Жінка-УКРАЇНКА

* * *

Так хочеться часом натомлені очі заплющити – 
І враз опинитися десь на безлюдному острові, 
Де змиють дощі мою втому потоками гострими, 
Де трави шовкові дадуть мені соку цілющого, 

Де місяць і зорі мені колискову співатимуть, 
Деревам розлогим пославши небачені промені, 
Де навіть ранкова роса подарує тепло мені, 
До ран мого серця прилігши стерильною ватою, 

Щоб бруд і облуда мені до тих ран не потрапили, 
Щоб крові життя ані краплі назовні не витекло… 
Так хочеться – ні, не втекти! – повернутись до витоків, 
Допоки надія і віра ще стеляться мапою, 

Допоки ще можна лише ненадовго заплющити 
Натомлені очі, що в землю стабільно дивилися… 
Допоки трава на безлюдному острові хилиться, 
Щоб душу мою напоїти росою цілющою!

* * *

Спалахують вогні. В будинках, що навпроти,
Святкується Різдво, смакується кутя…
А ми чомусь – отут, відкладені «на потім»,
Ламаємо себе у битві за життя…

Чи то вантажний мчав, чи пасажирський потяг,
Безжурному його «татам, татам, татам…» -
Ми заздримо тепер, відкладені «на потім»
У мрії про життя, яке вирує там.

Та не питай «за що», а поміркуй – для чого
Тебе лишили тут? Аби збагнув і ти:
У пишноті своїй який цей світ убогий!
Як пнеться він – в ім’я убогої мети!

А як збагнеш – тоді ти вилетиш на волю,
І буде в тебе все – вогні, Різдво, кутя,
І потяг повезе – гартованих до болю –
По золоту медаль за вигране життя!

* * *

Рука – мов пір’їнка. Твоя. Розгублених снів кольоровість
Ще пестить уяву мою, тамуючи в серці журу.
А ти вже… А ти вже – десь там. Скажи, чи за це ми боролись –
За пачку банальних листів, що я їх уже й не беру?..

Рука – мов пір’їнка. Бувай. До зустрічі в складках подушки,
З якої не вибито ще цукрового запаху слів.
Допоки не жевріє схід, повік розімлілих не руш ти.
А далі – усе так, як є. Отак, як ти сам захотів.

І жоден із нас не згада того, чим так довго втішались –
Як сипався цвіт на пісок, зриваючи з вишні весну…
І тут я сказала: «Прощай. Руйнуєш мою досконалість».
Чи це говорив мені ти? Ось бачиш, тепер не збагну.

Рука – мов пір’їнка. На мить. А довше – немає потреби.
Найкраще – лишилось у снах. А те, що гірке – відійшло.
Бувай. Тільки ночі діжди. Я буду з тобою – де-небудь.
І, може, тобі поверну не страчене в буднях тепло…

* * *

Бувають ночі, що не треба й кави,
Бо йдуть думки – пекучі, невблаганні:
Поглянь довкруг! Життя таке цікаве,
А ти тіснишся в цьому балагані.

Годуєш пузо, лазиш в інтернеті,
Пліткуєш час від часу в соцмережах,
Лише одне тримаючи в секреті:
Що хилишся, немов Пізанська вежа…

* * *

Дякую, я не п’ю
сонця з твоїх очей,
кинутого в юрбу,
мов горобцям – зерно.
Краще
мої думки
якось
докупи склей,
так, щоб бодай могла
зразу
не йти на дно.

Дякую, я не п’ю
дотиків, що болять
(Як десять літ назад:
з кінчиків пальців – жар).
Бо
не на папірці –
в серці стоїть печать.
(Чом ти не боронив,
а на піску лежав?)

Ну, а тепер –
пробач.
Я вже тебе
не п’ю.
Я у приймальний пункт
келихи відвезла.
Тільки ще
до казок
спрагу вгамуй мою,
щоб
не тікати в ніч
і не тримати зла.

