Жінка-УКРАЇНКА

Костянтин Крижицький. «Біля колодязя», 1900

 

Хіба хто відав півстоліття тому, що час піде проти годинникової стрілки, що переінакшиться весь наш світ. Що захиріють-захворіють села, що постаріють садки навколо таких же геріатричких хат, а джерельна вода в колодязях зробиться протухлою, бо їх давно не чистили…

Моя мати рано-вранці, розпаливши піч, поспішала по воду до одного з таких колодязів, де, здається, збиралося чи не все жіноцтво нашого кутка, і несла звідти на коромислі не тільки з двоє відер свіжої джерелиці, а й безліч сільських новин та, звісно, побрехеньок. А ми, малі пастушата, біля того колодязя в обід поїли корів, і вони смачно пили прохолодну вологу з довгого корита, до якого ми завзято наливали воду. 

Давно немає того колективного колодязя — дерев’яне цямриння зігнило, джерело засмітилося, а після того, як якісь малолітні шибайголови вкинули в криницю переляканого кота, то сусіда, не стерпівши смороду, пригнав бульдозера й зрівняв її із землею, а цибатого «журавля» із старезного дуба порубав на дрова. Та ніхто за тим вже не жалкував — настала коротка епоха одноосібництва на колодязі, вони з’явилися ледве в кожному дворі: нові, зроблені з залізобетонних кілець. Та й радіо і телебачення замінило оті новини, на які такі ласі наші жінки, і слухають вони не тільки місцеві небилиці, а й байки з ближнього та далекого зарубіжжя. Але навіть і цементовані криниці замулюється…

Перевелися і майстри-колодязники. Нарозвидні, коли сонце викочується з-за обрію, старший колодязник поспішав на околицю села, зрізав найзеленішу гілку з куща верболозу і водив цією гілочкою біля землі. Де листочки притягувались до землі невидимим магнітом, на тому місці й копали колодязь. Перед тим обирали всім селом жінку — найдобрішу, найлагіднішу і найкрасивішу, яка на місце майбутньої криниці ложила жмуток васильків, а найстаріший дідусь клав бриля, щоб вода людині додавала мудрості. Коли криницю викопали, запрошували священика, аби освятити криницю, а васильками кропили водою з колодязя окружні дерева і кущі, щоб відігнати нечистого від джерела, від села.

Така існувала традиція. Нині, як мовив поет-мислитель Володимир Базилевський:

Мало в світі копачів криниць,
Більше спраглих,
що бредуть крізь хащі...

То ж погляньмо в очі колодязів — в очі землі, нехай вони зіллються з синявою небесною, щоб менше було темряви. І обов’язково втамуймо спрагу прохолодною джерелицею.

Володимир САПОН