Жінка-УКРАЇНКА

Десь у першому чи другому класі я мріяв стати колієм. Правдивіше, до цієї мрії мене заохочував дядько Митро — далекий батьків родак, підтоптаний парубок, а заодно і колгоспний тракторист, і неперевершений мисливець і, зрозуміла річ, різальник свиней.

До цього дня в нашій сім’ї готувалися зарані: мати мила трьохлітрові  слоїки, миски та ночви, діставала нехитре спорядження для начиння ковбас і кров’янок, батько ще звечора скинув із вишок хліва добротну солому та кілька снопиків льону, принесених із поля спеціально для смаління кабанця. Я теж прокинувся рано, щоб не проґавити дядька Митра.

Дядько приходить ні світ, ні зоря і мовчки з батьком закурюють. Затим батько поспішає до хліва, наливає у корито трохи пійла, засмаченого борошном. І поки свиня обнюхує пійло,  тихенько зав’язує зашморг на її задній нозі й легенько підштовхує її до дверей. У дворі ж різким рухом вірьовки батько перекидає її на спину, а дядько вмить вганяє швайку, зроблену з австрійського багнета, в серце. Це діється так швидко, що я не встигаю злякатися. Та й чого мені лякатися, адже я стояв за парканом. Не злякалася б і мати, так ні, вона сховалася у найвіддаленіший кімнаті («Мені аж млосно як воно вищить, немов колгоспна пилорама»). І я вже мчу до неї сказати, що свиня зовсім не верещала, тільки захрипіла й якусь хвилину посіпалася і спустила дух.

Тим часом дядько Митро з батьком вдруге закурюють і оглядаються: з якого боку дме вітер? Я ж біжу до хліва по солому, якою дорослі обкладають тушу і запалюють. «Тепер уже паяльною лампою смалять, так швидше, але сало буде не таке — і твердіше, і шкірка не пахнутиме соломою…», — розказує дядько не так батьку (він про і сам знає), як мені. Від вогню стає тепло і вранішня прохолода не заповзає під комірець моєї сорочки. А дядько з батьком уже великими різаками з коси зішкрібають обгорілу шерсть, я ж поливаю із кухля шкіру свині теплою водою, аж поки вона не стане гладкою і жовтою. Найбільше мороки з ратицями. Цю мороку довіряють мені й я добряче вимиваю їх вилузаними кукурудзяними качанами, після чого дядько Митро легко знімає роговицю ратиць, відрізає ноги та вуха. Вуха — то незвичайний делікатес. Вони ще гарячі, пропахлі солом’яним димом і ми уминаємо їх без солі, аж лящить за нашими вухами. Батькові не дісталось такої смаковинки, та він тільки сміється: мовляв, їжте на здоров’я, що подієш, не виросло третє…

Дорослі знову палять остогидлі дешеві сигарети, потім знімають з туші мішковину й дядько дістає із своєї сумки найгострішого ножа і вирізає грудинку, кладе частину її мені на руки і я несу її, паруючу, теплу, ніби ще живу, у веранду. А колій вже вичерпує кухлем кров, якою мати начинить кров’янки, виймає серце, шляхетно відтинає голову, яку батько відразу зачіплює на гак і підвішує до шовковиці, аби стікала кров, акуратно розрізає черево, щоб дістатися до кишок, які вивалює у ночви. «Не дай Боже простромити хоча б одну кишку, тоді все діло піде нанівець» — спливають у пам’яті дядькові повчання. Спогадую і такі його слова: «Туша ріжеться ножем по суглобах, хребет по суглобах, таз і ребра від хребта по хрящам. В цьому вся майстерність коляра…»

Та мені зараз ніколи згадувати ті повчання. Я ледь встигаю, аж упрів, носити у веранду сало, яке дядько нарізає довгими смугами, немов рушники. Батько загаковує і розвішує у дровітні окости. На наше обійстя позбігалися всі сусідські коти, бо у веранді вже шипить на величезній пательні і запахуще пахне і свіже м’ясо, і печінка, і сало.

Нарешті дядько довго миє руки, я щедро зливаю йому теплу воду з чашки, а потім не поспішаючи простує до хати. Він теж стомився. На столі вже чекає їдців гаряча свіжина та холодна діжкова капуста з огірками, щойно внесена мамою з погреба, філіжанка з компотом для мене та дві чарки, в які батько наливає міцненький самогон. Мами немає часу посидіти з нами, он уже придибала сусідка допомагати їй мити та чистити кишки на ковбаси. Ми ж починаємо снідати. Я швиденько перехоплюю і виходжу надвір, адже треба після смаління позагрібати солому, позбирати в шаньку розкидані дядькові ножі… Із шанькою з нехитрим інструментом колія я й чекаю дядька. Дядько виходить з хати підхмелений, розчервонілий, із загорнутою в газету свіжиною, кладе її в шаньку, закурює і я проводжаю його аж до кінця вулиці. Ось тоді і починається його повчання, які, звісно, відтоді геть вкрилися цвіллю. Не забулися тільки дядькові стернисті щоки і пропахлі «Примою» вуса...  

Якось після храмового свята дядько вночі орав колгоспне поле і звалився із трактором у яр, назавжди покалічивши ногу. А який із шкутильги колій! Довелося батькові звати іншого. Коли ж я підріс, стали удвох колоти кабанця. Однак без дядька Митра то вже була не поезія, а звичайнісінька проза. У дитинстві мені ж ріднішою була поезія.

Володимир Сапон