Погляд несмілий:
жаль,
вичерпались казки…
Може, усе з нуля?
- Щоб до нуля прийти?
Видих. Не жар – тепло
стиснутої руки:
- Дякую, я не п’ю.
Вже десять літ.
Як ти…

* * *

Для декого тебе нема в живих. Для більшості ти – зрадник і вигнанець. А я… Я досі мчу в полон очей твоїх – запрошую тебе на танець. І, крила розгорнувши, я лечу туди, куди давно доріг немає… Туди, де дивом ще ніхто-ніхто не чув, як вітерець за плечі обіймає.
Кохання в десять років не бува – лиш зародки того, що може бути. Чому ж у двадцять п’ять усі свої слова я шлю тобі, поплутавши маршрути? Відкинувши реальність, мов тягар, не вірячи, що казка увірветься – метеликом лечу я в ту країну чар, де в десять літ я загубила серце. Туди, де ти не визначився ще із тим, що ти таким, як я, не радий. Де всі мої жалі змиваються дощем, і у повітрі ще не пахне ладан…
Для декого тебе нема в живих. Для більшості ти – зрадник і вигнанець. А я? Я досі мчу в полон очей твоїх… Запрошую тебе на танець.

* * *

Я спинилась на площі і скрипку з-під плаття дістала
Перед натовпом жовтим, що був суєтою сповитий.
Я шукала очима того, хто б накинув півбала,
Щоб на іспит життя я могла хоч принаймні з’явитись.
 
Легкий порух смичка – і по швах затріщала завіса
Між мільйонами тіней і – світом омріяним, знаним…
Може, хтось і злякався, і гаркнув: “Якого ти біса?!” –
Я не чула. Я знала, що час відкриватися ранам.
 
“Я вже вільна?” – спитала Творця. Він простяг мені руку
І мого зачепив закоцюбло-томатного носа.
“Це ще тільки на трійку. Взяла ти їх ніжністю звуку,
Але ж ти – не жебрачка, а так лиш під церквою просять.”
 
І, долаючи сльози, я знов піднялась і заграла –
І пробуджені скрипкою тіні ставали тілами…
Я шукала очима того, хто б накинув півбала,
Та юрбі – не до мене, бо з тіл уже сходили плями.
 
“Я вже вільна?” – спитала Творця. “Ну, давай залікову…
Що ж, поставлю чотири”. – “Чому?” – “Здогадайся”. – “Не знаю…”
Пригорнула я скрипку, неначе дитину – і знову
Заспівала… ба ні! –заридала та скрипка з одчаю.
 
І забились серця у тілах, що юрмились навколо,
І заплакали всі… а хто плакать не вмів – засміявся.
“Ну, давай залікову. Сьогодні на п’ять твоє соло”, -
Посміхнувся Творець – і на скрипці вогнем розписався…

* * *

Ти знову зникаєш зі сходів –
Неначе тебе й не було.
Розпався твій голос
На тихі уривки мелодій,
А може – на світло й тепло…

Це все, чим я буду пишатись
(Немов це – японський кришталь).
Це все, що я маю,
Це все, чим я буду втішатись…
Та так і не втішусь, на жаль…

* * *

Жбурляють небеса до вікон сиву кригу –
Жбурляють на поля, на клумби і в сади…
За вітром навздогін лечу – ні, вже не встигну! –
І в спину б’є потік нещадної води.

Куди я так спішу? Я ж не боюсь застуди,
Та й на полях моїх самі лиш бур’яни.
А втім, я визнаю: женуть мене в нікуди
Невидимі якісь босяцькі двигуни.

Все віриться чомусь: у них – моє спасіння,
В них – вихід гіркоті з розчавлених грудей.
І сиплються з небес крижинки сиво-сині,
Мов дорогі дари із рук казкових фей.

Дитяча віра? Ні… Босяцькі забобони…
Закінчується дощ; безжальний вітер стих…
Вже й сонце визира… Моя душа холоне:
Замкнуло двигуни! А як же я? Без них…

* * *

Тато купив машину.
Мама купила права.
Містом летить без упину
Юний зірвиголова.

Що там та пляшечка пива!
Хочеться – можна і дві:
Мама в ДАІ купила
Свободу зірвиголові.

І навіть якщо по п’яні
Він стратить чиєсь життя,
Дістане татусь мані-мані,
З тюрми порятує дитя.

Тож хай не гризе сумління!
Сміліш на зустрічну з’їжджай:
Татусь і матуся нині
Придбали квиток у рай…

* * *

Хлопчина плаче вишневим цвітом,
І сльози пахнуть цукерками.
Коли він плаче, душа розкрита –
Тобі, мені чи то всьому світу,
Вдивляйся, немовби у дзеркало!

