Жінка-УКРАЇНКА

* * *

Спекотно Піду босоніж
Під вечір, в зелене клечання.
Відкриється небо навстіж.
І скине зірки на плечі.
У травах згублюсь, як дитина.
Там солодко і мажорно.
Цілую, моя Україно,
Травиночку кожну твою.

* * *

Ваша Високосте! Новий Високосний!
Янголом світлим на землю зійди.
Миром осяй, відверни від біди.
І Україну мою возвелич, обєднай, відроди!

* * *

Хтось захмелив зеленим хмелем.
І барвінок згубив квітки.
Моя долечко вишивана.
Українські мої рушники.
Ой, літа ви мої, літавиці.,
Не мережте мені біду.
За жар-птицею, чарівницею
Стільки років по вас бреду.
Білотканні мої дороги.
Вишивані мої рушники.
Хтось захмелив зеленим хмелем
І барвінок згубив квітки.

Спогад про літо......

Така медова й дивовижна ця Купальська ніч. Настояна на травах й квітах – твоїм саду шукати Квітку Папороті?. Я вже йду! Зустрінемось опівночі у цьому білім вірші.

* * *

У королівстві снів я вийшла на галявину.
Зірвала дивоквітку осяйну.
Було опівдні вже, чи надвечір"я.
Не встигла я збагнуть і не збагну.
Чому зірвалось сонце з верховіття.
До ніг мені струсило дику грушу.
Чому я надкусила тільки грушу?
Я сон цей додивитись завтра мушу

Я слухаю, як тихо тане сніг.
Одна стою на цій безлюдній вулиці.
Де березневий дощ січе.
І ліхтарі зелені мружяться
А музика снігів така тендітна.
Бринить і капле із дерев, дахів.
І якось таємниче, непомітно
Переростає у симфонію струмків.
Одна стою на цій безлюдній вулиці.
І так мені і солодко, і гірко...
Останній тане сніг, останній сум.
І парасолька в мене – мокра зірка

* * *

Чатую на кроки.
Лічу хвилини.
На білому світі
Я знову – одна.
В кімнаті кружляє
Пух тополиний.
А я-тополя
Біля вікна.

* * *

А вже на небо виплила серед зими
Жасминова хмаринка з крапельок Весни.
Це вже Весна- нам світлий знак послала!

У весняне село приїхала,
А в батьківськім саду саме віхола.
Вишні там якраз на годині – 
Білі-білі, аж білопінні.
А над хатою, над окатою
Сивий дощик заволохатився.
Насувається, ось-ось бризне.
І над грядками прямо висне.
Припусти! Покропи, чубатий!
Сивий дощику волохатий!
Напої оцю спраглу землю
Щоби врунилось рясно зело.
Не насупуй кошлаті брівці.
Я посію ще чорнобривці..
Я посію, друже чубатий,
Кращі вірші свої за хатою

І знову осінь-скіфська пектораль,
І літа жаль, і себе трохи жаль.
І знову клен зі мною тет-а-тет,
Дарує листя жовтого букет.
Берізка прихилилась-срібна панна,
Зронила з віт сумне-сумне піано.
А на прощання літо милостиво
На згадку залишило синю сливу

* * *

Не спалося.Я виглянула в сад,
А там тихенько схлипувала вишня,
Що вже пора її осіння вийшла
Й листок останній – біля серця
Зірвав й поніс безжально листопад.

* * *

Мов коні не загнуздані – так блискавично
Це літо пронеслось – не повернуть.
Що я не встигла й душу відігріти.
Не встигла літепла удосталь зачерпнуть.
Про те намріяне, яке не стало явним,
Ні осінь не згадає, ні зима.
Зіграло літо вже симфонію прощальну
І моє серце- за замками сімома.

* * *

І благодатна ця нічна осіння тиша.
Що навіть чути як берізка дише.
І таємниче щось шепочуть клени.
І заглядають у вікно до мене.
І ніч уже вдягнула темну сукню.
Перемовляємося з нею – вдвох не сумно

* * *

Останні дні осінньої пори.
Вже потьмяніли злотодивні кольори.
І смутком оповиті їх відтінки,
Мов очі у розлюбленої жінки

* * *

Дощить.Химерні золоті кораблики
Ледь виринають з темної води.
Це осінь листя так сплавляє.
Сама не відає, для чого і куди

* * *

Цей найтемніший, найсумніший листопад.
Коли усе здається-невпопад.
І рання непроглядна темінь ця
Не подарує щастя-ні окрайця.
І ще трильйонні кілометри до весни.
І загубилися десь кольорові сни.
Не видно й просвітку.і день зітхає.
І ніби хлопчик зляканий тікає

* * *

І знову цей дощ – з ранку й до ночі.
Не виплакало небо ще сині свої очі.
Моі зелені очі й собі тихенько плачуть.
Сховались під дощем і сліз ніхто не бачить

* * *

Дивна субота ця й моно мій вечір.
Кинуло сонце шалик на плечі.
Чомусь за обрій сідать не схотіло,
А біля мене на стільчик присіло.
Іншим на заздрість, собі на забаву
Буду я сонцю варити каву...

