Жінка-УКРАЇНКА

«Енциклопедія Щастя» мала можливість поспілкуватись про цінність Людини в українському суспільстві, емпатію, нав’язані сценарії, брехню з Дмитром Дроздовським, літературознавецем, перекладачем, письменником, кандидатом філологічних наук, головним редактором журналу «Всесвіт», науковим співробітником Інституту літератури імені Тараса Шевченка, членом Асоціації іспаністів України, що входить до Міжнародної асоціації іспаністів, членом Асоціації компаративістів України при Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України.

Дмитре, схоже, що сьогодні цінність людини перестає мати величний характер, а нагадує механізм, що крутиться у великій машині і не має жодного значення. Можливо, я помиляюся, але часто до тварин люди ставляться з більшою повагою, любов’ю, ніжністю.

Ірино, часом тварина може бути кращою за людину, але це запитання я би розглядав у двох аспектах. Перше – це питання співіснування людини і системи, зокрема, системи пострадянського ґатунку. Ситуація в СРСР передбачала вписаність людини в систему: або ти з нами або проти нас. Пригадайте приклади з нашої класики: «Я (Романтика)» Миколи Хвильового чи «Віршників» («Подвійне коло») Юрія Яновського. Нещодавно Микола Княжицький (голова Комітету ВР з питань культури і духовності — ред.) підтримав вихід фільму про двох братів, які воюють: один – на боці української армії, другий – на боці ДНР-ЛНР. Під цим кутом розумієш, що було у ті страшні часи «громадянської війни» в “Подвійному колі”, коли у кожному з синів Мусія Половця говорить ідеологічна система. Комуністична червона система, білогвардійсько-денікінська, анархічна тощо.

Коли людина стає частиною системи, її привчають виконувати чіткі правила, бути корисною суспільству, партії, комсомолу, заповітам Лєніна, а це накладає на людину «функціональні обмеження», які з поняттям “людського” пов’язаназі слабко. Людина ж апріорі наділена свободою вибору. Натомість СИСТЕМА не визначає свободи вибору. І ось тут — кардинальна прірва між людським і нелюдським, тобто системним — у тому сенсі, про який ми говоримо зараз.

У радянський і пострадянський час культивувалася системність, яка витісняла людське. У суспільстві не були проговорені важливі проблеми. Відповідно, з цього виникають травми, які виходять на поверхню, коли ідеологічна система розпадається і залишається лише людина. Тоді вона ставить запитання: “Хто я є?”. Це те, про що часто говорить цьогорічна Нобелівська лауреатка з літератури Світлана Алексієвич.

Другий аспект – знецінення людського. З одного боку, ми переживаємо кризу постромантичного бачення. Романтизм культивував особистість, яка вивищується над обставинами. Сьогодні ми живемо в епоху стартапів, бізнес-технологій, корпорацій. У бізнесі ризики не бажані. Людина ж, зокрема, творча може помилятися. Бізнес-системи спрямовані на безпомильний прибуток. Тому тут також є певний конфлікт.

Я би поміркував над Вашим запитанням іще з третьої перспективи, яка пов’язана з тим, що сьогодні на планеті більше захищають тварин, ніж людей — просто людей як «громадян» нашої планети Земля (не маю на увазі ґеїв, людей певних рас, тобто тих, хто є дискримінованим).

Із поля зору загальнофілософського мислення випала «людина». Один американський колега, професор з Університету Айови, якось сказав мені під час розмови, що людина вийшла за рамки системи філософування нашого після-постмодерного часу. І у цьому — фундаментальна загроза.

Ми часто говоримо про наш світ як глобалізаційну систему, а глобалізація — це, по суті, експансивне явище, у чому переконує Пітер Тіль. У його системі координат експансивна модель протистоїть моделі, де в основі — технології.

Технології – це своєрідний якісний стрибок, за Кантом, перехід від знаного до незнаного, у результаті чого з’являється щось нове. Імітація не передбачає технологічних стрибків. А там, де потрібний стрибок, там потрібна і людина.