Чому він сльози вишневі ронить?
Бо місяць тому кулька лопнула,
Чомусь лишився цар без корони,
І на шматочки розбився слоник,
І книжку водою покроплено…

Він, може, всіх захистити міг би,
Сховавши – бодай у долонечках,
А нам здається – дитячі ігри…
І, сльози бачачи, душимо їх ми
Ласкавим «вгамуйся, сонечко».

І ось – спокійно, на втіху мамі,
Колючі зморшки обсмиче…
Стече вишневими пелюстками
Дитячий біль, і за мить перед нами –
Байдуже доросле обличчя…

* * *

Колись я молилась,
Щоб хтось підійшов до мене.
Тепер я молюся,
Щоб хтось підійшов мені.
Крізь час, мов крізь лупу,
Дивлюся, як супермена
Скрутило від люті –
Не втримався на коні!
 
Колись я хотіла
Його хоч за руку взяти…
А нині – здається,
Що люди не мають рук…
Він каже: “Кохаю”, -
А я ніби чую мати.
І погляд благальний –
Який це дешевий трюк!
 
Що, скучив? Запізно:
Я вінчана з листям клена –
І ми без конвертів
Листуємось цілий рік.
Колись я молилась,
Щоб першим ти був у мене…
Ти звик бути першим,
Останнім, на жаль, не звик.
 
Та ти вже не зможеш
Красиво зійти зі сцени,
По серцю ковзнутись,
Мов пальцями по струні…
О, як я боялась,
Що ти відійдеш від мене!
О, як я боюся.
Що ти… відійдеш… мені…

* * *

На сковорідці смажаться млинці.
А я ширяю десь у потойбіччі…
Не потонула в тій мулькій ріці,
Що заливає зморшками обличчя.

Не потонула… Гордо, з висоти
Дивлюсь униз – на чийсь… на свій мурашник,
Туди, де люди. Де земля. Де ти
За ноги тягнеш… Бо ж угору – страшно.

Чи ні, не страшно… Соромно… Чи пак –
Неестетично… У твоєму віці…
А я – ще юна, мов розквітлий мак.
«Мені сімнадцять», – хваляться зіниці.

А ти – суворо: «Ні-бо! Тридцять п’ять!»
Та тьху на вас! Гори-но все, що тліло!
Ти ба – запахло… А-а! Млинці горять!
Пора униз… Назад, у власне тіло…

* * *

Тридцять перше. І квітнуть дерева.
Сіре небо. Пелюстки півоній.
Розпливається ніжність травнева –
І навпомацки пестить долоні.

Знов я – тут. Ні, я тут не для себе,
Я – для того, щоб нам стало краще.
Та до думки про те, що так треба,
Я не звикну – ніколи й нізащо.

Що то весни бувають – на волі,
Без обходів, без масок і шприців!
Ні, тримаюся!.. Трішечки болю –
Та й забудемо. І не насниться…

Теплий дощ – на розкриті долоні.
Тридцять перше. Йому стало краще.
Облітають пелюстки півоній…
Я не здамся. Ніколи й нізащо.

* * *

Проводжаю на поїзд. За скельцями – крапельки осені,
Після буйного липня такі невблаганно-неждані…
Розірвавши обійми, в реальність себе переносимо.
Але ж ти заховав-таки літо в своїм чемодані.

Я примружую очі. Вже пахне купейними ліжками,
Вже раптове безкрилля вхопило до болю за спину…
Ти тікаєш – і літо з тобою. А я? Ми могли ж тоді…
Жаль, квиток був один. Все. Я більше тебе не зустріну.

Я тебе ще хотіла б розважити доброю радою,
Обіцяти, що я ж дочекаюсь наступного липня!
Але крапельки осені падають… падають… падають…
І безжалісний час, мов пісочком, секундами сипле.

Втім, обоє ми знаємо: скельця помокнуть – та й висохнуть,
І невдовзі порветься тонюсінька нитка між нами.
Поїзд рушив. А ти – десь у серці на плівку записаний.
Я примружую очі… І липень вертається снами.

Рік за роком… Вже десять… І знову женуть мене спогади
До якогось міфічного поїзда в травах і квітах,
Де мене не забув за своєю важкою дорогою
Той, хто носить на дні чемодана краплиночку літа…