Жінка-УКРАЇНКА

Людина повинна знати свою історію, бо це наше коріння. Якщо воно глибоко в землі, то й ми міцні, жодна буря не вирве таке дерево…

Анна МУРАШКО,

студентський Медіа-центр Університету «Україна»

26 листопада 2015 року в Університеті «Україна» відбувся Круглий стіл, присвячений ушануванню пам’яті жертв Голодомору в Україні. Організатор − кафедра української мови, літератури та східних мов Інституту філології та масових комунікацій університету,  модератор заходу – старший викладач Лідія Луценко.

Із самого ранку студенти мали змогу долучитися до акції «Запали свічку» та вшанувати жертв Голодомору 1932-1933 рр. хвилиною мовчання, що стало традицією в університеті. У ці дні Україна  і світ згадують жертв геноциду, організованого комуністичним режимом Радянського союзу.

Алгоритм Круглого столу визначали його схвильовані учасники, які зібрали болючі спогади рідних про період відчаю; незапалені свічки на столі, що символізували пам’ять про тих, хто не встиг народитися, чия душа не відійшла (бо за душею, яка померла, перенеслася на той світ, запалюють свічку); стенди зі страшною хронологією геноциду; добірка книг до теми. У такій атмосфері проходив захід вічної пам’яті, до якого увійшло обговорення історичних фактів, причин трагедії, художні інтерпретації та життєві історії.

Історичний аспект штучного голодомору

Гість заходу Роман Круцик – голова Київської міської організації Українського добровільного історико-просвітницького правозахисного благодійного товариства «Меморіал» ім. В. Стуса − сфокусувався на фактичних матеріалах.

– Хотів би спершу надати інформацію про організацію «Меморіал» – це Українське добровільне культурно-просвітницьке правозахисне благодійне товариство імені Василя Стуса, утворене  1988 року. Організація опікується збереженням пам'яті щодо політичних репресій в УРСР у XX сторіччі та правозахисною діяльністю. Основні завдання:

• громадське розслідування масових репресій, сприяння розслідуванню фактів порушення законності;
• увічнення пам'яті жертв репресій, моральне оздоровлення суспільства.

«Меморіал» організовував:

• документальні виставки репресованих художників Алли Горської, Віктора Зарецького, Опанаса Заливахи, Федосія Гуменюка, Веніаміна Кушніра, Галини Севрук, Людмили Семикіної та інших;
• конкурси наукових робіт: «Війни Московії проти Русі»; «Сепаратизм і перспектива створення національних держав на території Російської Федерації»;
• вечори пам'яті репресованих діячів культури, літератури, науки;
• виступи в школах, інститутах, участь у радіопрограмах та телепередачах.

Ми намагалися не бути у своїй діяльності скандальними, але вийшло так, що наші роботи, представлені в музеї, стали подразником для московського сусіда. Чотири роки тому ми відкрили експозицію «Народна війна», де вперше подали статистику підпільних організацій, які діяли в Україні в 1932 році, скільки було повстанських загонів, озброєних загонів. Ми знайшли всі зашифровані документи, виявляється, не було ніяких добровільних об’єднань республік, а була суто військова окупація. Позаминулого року наша діяльність стала предметом обговорення на засіданні  Російської думи, і до нас звернувся Янукович, аби закрити музей, і ми мусили боротися з його владою. Вистояли, музей продовжує працювати. У нас солідна відеотека, яка нараховує близько 1000 фільмів. Сьогодні, їдучи до вас, я привіз дещо з наших видань, яке вам пригодиться, особливо те, що стосується голодомору.

У книзі «Чекістське досьє окупованої України» є матеріали дослідження про вивіз хліба з України перед голодомором 1932-1933 років.  Хліб продавали за кордон. Також знайдено документи, у яких йшлося про те, що  з російських губерній у вимерлі українські села завозили людей. Над цим трьохтомником ми працювали 2,5 роки. Шановні студенти, ви є майбутні науковці, будете робити дослідження в різних галузях, а ця книга є тим джерелом, на яке можна спертися.

За розпорядженням Міністерства освіти і науки, адміністрації президента ці книги безкоштовно розповсюджено по всіх ВНЗ країни. Мене здивувало, що вашому університетові не надали це видання, але сьогодні ми це виправимо.

