Жінка-УКРАЇНКА

(Рецензії студентів Університету «Україна»  на фільм Ірини Цілик «Помин»)

«Помин» – український короткометражний фільм киянки Ірини Цілик. В основі сценарію – однойменне оповідання режисерки, яке увійшло до збірки «Родимки». Хоча оповідання повністю й вигадане, але у кожному витворі мистецтва завжди можна знайти частинку реального життя. Підґрунтям оповідання став власний досвід режисерки, яка протягом трьох років з чоловіком та маленьким сином жила у селі, перебуваючи у пошуку себе.

Сценарій виграв грант від держави на 100% фінансування. Фільм брав участь у багатьох фестивалях в Україні та світі. Наприкінці 2013 року «Помин» було включено до кінозбірки «Українська Нова Хвиля. Romantigue», що перебувала в національному кінопрокаті.

Темою фільму є повернення особистості до автентичності, віднаходження свого «я», розуміння своїх справжніх цілей та бажань.

Історія розповідає про дівчину, котра їде на старий хутір завершувати справи з продажу дідової хати. Тут на неї хвилею накочують спогади з дитинства, завдяки яким героїня знаходить відповіді на важливі життєві питання.

Головна героїня – молода дівчина, яка, приїхавши до рідної хати, переосмислює своє життя. Вона знов переживає найщасливіші моменти дитинства – моменти спокою, радості, відчуття безпечності та захищеності, адже поруч завжди був дідусь. Перед нею стоїть тяжкий вибір: залишитися в селі та дозволити собі жити вільно чи повернутися до вже звичного існування та вміло грати задоволення від фальшивого життя. За швидкоплинністю міського виживання непомітно збігає дорогоцінний час, що й нема можливості хоч на мить зупинитись і помітити, що ти далеко не такий, яким мріяв стати колись.

Маленька дівчинка – образ найсвітлішого, що є у нашому житті – дитинства. Вона вільна, легка, цікава до всього на світі, щира у своїй любові до діда, прудка та непосидюча. Її не цікавить мода, машини чи німецькі ковбаси. Єдине, чого вона прагне, – бути собою.

Супутник героїні – людина, яка на перше місце в житті ставить роботу. Він щохвилини зайнятий перемовинами, ґаджетами, пошуками кращого сигналу. Навіть до вітру він іде з планшетом під пахвою! Він непогана людина, просто надто загорнута у вир урбаністичного життя, де основною необхідністю є завдання якомога більше заробити і де лише гроші є показником людського багатства.

Сусідка – щира жінка, яка є образом справжнього мешканця українського села, вона справжня: хазяйновита, добра, привітна, чуйна, завжди рада допомогти та прихистити.

Стара хата, яка потроху розвалюється – образ українського села, яке вимирає.

Яблука з іменами, яблука, які з’їдає коза, – образ-символ, який ілюструє, що всі старання та вигадки старого діда уже й не потрібні, адже нікому вже у майже спустілому селі їх роздавати.

Композицію побудовано на паралелізмі зображення та психологічних переживаннях героїні, яка бачить свої дитячі спогади, які існують в тій самій місцевості, але в інший час. Цей хутір, ніби законсервований у часі, паралельно тримає в собі і минуле, і теперішнє. Саме цей паралелізм і налаштовує нас на потрібну авторові емоцію. Голі дерева, розвалена хата, безлюддя, старенький цвинтар – усе це навіює сум і розпач. Але моменти з дівчинкою та дідусем примушують усміхнутися теплоті та щирості їхніх стосунків.

Важливу роль у композиції відіграють кольори. Дитинство постає яскравим, сонячним, теплим та насиченим лише позитивними емоціями. Одразу розумієш, що це і є справжнє щасливе життя. Теперішнє ж – сіре, холодне, депресивне. Це не те життя, якого хотілося, а лише, хоч і на перший погляд вдала, але все ж таки імітація.

Головною проблемою є повернення героїні до свого справжнього «я», психологічні вагання, переосмислення життєвих цінностей, вагання у прийнятті важливого рішення. Також у фільмі зачіпаються такі проблеми, як вимирання українського села, урбанізація суспільства, підміна цінностей, проблема батьків і дітей.

Стиль зображення інноваційний. Ознаками того, що «Помин» – це арт-хаус є соціальний реалізм зображуваного (жодних прикрас та спецефектів, життєве середовище постає перед глядачем у своєму істинному вигляді); авторське бачення режисера (паралелізм існування теперішнього та минулого у одному місці, акцентування на кольорах); увага зосереджується не на динаміці дії та неочікуваних сюжетних поворотах, а на думках і переживаннях головної героїні. Фільм вражає більше емоціями та відчуттями, які залишаються після перегляду, аніж самими фактами і подіями.

За жанром «Помин» – це короткометражна драма.

На мою думку, цей фільм є достойним прикладом якісного українського кінематографу. Він викликає бурю емоцій, примушує задуматися над власним життям, переосмислити цінності. Головне – це пам’ятати своє коріння, рідних, Батьківщину та не зраджувати собі, незважаючи на мінливості інколи несправедливого життя. (Тетяна ВОЛИНЕЦЬ)

…«Помин» – це історія, що починається досить звичайно. Дід головної героїні, Жені, помирає, і її батько, аби хата на хуторі не пустувала та не занепала, погоджується віддати її сусідці за мізерні кошти. Документи цій самій сусідці відвозить Женя зі своїм нареченим Максом.