А як бути, якщо людина виведена за рамки системи філософування у ХХІ столітті? Розумію, що це дискусійне питання, проте сьогодні мені хотілося б наголосити на цьому аспекті, як на мене, доволі важливому.

Спостерігаю в Україні брак емпатії, хоча цю програму ми фактично отримуємо від народження. Відсутність відчуття межі, що можна говорити, що не можна, відсутність тактовності у розмові, вчинках, прояви агресії. І часто підіймаються питання: Чи варто дотримуватись толерантності? Люди словесно люблять тварин, але це може бути так само набір слів, звуків, які не мають під собою наповнення любові, бо так модно – любити тварин публічно? Чи тварина просто не скаже те, що скаже людина? І людина, приміром, піде воювати за тварину не завжди заради неї, інколи – заради процесу. В гендерних питаннях ми теж шукаємо порушення прав, а не творення нового, що буде комфортно, гармонійно для кожного. Можливо, людина не поважає себе, і тому не поважає живу істоту, яка поруч?

У радянський час треба було любити свою країну, Батьківщину, партію, і лише потім – себе. Мішель Фуко, скажімо, утвердив іншу філософію – піклування про себе. Це не егоїзм, не елітарність, не снобістська позиція. Треба любити себе, щоб зрозуміти, як любити Іншого.

У Павла Тичини в особливий спосіб наявний мотив францисканської любові. Францисканство приходить в українську літературу через польську культуру наприкінці XIX – на початку XX століття. От Франциск Асизький стверджував, що будь-яка комашка — елемент космосу. Цей аспект стертий із пам’яті радянської людини.

Людина стала системою, а система – повинна працювати. Емпатії там місця немає, бо емпатія передбачає здатність говорити відверто і прагнення порозумітися.

А ми живемо в епоху конфліктів: олігархічних, соціальних… Це ненормальна ситуація. Ви подивіться на ситуацію в США: країна дуже непроста, але там немає такого рівня конлфіктності.

Чому виникають конфлікти? Через образи. Чому виникають образи? Бо ми не проговорюємо проблем, приховуючи їх у собі. Із часом це все накопичується і людина — як «ходяча травма», «ходяче джерело агресії», конфліктів і небезпек.

Любов і емпатія – це те, що належить тільки до світу людського. Якщо людина керується інстинктами, — звичайно, емпатії не буде. Ось чому треба будувати нові форми соціального проговорення найболючіших проблем.

Я згадував фільм, який підтримав Микола Княжицький. У фільмі показано двох братів. Мати одного з них похована на території України, а батько — на території, окуповаій ДНРівцями. На думку режисера, за тією жахливою ворожнечею потрібно бачити людину. Якщо ти не бачиш людини — то й емпатії ніколи не буде.

Людина, з появою у цьому світі, отримує сценарій обов’язковий. Вона ніяк його не може уникнути. Так влаштований світ. Якщо їй вдається частково уникати, після завершення садку, школи, вищого навчального закладу, суспільство вигадає різні стереотипні ярлики. Норма – це бути таким, як усі, і обирати свій шлях, яким його бачать інші. Тож, чи може людина зростати, коли всі умови проти неї. Чи я перебільшую? І чи має можливість людина щось змінити?

Мозок записує оточуючий світ від народження. Ми можемо це не помічати, але запис відбувається, навіть, без нашого усвідомлення, інколи – старі записи заважають. Мозок пам’ятає досвід, пам’ятає реакції, вибір людини в різних ситуаціях, пам’ятає суспільну думку. Наче це і не погано. Бо не варто кидатися в крайнощі – суцільний індивідуалізм чи підтакування соціуму. Тобто серединний шлях – комунікувати, але водночас ніколи себе не втрачати, вміти себе виокремлювати, не загубити себе в індивідуалізмі і в соціумі.

Людина перебуває під впливом двох сил: генотипу та фенотипу.
Ваше запитання для мене існує знову ж таки у двох вимірах.