Головною причиною голодомору 1932-1933 рр. була цілеспрямована злочинна політика більшовицького керівництва. Адже сам Сталін визнав, що загальний урожай зерна 1932 р. перевищував урожай 1931 р. Інакше кажучи, харчів не бракувало. Це прирекло мільйони людей на смерть від голоду, який тлумачиться як штучний. Аналіз тодішніх подій переконливо свідчить, що в українському селі мали місце  всі елементи політики геноциду. Такого висновку дійшли і члени Міжнародної комісії з розслідування голоду в Україні, яка працювала в межах 1988-1990 рр. Геноцидом українського народу визнали голодомор 19932-1933 рр. Верховна Рада України, а також понад півтора десятка країн світу. Низка зарубіжних парламентарів готують таке визнання.

Тема Голодомору в українській  літературі

Про відображення Голодомору в українській літературі доповіла Ірина Приліпко – доктор філологічних наук, доцент кафедри української мови, літератури та східних мов Університету «Україна».

Література нашого народу – своєрідне дзеркало, у якому знаходять відображення різні явища і процеси, світлі й трагічні сторінки буття нації. Українські письменники, поряд з істориками, соціологами, зробили свій значний внесок у розкриття «білих плям», замовчуваних за радянського режиму трагічних сторінок українського народу, однією з яких є Голодомор 1932-33 рр. Відтак, сприяли збереженню історичної пам`яті, спогадів про безневинних жертв злочинного тоталітарного режиму.

З-поміж мотивів звернення письменників до теми Голодомору – потреба актуалізації історичної пам`яті, прагнення пізнати історичну правду поза будь-якими ідеологічними нашаруваннями й матрицями, відновити поруйновану ланку між поколіннями, зберегти пам`ять про минуле як запоруку життя майбутнього. Тема Голодомору в літературі знайшла втілення переважно в епічних жанрах: соціально-побутовому романі, автобіографічній повісті, соціально-психологічній повісті, оповіданнях тощо. Рідше – у ліричних та ліро-епічних жанрах. Література про Голодомор є синкретичною у стильовому відношенні (реалістична правдивість, увага до подієвого сюжету, натуралістичний фактографізм, зображальні засоби імпресіонізму й експресіонізму).

Одним із перших тему голоду увів у літературу Павло Тичина (поезії «Кукіль», «Голод», «Загупало в двері прикладом…»). Лише в останньому томі 12-томника Тичини поезію «Загупало в двері прикладом…» опубліковано повністю, без скорочень.

Хронологічно першим художнім твором про трагічні події Голодомору 1932–1933 рр. є новела Аркадія Любченка «Кострига» (1933). В. Сосюра в автобіографічному романі «Третя рота», відтворюючи події 20-50-х рр., значну частину твору присвятив голодним 32-33 рр.

Тема Голодомору набула повного, об`єктивного висвітлення у творах письменників-емігрантів, чому сприяла можливість вільно говорити й писати про те, що в той час було заборонено в радянській літературі. Представники: Микола Понеділок, Василь Чапленко, Тодось Осьмачко.

Жахливі реалії 1932-33 рр. розкриті у поемі Ю. Клена «Прокляті роки». Проза О. Кобця на тему Голодомору (оповідання «Великий злочин маленького Михася», нарис «Як вимирало село Яреськи на Полтавщині») – звинувачення комуністичній системі у нищенні українського народу. Завдяки роману «Марія» (надрукований 1934 р. у Львові, він дуже довго ішов до своїх читачів) Уласа Самчука світ довідався про  Голодомор в Україні. Чи не найвідомішим художнім твором, у якому найповніше відображений Голодомор, є роман Василя Барки  «Жовтий князь». Переживши всі жахіття страшного голоду на Кубані та Полтавщині, а потім і наприкінці 50-х років, уже у Нью-Йорку, письменник майже 25 років збирав матеріали, що стали основою твору.  Події Голодомору 1932–1933 рр. на Україні правдиво відтворені у повісті Ольги Мак «Каміння під косою».