Вечірнє осінньо-шоколадне...

І шоколадні свої очі мружить Осінь .Фарбує по-тихеньку листя на деревах в колір шоколаду. І додає відтінки-срібні, золоті і помаранчеві , які їй заманеться.В художниці Рудої фарби вистачає.Але стомилася під вечір і відпочиває-у гамаку, який сплели їй павуки.Погойдується, мріє і зітхає, що ще один осінній день минає. І сонце шоколадне спать лягає.

* * *

Осіння ніч – кравчиня вже щодня
Плащ світлий підкорочує у дня.

* * *

Осінньо. Ніч. темноволоса
Принишкла біля клена молодого.
Наснилось- місяць в моїх косах,
Я королева всього золотого.
Кружляє листя -це у мене дах,
У моїм замку горобин намисто.
Листок березовий, як диво-птах,
Сріблиться і тріпоче урочисто.
І дика груша рученьку тонку 
На плечі ясену поклала. Тісно
І раптом тишу трепетну, терпку
Сполохав дощ осінній пізній.
Я бачу дощ цей плине, як ріка.
Заполоняє замок, сон і втому
І вірші, і червонобокі яблука
На підвіконні темноголубому

* * *

Душі торкнулась перша прохолода.
В моє люстерко осінь заглядає.
Минає літо і життя минає.
Що не збулось, у вирій відлітає
.Може повернеться, а може і ніколи.
І в сонця похмурніло вже чоло.
Минає літо, ніби й не було.
Все відлетіло, відболіло, відцвіло

* * *

І цілий день меланхолійна музика дощу.
І котяться краплинки-ноти в мене по плащу.
І Сі-сумна дощинка-нота на вустах бринить.
І дощ осінній цей нікому не спинить.

* * *

Прощайся по-доброму, бунтарко осене.
Зібрать валізи тобі – допоможу.
Відбунтувала своє, то просимо,
Зійди з останнього рубежу.
Руда царице, ти уже досхочу
Навладарювалася й набешкетувала.
Твоєї дружби уже не хочу я.
Серце від осені заблокувала.
.І забирай дощі свої-вірні пажі.
Ой, як набридли вони, набридли.
Твій екіпаж чекає споряджений,
І вже берези заплакали ридма.

* * *

А дні, як віджаті лимони.
Ні кольору, ні смаку.
Й скотилась сльоза несолона
З очей моїх на щоку.
І плаче навзрид уже просинь.
Дерева беззахисні й голі
І осінь уже не осінь
Й зима ще не на престолі
.
 

Відпишалася щедрим садом,
Грушами, яблуками, виноградом.
І буйно помаранчем відцвіла.
Кленовим листям вся відзолотіла.
Дощами сизими відлопотіла.
І вже зима-лебідка біла
Збирається пух обтрусити
З одного крила..

* * *

Як у снігах вам там
Спиться-зоріється,
Зеленокрилі мої берізоньки?
Хто зігріває замерзлі рученьки
І витирає перлинки -слізоньки?

* * *

Душа моя принишкла і закам»яніла.
Та я проснулася й каміння обтрусила.
І в душу снігопади упустила.
Хай розгуляються й натворять див.

* * *

Заблукала в снігах і в сонетах.
І дорогу назад-не шукаю.
Залишуся й весну почекаю
В цьому біло-сонетному раю.

* * *

Цей грудень, якийсь ніякий.
Без снігу і без зими.
Соромиться сонце й ніяковіє.
Й не вигляне із пітьми
.І дні, немов сірі горобчики.
Однакові всі й безголосі.
Лиш серце тихенько цьвірінькає.
І дива зимового просить.

І холодний кришталь на останніх осінніх листочках.
Ще тріпочуть вони де-не-де на деревах і дишуть.
Листопад на них повість свою дописав уже.
Ну а далі. вже грудень зимовий роман напише

* * * 

І сонна жінка, як біла сніжинка,
В сорочці легенькій, немов хмаринка,
Опівночі виглянула в голубе вікно.
Про щось пошепталася із зимою хвилинку.
А ночі не спалося всю ніч до світанку.
Вона підслухала й розкаже ранку.
Що сонна жінка, як біла сніжинка,
В сорочці легенькій, немов хмаринка,
Опівночі виглянула в голубе вікно.

* * *

І Снігова Королева іноді плаче.
І в неї бувають гарячими сльози.
А ще їй сняться Весняні Мімози,
Які Королева зроду не бачила.