З одного боку, ми всі розуміємо, що соціалізація, безперечно, потрібна. Садочок, школа, університет, навчання упродовж життя… Навчання потрібне передусім для того, як на мене, щоб показати, що людина – це істота, яка весь час може розвиватися. Немає готових формул, які допоможуть жити тут-і-тепер. Час змінюється. Людина має навчитися вчитися. Це важливий компонент – усвідомлення концепту пошуку як мети життя.

Із другого боку, ми хочемо, щоб у нашому житті відбувались якісні стрибки. Для цього потрібний перехід від нуля до одиниці, за Пітером Тілем, тобто нам потрібна креативність і водночас можливість тиші, яка дає можливість працювати не за конвеєрним принципом, а робити щось якісне і виходити на рівень інсайтів.

Ми живемо у гіперінформаційний час. Із точки зору «нормальної», тобто здорової, психіки, ми не можемо сприйняти адекватно того масиву інформації, який дається людині сьогодні.

Ми живемо в епоху різноманітних ґаджетів, які змінюють наш соціальний простір. Настала доба смартфонів і айфонів, ми весь час із ними, ми весь час спостерігаємо за нашим життям у фейсбуку.

Раніше, щоб пізнати життя, потрібно було прочитати дуже багато книжок. Сьогодні живемо в епоху клаптикової реальності. Хтось перепостив мем із філософською синтенцією, одразу ж його обговорили в нашому фейсбучному колі, сприйняли — і все, йдемо далі. Змінилася модель існування людини у часі. Подеколи навіть здається, що день видається коротшим, ніж у наших батьків і дідусів. Це — результат гіперінформаційності нашої ери.

Звичайно, хочеться втекти, вимкнути телефони, комп’ютери і поїхати в забутий світ, де тільки ти і природа. Лише тоді можна знайти омріяний баланс. Попри все, людина потребує спілкування з живою природою, не опосередкованою віртуальним середовищем.

Система освіти, яка, сподіваюсь, буде реформована в Україні зусиллями нової команди Міністра Сергія Квіта, все-таки має передбачати навчання і як релакс. Навчання не має бути примусовим. У житті людина мусить зробити тільки одне – вмерти. В інших аспектах вона нікому й нічого не мусить.

Соціальні обов’язки, в які ми часто потрапляємо, висмоктують нас настільки, що приходиш вночі, падаєш і зранку все починається спочатку.

Не випадково у країнах, де багато працюють – Японія, Корея, Китай, — високий рівень суїцидальності, алкоголізму… Людина не витримує такого ритму. Людське «здає». У житті людини має відбуватися поєднання дозвілля й праці, тоді особистість розвиватиметься гармонійно. А ті інститути соціалізаці — від дитячого садочка до університету — могли б показати людині, що життя – це не тільки робота.

Зараз відбувається конфлікт поколінь в розумінні сприйняття знань. Ті, хто призвичаєні до паперових книг, інформацію приймають виключно читанням. Хоча її можна також черпати з аудіо, відео, зображень, живого спілкування. Хтось слухає лекції, радіопрограми, хтось – дивиться фільми, хтось – спілкується на живо. Кожен обирає самостійно, як йому сприймати знання. В нас постійно вимагають від людини стандартів. Приміром, ти повинен прочитати такий от перелік книг, тоді тебе можна вважати розумним, тоді ти маєш право робити справу. Людина не може все знати, але, коли вона цього захотіла, в неї все відкривається. Попри зміни, які йдуть, люди, за звичкою, хочуть триматися за старе і це їх право. Але от бажання нав’язати це своє право іншим.

По-перше, варто пам’ятати, що все у світі розвивається спіралеподібно. Усе має початок і кінець, і через якийсь час може повторюватися в історії і знову згаснути. Це нормальний процес, якого не потрібно боятися.

На якомусь етапі книжка занепала в силу різних причин. Згадайте 90-ті роки — період гіперінфляцій, коли люди були змушені виживати, коли професори стояли на Петрівці і продавали унікальні книжки.
По-друге, в радянський час утверджувався культ книжки, культ начитаної людини.

