може, востаннє? У кого не здригалося серце – “мить неповторна: “курли!...”. Дими, мряка й сірий ключ, намальований кінчиком ножа на покраяному дощами хлібі-небі (окраєць неба – часто говорить Лариса Ткач, бо то, мабуть, її хліб із зерен й споминів).

Відліт. Птахів. У Вирій.

Сірі сакральні крила знову приймають звичну ношу: “Тож в піднебесся до мами біль мій і щем понесіть”. Там, у Вирії, чекають, і те чекання є нестерпним для усіх. Саме про це – “Журавлиний щем”:

“Бо не минути й нам Вирію:
Часу незвіданий плин.
Там за межею десь білою
Мусить спинитися він”.

У крихкому скляному дзбанку життя, потерпаючи, аби не втратити, несемо отримані у спадок від матерів наших головні жіночі клейноди – не блискучі золоті цяцьки, ні, а передусім прадавню батьківську віру, любов до рідної землі-мами, до крихіток-зернят своїх – дітей, внуків, кохання до єдиного.

Туди, до білої межі.

Олена ГУДЗЕНКО,
кандидат філологічних наук, доцент