Жінка-УКРАЇНКА

Україна, як доля – одна

Тільки вчора збагнула, що правда – така небезпечна.
У багаттях скорботи згорали мої кораблі.
Мефістофель мені посміхався, зловісно і гречно,
А вітрисько благав: «Не здавайся, моя Наталі!»

Я любила й люблю, та згорати від цього не легше.
Не бенкети, а битви з минулим вінчають мене.
Ти помер від отрути зміїної, Віщий Олеже,
Ну а я – від отрути людської рятуюсь вогнем.

Я – козацької крові, тож ласки не буду просити
У вельмож, котрі думати звикли, що кров – це вода…
Чом ти, батьку Іване*, повірив запроданцям ситим,
Що тебе, полководця, катам поспішили віддать?

Розривається серце, щоб стати, як море, бездонним,
І самотності сльози течуть із очей крадькома.
Де ти, мамо моя? Де ти, світом убита мадонно?
Я не вірю, що ти… Що тебе в мене більше нема.

Мушу йти в майбуття. Шепочу знов молитву печальну,
Що врятує мене із полону скорбот світових.
Знаю я, що почути судилося пісню вінчальну,
Плач дитяти й непрохану сповідь старої вдови.

Я не кличу в свої молитви ні Стокгольм, ні Афіни –
До козацьких курганів летять бунтівливі рядки.
Зупинятися – злочин, якщо є мета – Україна.
Гріх себе розміняти на зради, страхи й помилки.

Вже не хочеться гри. Я безсмертям своїм ризикнула,
Поєднавши надію із тугою втрат і пізнань.
У долонях моїх – дві пташини: майбутнє й минуле.
А Вітчизна – одна. Україна, як доля – одна.

04.01.12

*) мова йде про Івана Сулиму.