Було Всесоюзне товариство книголюбів, книжки дарували на заводах, видавали зарплату книгами, часом справді цікавими рідкісними виданнями. У радянській культурі сформувався культ вихованої, освіченої людини-інтелігента. Цього ми також не можемо заперечити.

Але не можна жити за схемами. Життя все може повернути геть інакше.

Зазвичай людина прагне комфорту: хоче просинатися зранку й випити філіжанку кави, з’їсти канапку з каваром. Це нормально. Людина хоче стабільних сценаріїв.

Коли майбутнє постає конфліктним, коли воно проходить через етап розриву, тоді людина відчуває дискомфорт. Антін Мухарський у романі “Розрив” показав цей мотив на різних рівнях.

У момент кризи в людині спрацьовує захисний механізм – інстинкт самозбереження. Відповідно – це дає підстави людині хапатися за сценарії минулого. Життя – така велика ковзаниця (цитує Ліну Костенко — ред.). Світ неодновимірний і сама людина неодновимірна. Хапатися за одні стратегії – шлях до стагнації, а не до технологічного розвитку.

Ми ж часто живемо 1 днем, зокрема, політики живуть 1 днем. Ми є при владі, зробимо все для себе, не думаючи про те, що буде через 50 років. Від такого мислення — величезні проблеми на всіх рівнях.

Тому готових сценаріїв для XXІ століття я не бачу. Революція гідності, Майдан, який ми пережили, — це приклад «неготового» сценарію. Через кровопролиття і смерті відбулась фундаментальна зміна політичної системи в Україні. Цей урок треба пам’ятати, як ми пам’ятаємо Героїв Небесної Сотні. Але таким шляхом колосальних утрат у ХХІ столітті більше йти не можна. Війна з путінською Росією забрала чимало життів — Україна знову переживає фазу депопуляції. Зрештою, потрібно боротися з ідеями, а не з людьми. Сьогодні усі сили потрібні на конструктив, на емпатію, на порозуміння. Людина не повинна бути диктатором. А для цього освітні системи повинні культивувати у людині сприйняття життя як пошуку. У такому пошуку є свій challenge, з цього і народжується людина — через постановку екзистенційно важливих запитань і у відповідях на них.

Люди часто працюють не на своїх місцях. Це віддзеркалюється на здоров’ї. Традиція мучитись, нести свій хрест, хоча його можна поставити, сісти подумати і все змінити. Ні, треба нести, і бути не на своєму місці. Більший стрес – змінити роботу. Що суспільство культивує сьогодні? Ти повинен вижити.

Здобування фінансових ресурсів, які дозволяють забезпечувати базові потреби. Доводиться змагатись між 2 позицій: улюблена справа або та, за яку добре платять. Одна забезпечує – щастя душевне, інша – матеріальне. Складається в одне ціле тільки, якщо дуже пощастить, або ж через роки терпіння і праці на ентузіазмі. Що обрати? Улюблена справа – довга дорога, а гроші – це коротша. З 9.00 до 18.00 – звична і перевірена дорога. Або ти береш за себе відповідальність, вмикаєш сміливість, чітко розумієш, що можеш зараз, береш і робиш. Або далі тримаєшся за той стілець, який нікуди не втече.

У нашому українському світі ще немає потрібного сприйняття такого ключового для європейського суспільства поняття, як мобільність. Коли ти можеш змінити не тільки роботу у своєму місті, а можеш виїхати в іншу країну.

Світ відкритий. А радянське суспільство було закритим. І, відповідно, були свої і були чужі.

Важливо навчитися жити адекватно своєму часові.
Колись Горбачов, лауреат Нобелівської премії миру, записав інтерв’ю з Далай-Ламою, щоби потім видати як книжку. Понад 10 років він працював над цією книжкою, прагнучи дійти чи не квінтесенції життя. І коли він видав книжку, зрозумів, що живе уже в іншій Росії, в іншому часі. Росія безповоротно змінилася: сформувалася неоімперія, нові олігархічні клани, в державі культивується сила…

Важливо жити адекватно своєму часові. Для цього треба спілкуватися з різними людьми — різних поколінь, різних соціальних груп. І тоді ти розумієш, чим дихає твій час, намагаючись адекватно на нього реагувати.

