Жінка-УКРАЇНКА

2 лютого 2016 року, коли виповнилося 80 літ з дня смерті Євгена Плужника та 115 років з дня народження Валер'яна Підмогильного, помер Микола Біденко…

Ця звістка для мене, як і для всіх його близьких та друзів, була великим шоком. За день до того я з ним розмовляв по телефону. Він завжди був багатослівний і завжди говорив про поезію і про різні літературні ідеї, творчі задуми, та мистецькі проекти. А за день до смерті був малослівним. Піклувався про те, щоб всі почули про наше літературне об’єднання «Поетквартал»… Чому він приєднався до нас молодих? Цитую Біденка: «Я давно чекав на таких як ви, бо ви робите без грошей для літератури те, що інші не можуть (або не хочуть) зробити з грошима»… Хтось може дорікнути, що ми піаримося на смерті Поета. А я знаю, що маю моральне право казати те, що озвучив на нашому заході Микола Миколайович, бо він загорівся нашою спільною ідеєю «жертвуючи власним часом, нервами і навіть коштами, максимально віддаватися праці на благо розвитку новітньої української літератури». Він говорив про нове літературне Відродження…

Внутрішній енергії Миколи Біденка могли б позаздрити навіть юні. Він був генератором ідей і постійно хотів щось робити для розвитку української літератури, незважаючи на обмежені фізичні можливості. Проте назвати Біденка неповносправним ніколи не повертався язик. Ми живемо у країні неповносправних у світі неповносправних, або навіть у неповносправній країні чи у неповносправному світі (якби це не звучало, але згадайте Франкове «я не люблю її з надмірної любови»). Нам хоч би на чверть тієї  повносправності духу цього Поета…

Микола Біденко про свої «Ліки зі смерти» сказав таке: «Смерть - це не кінець, це навіть необхідна умова життя, тому що смерть виникає не як кінець чогось, а як поглинання одного життя иншим. І ми фактично живемо, перекочовуючи з життя у смерть. Якщо смерть наявна в людині - отже, вона така ж природна, як і все инше, і можна зі смерти робити ліки для свого життя так само, як ми, наприклад, робимо їх із отрути гадюки. Просто треба так користуватися, щоб воно не вбивало, а допомагало жити. Я намагався саме таким чином побудувати свої думки, щоб вони допомогли вам бути міцнішими, глибшими, просто, щоб вам було цікавіше жити». Проте тепер щодо цієї збірки в мене виникає ще й така асоціація: ліки зі смерті вилікували всі його хвороби... Він створив свій власний безмежний світ у якому житиме вічно.

Не пам'ятаю, щоб в когось прізвище наскільки відповідало долі людини. Про це власне його вірш:

* * *
де ти земле моя?
сади зелені
співають жовтими голосами
де ти земле моя?
не знайду притулку
чорним полум’ям поорана
трьохсотлітня темнота
чи то каркає
чи то пісню заводить
ей біденко чий ти син
син біди син біди
вона так мене любила
вона так собі хотіла
й народила українцем

Думаю про Миколу Біденка ще багато говоритимуть. Я хоч знав його не багато часу, проте він встиг стати для мене близькою людиною. Буває спілкуєшся з кимось роками, а нема що сказати. Біденко дав мені багато і як Людина, і як Поет. Він вніс свій вагомий вклад в українську літературу майбутнього.

Хай священна українська земля буде йому пером!

Олександр Букатюк