Жінка-УКРАЇНКА

Коли я запитав у Сосниці, де знаходиться спеціальна загальноосвітня школа-інтернат I-III ступенів обласної ради (відома, як школа-інтернат для дітей із вадами слуху), мені одразу ж вказали дорогу та ще й запевнили, що цей будинок знайду вмить, надто вже він відрізняється від інших осель. Так і вийшло – ще здалеку помітив ошатний будинок блакитного кольору. Це було несподівано, однак чудово! Адже торік у болгарській Варні мене найбільше вразили саме їхні оселі – оригінальні, різнобарвні, теплих, світлих кольорів, жодна з яких (на всій вулиці) не була схожою на інші! Там були всі кольори веселки – здавалося, мальовничі, ніби казкові, будинки привітно усміхаються до людей.

Так ось, саме таке незабутнє враження залишилося у мене після відвідин цієї чудової школи. Бо я зустрівся з прекрасними, чуйними людьми, які там живуть в атмосфері щастя. І це – не перебільшення. Бо в цих дивовижних приміщеннях і в душах їхніх мешканців-дітлахів та турботливих педагогів – неначе всі кольори веселки, світлі й теплі, сонячні, людяні.

Мабуть, так і повинно бути… Але ж мені є з чим порівнювати – за своє журналістське життя побував у багатьох подібних закладах, інтернатах, і не лише на Придесенні та в Україні. Та тут мені сподобалося особливо, бо діти з серйозними недугами буквально не зважають на свої води – вони радісно, щиро посміхаються, охоче спілкуються, бавляться, із задоволенням малюють, займаються спортом, – тобто живуть нормальним, повноцінним життям у колі справжніх друзів. Їм – комфортно, безпечно, надійно і, головне, цікаво. Бо ж діти, на відміну від дорослих, одразу ж відчувають лукавство і фальш. А тут вони дійсно переконані – їх дуже люблять і прагнуть в усьому допомогти, підтримати. Тому це – друга домівка!

Директор – Лілія Василівна Саприкіна – до несподіваної появи гостя-журналіста поставилася привітно, охоче допомогла поспілкуватися зі своїми вихованцями, показала, як вони живуть, навчаються і відпочивають.

Торік інтернат відзначив своє 80-ліття – за цей час тут надали фахову допомогу тисячам учням, багато з яких досі пишуть вдячні листи і приїздять сюди в гості. Нині у цій школі знаходяться діти з вадами слуху – глухі (таких більшість) та слабочуючі. Тепер є дітлахи з тяжкими порушеннями мовлення, аутизмом і складними вадами розвитку (розумова відсталість у поєднанні з глухотою). Отже, зараз в інтернаті – 61 дитина (в основному, з Чернігівщини, з рідної Сосниці – один учень, а з цього району – троє). Є школярі з сусідньої Сумщини – їм просто зручно сюди добиратися.

У Сосницькому інтернаті – найбільша кількість висококваліфікованих вчителів-дефектологів – понад двадцять. Педагоги школи взяли участь у двох великих міжнародних освітніх проектах: це «Джус» (Нідерланди та Україна) і «Привіт» (Нідерланди, Польща і шість областей нашої держави). Мета – раннє втручання, тобто надання ранніх освітніх послуг родинам, які мають дітей із порушенням слуху від народження. У тутешньому Центрі підтримки сім’ї є аудіометр. Створено лабораторію з виготовлення вушних вкладок до слухових апаратів. Інтернату дуже допомагає фонд «Профокідз» (керівники – Барбара та Клауз Екарди з Нідерландів). Ці небайдужі люди профінансували обидва проекти. Вони щороку приїжджають сюди – подарували комп’ютери, відремонтували дві майстерні – швейну та столярну, допомогли з Інтернетом, придбали для спецшколи автомобіль «Ланос», щоб зручніше консультувати родини хворих дітей вдома. На Різдво купили новий твердопаливний котел, а дізнавшись, що димовивідна труба знаходиться в аварійному стані, виділили 150 гривень на її заміну. А за державні кошти тут придбано ще один котел. Ось таке вдале поєднання державної допомоги і дієвої фінансової підтримки друзів-меценатів!

Колектив у інтернаті – творчий. Робиться все для того, щоб вихованці почувалися якнайкраще, розвивалися, постійно засвоюючи нові знання. До речі, немало матеріалів для роботи з дітьми виготовляють самі педагоги. Все це – не просто набрані на комп’ютері тексти, а майстерні витвори мистецтва – яскраві, різнокольорові, цікаві. Причому такі наочні матеріали скрізь – у кожному кабінеті, і дітям це дійсно подобається. Досвідчені педагоги – Надія Антонівна Вережак, Любов Іванівна Клюй, Тамара Степанівна Залозна, Василь Григорович Гнип та їхні колеги – це добрі чарівники, завдяки яким діти почуваються тут, мов у казці.