Система освіти сьогодні має утверджувати поняття соціальної мобільності, освітньої мобільності, зрештою, концепт транзитності як спосіб особливого світосприйняття.
Світ 21 століття мав би будуватися на принципах свободи, відкритого громадянського суспільства. Без мобільності важко його уявити.

Нашому суспільству характерно поділятися на окремі кола, групи підтримки певних ідей. Звично робити ці поділи, але насправді прірви між людьми немає. Поєднання різних думок збагачує світ, а не робить його гіршим. Вже з садочку діти діляться на хлопчиків і дівчаток, активних, неактивних, середньої активності. В компаніях чи організаціях та сама проблема виникає. Звичка спілкуватися з собі подібними в дружньому, робочому колі, нас обмежує, не дає нам повну картину світу і максимально ефективну співпрацю. Окремо – матеріалісти, окремо – духовні, окремо – гуманітарії, окремо – точні науки. Одні люди на інших не можуть вийти, це затримує процеси професійні, бо важко побачити те, що звикли з дитинства не бачити. Кожна людина цінна саме своєю інакшістю. Втім сьогоднішнє сприйняття світу нагадує пещери, коли людина охороняє свій кусок м’яса, свою територію, свої рожеві окуляри.

Світ недосконалий. Уже на базовому рівні відбувається структурування реальності за принципом «чорне і біле», «добро і зло», «хлопчики і дівчата». Тобто потреба в референтній групі, як на мене, часом має глибинну закоріненість.
Крім того, так влаштовано людину, що частіше вона хоче чути, що все добре. Відповідно, вона прагне оточити себе подібними людьми, які будуть казати: “Та все класно”. У такому разі ти бачиш світ викривлено, в рожевих окулярах. Мені здається, що важливо навчитися бачити світ адекватно. І для цього оточувати себе різними людьми, слухаючи різні речі. Варто вміти слухати і жорстокі речі, якщо вони адекватні.
Наш науковий світ також недосконалий, часто у ньому немає міждисциплінарного діалогу.

Чому я свого часу пішов у компаративістику і захистив дисертацію саме з компаративістики? Розумієте, у США, наприклад, навіть на факультетах права викладається комперативістика. Це нормально — поєднувати гуманітаристику і точні науки, або медицину. Між доменами знання, між науками немає нездоланного бар’єру. У нас часто хто не з нами, — той проти нас.

Тож сьогодні важливо розвивати у людині здатність до проговорення найнеприємніших аспектів. І не боятися сісти за один стіл разом зі своїм опонентом, дискутуючи аргументами,а не перекидаючись образами. Інакше трагедія, яку ми пережили і досі переживаємо, може повторитися.

Коли люди приходять на захід, вони умовно його сприймають трьома шляхами. Одна група активна – їм не подобається чи подобається, вони задають питання, активно модерують ситуацію. Інша група – для них інформація нова, вони намагаються її опанувати. Третя група – не погоджуються, вони виходять з залу, тікають, потім можуть невдоволення писати поштою, фейсбуком чи в середовищах обговорювати, як все неправильно. Хоча відразу все можна змінити. Ми всі можемо вплинути на те, що відбувається довкола нас.
Ваше запитання знову, як на мене, заторкує питання про пострадянські травми.

У радянські часи не можна було говорити критично про певні речі. Де ж можна було говорити? На кухні. Кухня — майданчик для генерування таких критичних поглядів та ідей.

Ми вийшли з суспільства, де не можна було говорити правду, а тільки те, що прописано відповідно до ухвал на з’їздах КПРС, політики Партії, відповідно до того, що пише газета “Правда”.

Ось чому сучасна людина часто відмовляється від проговорення своїх проблем. У нашому суспільстві жив страх. І в 1991 році жив страх, і в 2001, і в 2011 році. У «суспільстві страху» проговорення можливе в закритих групах.