Художнє моделювання голоду 1932–1933 рр. залежало великою мірою від обставин, за яких творив митець. У радянській літературі Олесь Гончар (роман «Людина і зброя», 1960) і Михайло Стельмах («Гуси-лебеді летять», 1964; «Чотири броди», 1974) надто лаконічними згадками про голодні 1932–1933 рр. (за допомогою ретроспективних спогадів героїв) прагнули «хоч трохи відкрити завісу і показати народну трагедію» (Конончук Т.). Ще тільки недавно були розшукані ненадруковані вірші А. Малишка, написані 1964 року, у яких поет згадує «тридцять третій голий рік». Тема великого голоду 1932–1933 рр. розкривається у романах «Люди не ангели» (1962) Івана Стаднюка та «Невмирущий хліб» (1981) Петра Лановенка. Творячи відповідно до основних критеріїв соцреалізму, романісти намагалися пом’якшити страхіття голоду, уникнути проблеми відповідальності.

З середини 80-х рр. з`являються художні твори, де явище Голодомору розкривається об`єктивно, поза ідеологічними матрицями, на основі відкритих архівних документів, збережених свідчень, спогадів. Йдеться зокрема про твори Василя Захарченка «Довгі присмерки», «Пришлі люди», Андрія М’ястківського «Одеса-мама» (сирота Максимко Завірюха, рятуючись від голоду, поїздом у ящику для вугілля таки добирається до Одеси), Анатолія Дімарова «Тридцяті», «Самосуд». Микола Руденко, який у 70-ті був фактично ув`язнений у київській психлікарні (бо посмів протестувати проти режиму), написав поему «Хрест». Крізь призму дитячої психології тему Голодомору розкрили сучасні письменники Сергій Грабар. (новела «Хліб») та Василь Трубай («Голод»).

Отже, українські письменники стали тими літописцями, які через художнє слово ще в той час, коли панувала заборона на правду, задовго до появи досліджень про Голодомор, першими осмислили Голодомор, відкрили українцям і світові правду про геноцид 1932-33 рр. Усі, хто писав на цю тему, – люди не випадкові, це ті, на чиїй долі, або на долі близьких залишила слід трагедія Голодомору, хто відчував і відчуває себе невід`ємною частиною українського народу. Відповідно, художні твори про Голодомор відрізняються від інших літературних текстів не лише своєю трагедійною тональністю, а й тим, що їх неможливо переказувати, їх треба читати – саме тоді відбувається очищення болем, зцілення від черствості, байдужості й безпам`ятства.

Заступник директор бібліотеки Університету «Україна» Наталя Панасюк представила добірку книг до теми «Голодомор».

– Експозиція представлена для інформування студентів щодо  наявності літератури про Голодомор у фонді університетської бібліотеки. Студенти можуть ознайомитися із творчістю багатьох авторів, зокрема з книгами:

• Людмили Гриневич «Хроніка колективізації та Голодомору в Україні». У чотиритомному виданні уперше детально висвітлено щоденне життя українського суспільства від грудня 1927-го аж до кінця 1933 року. За твердженням видавців, робота кандидата історичних наук Людмили Гриневич «пропонує читачеві цілком новий погляд на передісторію, соціополітичний та культурний контекст, власне перебіг і наслідки голоду-геноциду в Україні, переосмислює його причини, обставини, підґрунтя та періодизацію, дає чітке уявлення про масштаби, форми опору українського селянства, про щільний зв’язок соціальних і національних мотивів в антирадянських настроях населення республіки, увиразнює геноцидну сутність Голодомору».
• Роберта Конквеста «Жнива скорботи» —  переконлива спроба відтворити для широкого загалу якомога повнішу картину цієї трагедії. Автор книги − один із найвідоміших західних дослідників радянської історії Роберт Конквест − написав її тоді, коли не тільки в колишньому СРСР, а й багатьма на Заході не визнавався навіть самий факт голодомору.
• Миколи Воротиленка «Заповіт Петра І. Голодомор» − книга розкриває призабуту і приховану українську історичну правду. Ту правду, що пролягла чорною трагічною стрічкою через долю українського народу, який боровся за справедливість та волю в нерівних умовах минулого тисячоліття. Вона присвячується сьогоднішньому і майбутньому поколінням, багато в чому викриваючи міфи Московії.

Спогади про Голодомор, записані студентами Університету «Україна»

Вижити попри голод

Моя історія буде короткою, бо складена за спогадами мого покійного прадіда Віктора Івановича.

Вони жили на Херсонщині, у селі. У його сім’ї було троє дітей, забігаючи наперед скажу, що вони всі вижили, але психологічний стан похитнувся.

