Ткач Лариса

На журавлиних крилах

Слово про збірку поезії Лариси Ткач «Кришталева роса»

Як нива до землі хилиться важким колосом в жнива, так і з роками життя людське зазвичай набуває осмисленої ваги. Тоді падає зерно-думка в землю, щоб прорости гострим, мов спис, спомином. Або віршем.

Збірку таких віршів зараз тримаю в руках. Книга-доня. Книга-доля. Книга-сповідь. Найменше в ній – претензії на оригінальність, “неподібність” та суперновочасну трендовість. Найбільше – щирості.

Коли світило пристрасті випалює юнацькі мрії, воно лишає на тілі свої відмітини – спомини (“Цілує сонце зморшку на руці” (“І знов весна, і знов летять лелеки”), “Хоч доля намережила поразки” (“Тобі”), “Твої вже скроні – білі крила, і густо зоране чоло”)). Пережите – красиве, чесне, вкарбоване в шкіру –– можна виспівати журавлиним “курли” (у Лариси Ткач улюблений метафоричний образ – саме птаха, його крила підтримують її душу в життєву негоду, не дають впасти), й вишити гладдю-хрестиком (“У тебе вишита сорочка й задума синя у очах” (“Пам’ять”)), а чи й інтимним доторком – невидимим оку татуюванням (“Твій теплий дотик – як весна у квітні. Понад землею птахою кружляє твій ніжний погляд”).

Об'єднати вміст