Часто людина каже “Я хочу бути”. В соціальних мережах, на заходах їй розповідають, ким вона може бути. Але насправді, якщо “вона хоче бути”, то “вона не є”, може не стати, ким хоче. А якщо каже “Я є”, це свідчить про те, що зосталося підчитати інформацію, порадитися, впіймати можливості, але вже присутнє міцне відчуття, що воно твоє. Зазвичай спрацьовує авторитет, який каже, що треба почитати те, виростити м’язи. Люди вірять і починають це робити. Може, їм це взагалі не треба.

Можливо, висловлю занадто різку і дражливу тезу, тому одразу перепрошую. Але, як мені здається, на цій планеті не так багато людей, здатних критично сприймати і загалом критично мислити. Тому і формуються різні культи: соціальні, релігійні, політичні… Є люди, які потребують авторитетів.

Від пізньоренесансної культури сформовано дві моделі сприйняття людини. Або людина вивищує себе і каже: “Я вінець творіння, я міра всіх речей” (гіпертрофований егоцентризм антропосу). Або “людина — це така собі букашка, яка нічого не варта в цьому світі” (самоприниження антропосу).

Часто «авторитети» можуть казати дурниці, проте на їхніх сторінках під найбезглуздішими постами будуть сотні, тисячі або й мільйони лайків. Це не тільки проблема українського суспільства, хоча в нас вождізм має особливу історію. За радянських часів у будь-якій науковій праці потрібно було цитувати вождя: а що з цієї справи думає товариш Лєнін або, пізніше, товариш Сталін. Абсурд. Але так було, на цьому виховувалися наукові покоління.

У нашому пострадянському і постґеноцидному суспільстві питання авторитетності сприймається особливо болюче. Ми сприймаємо літературу часто не через ідеї, які вона генерує, а через культ автора. Культовий автор — супер, автор у шкільній програмі — супер (або ж для декого, навпаки). Тобто ми й досі прагнемо розставити бронзові бюсти: і в культурі, і в мистецтві, і в політиці.

Немає громадянського суспільства, де б на рівні найменших груп, найменших осередків проговорювалися, дискутувалися важливі політичні, культурологічні або й літературні ідеї.

Згадаю слова з Біблії: “Не створи собі кумира”. Кумир часом може оточити себе таким почтом, який йому або їй каже, що все добре в данському королівстві… І з часом «кумир» починає вірити в якусь казку, в якій він чи вона живе. А для нас це кумир. І ми не здатні сприймати якісь його чи її тези критично.

У суспільстві мусить нуртувати жива думка: мистецтво, культура, інформаційний простір, соціальні мережі — вони створені для об’єднання людей, для відпочинку, для спонукання людини замислитися над тим, у якому світі вона живе.

Дивну річ можна спостерігати в суспільстві, чим більше ти загортаєш свої меседжі у брехню, тим більше тебе поважають. Також у людей стоїть ціль – один одного розсекретити (психологічна освіта), щоб взяти під свою владу. Людина ставить за ціль кимсь владарювати, зокрема, у стосунках із протилежною статтю.

Мені згадався анекдот. Передвиборча програма кандидата у президенти: “Ми як крали, так і будемо красти. Жити стане жодним чином не краще. Будуть проблеми з опаленням“. Хтось із виборців і каже: “От за нього я і буду голосувати, бо він каже правду””. Ми живемо у світі брехні — на різних рівнях, уже навіть і після Майдану. На жаль, правди не казала влада за часів януковича (це приклад політика, який хотів жити тим, у що вірив, і чути про реальний стан справ він не мав жодного бажання; крім того, від 2012 р. він став повністю керований Кремлем). На жаль, і нинішня влада на Банковій не робить усе вчасно і відверто. Показово, що до 90-річчя журналу «Всесвіт» уперше за всю історію журналу не надійшло привітання від Президента країни. Цілком зрозуміло, що йде війна, що Президентові не до журналу, який порушував питання про важливість демократичних цінностей і відкрите громадянське суспільство задовго до Революції Гідності. Проте на Банковій знаходять час і сили, щоб вітати «своїх». Мені здається, що це неетично і неправильно. Справа не у привітаннях – справа в нерозумінні культурологічної ролі, яку виконував і почасти й досі виконує журнал «Всесвіт». За цього нерозуміння важко говорити про реінтеграцію України до Європи. Реінтеграція — це величезна системна робота з утвердження в Україні європейських принципів суспільної організації, європейських правил і етичних норм.