Коло їхнього села був розташований  ліс, і разом із сусідами вони там закопували залишки картоплі, а навесні вона утворювала таку собі  солодку кашу, яку вони їли. У них була корова, яка давала лише один літр молока, яке розбавляли великою кількістю води,  в результаті виходила мутна рідина, у якій ледь відчувалося молоко. Врешті решт односельчани зарізали корову на м'ясо. Багато хто вмер від переїдання, бо організм, що місяцями голодує, важко перетравлює велику кількість м’яса за раз. Сім’я прадіда не їла того м’яса, тому й вижила. Узимку стало тяжче, їсти й так не було чого, а на додачу ходили спецбригади по хатах і забирали  все, що можна: борошно, крупи. Зайшли одного разу до прадіда і знайшли торбинку з крупою та  жорстоко побили його. Навесні їли все, що почало зеленіти: траву, лободу, мох на полях, з нір діставали ховрахів. Ходили до лісу збирали гриби, які зазвичай їли сирими або погано провареними. Через те вмирали, труїлися. Родина прадіда не померла з голоду, але від нестачі їжі у них попухли ноги, вони не могли ходити.

Але найгірший витвір голодомору − це канібалізм…

Яна Ганоцька,

студентка 3  курсу, Інститут права і суспільних відносин

Спогади прапрадіда Дмитра

Зима 1932 року, лютий місяць

 Мій прадід народився в Кіровоградській області, Маловиському районі, селі Плетений Ташлик 1898 року. Усе почалося з того, що взимку було холодно і нічим було годувати коней.

Прадід Дмитро вирішив підняти це питання на засіданні правління колгоспу, де був бригадиром рільничої бригади. Він попросив дозволу на те, щоб давати коням більше овесу, оскільки вони дуже схудли і не можуть виконати весняно-польові роботи. Правління відреагувало на цю пропозицію дуже злісно, пояснюючи це тим, що не має чим годувати людей, не те що коней, і звинуватили прапрадіда у саботажі, за що його було виключено з партії і заслано на Карельский півострів в трудовий лагерь на два роки.

Він був одружений на моїй прапрабабусі Федорі, яка народилася в Кіровоградській області, Маловиському районі, селі Плетений Ташлик 1899 року. Отож, коли його заслали, бабуся залишилася з двома дітьми на руках. До осіннього збору врожаю мало-по-малу виживали, їли все, що бачили: гнилу картоплю, бур’ян і все, завдяки чому можна було вижити. Під час збору кукурудзи, наглядач помітив, як прабабуся у подол куфайки ховала качани, щоб прогодувати своїх дітей. У неї знайшли 3 качана. На засіданні  правління колгоспу її було звинуваченою у крадіжці і виключено з партії. Наступного дня мав відбутися суд у колегії з трьох народних обранців, на якому мала б вирішитися її доля. Ймовірно, прабабусю заслали б до концтабору, а дітей забрали  до дитячого будинку. Вона це розуміла, тому пішла на радикальні дії, увечері натопила піч закрила засув і позачиняла всі вікна, і двері, вирішивши від безвиході вдушити себе і дітей чадним газом. Та їх знайшов бригадир, який кожного разу о 4 годині ранку підіймав усе село на роботу. Він витягнув усіх на двір, чим врятував їм життя. Після цього інциденту прабабусі простили вчинок з кукурудзою, і правління колгоспу виділило трішки різного зерна для неї і дітей.

Коли до прадіда Дмитра дійшла звістка у 1933 році, що на Україні страшенний голод, він відправив листа своєму тестю, щоб той урятував дітей і свою дочку, мою прабабусю. У свій час її батько був заможним, і мріяв видати свою єдину доньку вдало заміж, та вона пішла наперекір батьку і вийшла за мого прапрадіда Дмитра, після чого батько з донькою перестав спілкуватися. Згодом, щоб його  не розкуркулили, продав своє господарство і землі, після чого подався на Донеччину, де став працювати у шахті, добуваючи вугілля. Отримавши звістку від зятя про те, що його внуки і донька вмирають від голоду, батьківське серце розтануло, і він одразу почав пересилати доньці посилки, завдяки чому вони вижили і пережили ті страшні два роки голоду…

Вікторія Скрипник,

студентка 3 курсу, Інститут філології та масових комунікацій