«Коли довгоочікувана дитина народжується з такими серйозними вадами здоров’я, батьки зазвичай шоковані, – відверто говорить Лілія Саприкіна. – Тож головне в цій ситуації – якомога швидше впоратися з емоціями й одразу зайнятися розвитком малюка. Чим раніше – тим краще! Бо дехто з батьків, на жаль, вважає, що варто, мовляв, зачекати п’ять чи шість років, і, якщо нічого не зміниться, не поліпшиться, тільки тоді дитину варто показувати фахівцю. Але це – дуже велика помилка, котра  призводить до згубних наслідків, коли вже нічого не можна виправити! За потреби наші дефектологи надають такі освітні послуги за місцем проживання дітлахів. Ось буквально вчора поїхав у Коропський район, у село Радичів, Василь Гнип, котрий опікується дитиною з вадами слуху, яка мешкає там. Тобто Василь Григорович постійно їздить туди заради одного хлопчика! А як інакше? Це – добрий приклад, як треба по-справжньому любити свою професію і цих дітей, самовіддано піклуючись про них».

Випускники школи-інтернату загалом знаходять своє місце в житті. Бо доволі часто отримують вищу освіту й влаштовуються працювати за фахом. Немало їх трудиться і в підприємстві УТОГ. Нерідко вони одружуються між собою, однак є випадки, коли юнак чи дівчина з вадами слуху бере шлюб зі здоровою людиною. Лілія Василівна пам’ятає, зокрема, зворушливу історію, коли хлопець із Сосниці, випускник інтернату, одружився на цілком здоровій дівчині. Вони чудово живуть! Юнак, якого багато чому навчили в інтернаті, своїми руками збудував для коханої прекрасний будинок. У них народилася здорова дитина. Чоловік ремонтує автомобілі, отож сім’я  – доволі заможна. Тобто це – щасливий шлюб! «А наша чудова випускниця Юля Батуринець із Городнянського району вийшла заміж за чуючого хлопця, і у них усе також склалося вдало, вже є дитинка», – посміхається пані директор.

У тутешніх дітей – багато талантів: гарно вишивають і шиють, малюють, вправно виготовляють мистецькі вироби з дерева. В інтернаті – аж 19 секцій і гуртків, й жоден із них не працює формально! Також у вихованців цієї школи – немало й спортивних досягнень, адже виступають на серйозних змаганнях. Дітвора залюбки грає у футбол, настільний теніс та шахи, займається легкою атлетикою. «Мріємо про власний басейн, – розповідає Лілія Саприкіна, – щоб наші діти займалися і плаванням, адже це – дуже корисно для здоров’я».

А ще дітлахи зі школи-інтернату неабияк танцюють, виконують пісні в жестовому виконанні, адже у них є відчуття ритму. Вони не соромляться, люблять виступати. І це – дуже цікаво! То – справжнє мистецтво, причому проводяться чемпіонати світу для людей із вадами слуху, які надзвичайно майстерно виконують такі пісні й танці. Я бував на таких концертах, готуючи раніше матеріал «Країна глухих» – про проблеми глухонімих людей, і мені зовсім не було нудно, навпаки почав вболівати за кількох особливо яскравих виконавців.

На подвір’ї інтернату – зворушливі фігурки казкових героїв: черепаха, бджілка, яка відпочиває на квітці… Це – одне з улюблених місць дітвори, як і гурток із художнього розпису тарілок. А ще тут вирощують овочі для своєї їдальні, є фруктові дерева; тож неабияк популярний і гурток садівництва, бо в житті все знадобиться! 

Старшокласники із задоволенням трудяться тут у шкільних майстернях: хлопці займаються виробами з дерева, а дівчата шиють. У 11-12-му класах бажаючим викладають будівельно-упоряджувальні роботи. Звичайно, охочих вистачає! Вчаться правильно робити ремонт в оселі: і штукатурять, і кладуть плитку, й ошатно оздоблюють… Майстри – на всі руки! Так навчилися, що самі, власноруч, не одну кімнату в інтернаті відремонтували. Тому й бережно ставляться до речей, розуміють ціну праці. Також при школі є дошкільна група, садочок для малечі з вадами слуху.

Ці діти буквально випромінюють усмішки! Зазвичай ще навіть канікули не закінчилися, а вони вже пакують валізи – скучили за друзями, вчителями і своєю другою домівкою. Мене надзвичайно, до глибини душі, вразив зовні гарненький хлопчик, у якого – водночас кілька дуже важких захворювань. І ця дитина так жваво й життєрадісно спілкується зі своїми друзями, так щиро, зворушливо, доброзичливо (настільки взагалі може бути доброю людина), що здається чарівним промінчиком світла. Дивовижного хлопчину тут усі дуже люблять, піклуються про нього, хто як тільки може. На моє запитання, про що він мріє, малий відповів: «Щоб усі діти росли щасливими, і в Україні був мир». Вихованці інтернату збирали кошти для наших бійців в АТО, передали їм шкарпетки, теплі рукавички… Запрошували в гості захисників Вітчизни, і такі зустрічі проходили чудово, мов бальзам на рани, як сказав один із героїв. Та й у мене самого, після такого щирого спілкування, на душі потеплішало, ніби щойно побачив чарівну веселку.

Сергій ДЗЮБА