Протилежна думка часто нагадує світле небо або пекло, здатна зруйнувати дружбу. Багато стосунків завершились і розпочались після Майдану.
Сьогодні відбувається спроба приватизувати Майдан. Майдан, як мені здається, існує в кількох вимірах. Є рівень людський – рівень народного спротиву. Є рівень, про який ми майже не знаємо. Соня Кошкіна дещо написала у своїй “Історії Майдану”, проте її книжка — це також одна з версій, багато-чого їй, як мені видається, не дозволили розповісти, зокрема, про деякі таємні зустрічі, які відбувалися, про того, хто був ініціатором «перевороту».

На мою думку, Майдан відбувся через те, що одна політична сила перестала чути людей. Комунікація перестала бути можливою. Це призвело до катастрофи.
Отой людський Майдан — це був вияв дивовижного єднання різних людей, які боротися, відчуваючи плече одне одного. Я дуже добре пам’ятаю ті лютневі події. Так сталося, що у мене день народження 18 лютого – а це тепер день початку кінця. Тоді я пішов на Інститутську, був у цій хвилі, а потім ввечері мені подзвонив знайомий із Польщі (Іван Сирник) і попросив прокоментувати для польського радіо, що відбувається на Майдані.

Той людський вияв Майдану — це щось дивовижне. Тому ніхто немає права приватизувати Майдан. Він був різний і в кожного своя історія. Я противник того, що є якийсь Майдан справжній, а якийсь несправжній.

Важливо зберегти те людське, що сформувалося під час Революції Гідності, щоб ніколи біда не повторилася. Моя порада політикам: згадайте людей, які загинули тоді на Майдані заради нової України, а потім сваріться. Але якщо українські політики сьогодні можуть сваритися, а не працювати спільно заради України, то їм варто якнайшвидше спакувати валізи і виїхати з України. Якщо смерті людей, які загинули, нічого не варті, то з такими політиками ми не збудуємо іншої України, які б за ними не були західні інвестори, радники і впливи. Згадайте обличчя Героїв Небесної Сотні і з огляду на це будуйте нову Україну ХХІ століття.

І наостанок, кожна людина прагне щастя. Як досягнути це щастя? Щоб людина його отримала, треба пережити свого болю, зробити неправильні вчинки, пройти неправильний досвід.
Для кожного щастя криється в чомусь іншому, напевно.

Щоправда, у Л. Толстого: “Ми всі щасливі однаково. А нещасні: по-своєму”. А може, й щастя в кожного своє?..

У когось – у здатності бути собою. У когось – в адекватності собі. У когось – у здатності поїхати в Карпати, відпочити і доторкнутися до природи. У когось – у колі людей, які тебе розуміють. У когось – коли твої близькі й родичі здорові.
Просто треба пам’ятати, що щастя у нашому світі є. Варто своє життя зробити таким, щоб у ньому відчувався якийсь паросток чи просвіток, який підносить тебе над світом абсурду і бруду. Важливо уміти пережити мить щастя. Чим вона буде в реальності — я не знаю.

Може, щастя криється у простих речах: що ти прожив цей день і не зробив нікому зла, зробив якісно свою роботу, зустрівся з кимось …

Жити одним днем, радіти, шукати людей, з якими цікаво, і намагатися відкрити в цьому світі щось нове, цікаве, непізнаване — можливо, у цьому секрет щастя. Хіба ні?

Розмовляла: Ірина Новоставська
Фото: з архіву Дмитра Дроздовського
Джерело: Енциклопедія Щастя