А от далі починається найцікавіше. Ледве під'їжджають герої до села, як на екрані з'являється невідома нам дівчинка на велосипеді. Не знаю чому, однак одразу закрадаються думки чи не Женя це, проте ще ота, що гостювала в діда колись, маленька. Весь час перебування на хуторі образ маленької дівчинки супроводжує Женю. Супроводжує її і образ дідуся, їх спільного минулого, теплого, затишного, зі щирими почуттями.  Навпроти ж постає сьогодення із нареченим дівчини, прохолодне і байдуже. Макс помічає сльози на очах дівчини, однак турбується лише про те, чи вмістять вони весь багаж. Він навіть не припускає думки, що Женя не поїде, для нього все зрозуміло, а от вона вагається.

На мій погляд, проблематика фільму − це оте співвідношення минулого і сьогодення, цінування близьких, швидкоплинність часу та вимирання села. Останнє дуже добре проглядається в ситуації з яблуками. Як сказала сусідка: «Було б кому їх роздавати»…

Коли дивишся фільм, на очі навертаються сльози, бо усі ті спогади є такими реальними, не пафосно надуманими, а по-справжньому простими, проте не менш цінними. Так само реальним є і зображення дійсності: звичайні люди, звичайні фрази, нічого награного. Це і є однією з причин сказати, що це арт-хаус, бо це дійсно кіно не для всіх. Тут немає голлівудських посмішок та спецефектів, неймовірних фантастичних історій, тут є життя. Фільм змушує задуматись над багатьма речами.

Протягом перегляду найбільше хвилює питання, чи продасть Женя все ж таки хату. І тому, коли герої покидають хутір і той спогад-дівчинка на велосипеді так стрімко намагається їх наздогнати, відчувається неймовірна напруга, і залишається  лише маленький промінчик надії – машина зупиняється... (Анна ТКАЛІЧ)

…Тематика даної кінострічки: пуста та забута українська земля, що втрачає свою енергетику та силу. Усі люди тікають з села, забуваючи про те, що провели там багато дорогоцінного часу. Лише повернувшись на «свої» місця, там де співає душа, а разом із нею українська земля, починаєш згадувати і відчувати щось рідне і тепле.

Але земля не може без людської праці та любові. Скільки наші пращури закладали старань та емоцій, а зараз ми бачимо напів спорожнілі села. Покинуті та самотні домівки починають зникати без людської, вправної руки. І все село поступово відмирає, залишаючи лише спогади про дитинство.

Ця історія про молоду дівчину Женю, яка приїхала на старий хутір продати дідову хату. Але несподівано для неї вона поринає у свої спогади. Буквально бачить перед собою дідуся, що дарує ще одну картину-вишивку. Знак того, щоб його не забували. Із сумом і переживаннями героїня не може вирішити, що робити. Адже вона віднайшла своє коріння, яке тепер її не відпускає.

Контрастність настрою підсилює хлопець, котрий цих проблем не розуміє. Для нього все «прикольно» та смішно. Він намагається розвеселити дівчину і натикається на відчуження з її боку. Наприкінці ми бачимо, що Женя хоче поділитися яблуками з іншими, але коза їх нещадно їсть. Для мене це − символ того, що ми навіть якщо й отримали якусь долю тієї душі, просто не доносимо її нікуди. От так вона і зникає, нікому не потрібна...

Дух нашої рідної землі починає зникати, тому слід підтримувати той тонкий зв’язок між ним і нами. Це згуртовує нас як націю, як людей. Таких місць залишилося дуже мало, а відтворювати їх складно. Не дбаючи про них, ми не зможемо подбати про себе. Адже, якщо ця сила зникне, ми станемо сірими.

Смуток, який передається нам через кінострічку, підсилює атмосфера осені. Вже все поринуло у сон, але для душі він може бути останнім. Похмура атмосфера ще більш виокремлює проблему байдужості людей. (Катя ЖДАНОВСЬКА)

…Фільм «Помин», знятий за однойменним оповіданням Ірини Цілик (української письменниці, режисера), вразив мене до глибини душі, до сліз. Було відчуття, що я просто спостерігаю за чиїмось життям, а не дивлюся відзнятий по сценарію фільм.

Важко повертатися в місця, котрі так нагадують минуле, яким ти вже не живеш. Хоч спогади серце і гріють, та якимось гнітючим теплом…

         Женя приїхала до хутора, де не була п’ять років, щоб продати будинок свого дідуся. За цей час змінилося життя героїні, змінилась і сама Євгенія. Лише хутір «ні краплі» не змінився…хіба що людей менше стало в нім.

Мені здалося, що героїня почувалася трішки чужою, якщо можна так виразитися. Можливо таке відчуття виникло, бо Жені не зовсім звично було перебувати там і не бачити поряд дідуся Валю, адже коли вона сюди приїжджала, дідусь завжди був поряд, огортаючи маленьку Женю теплом та турботою. А повернувшись в хутір зараз, дівчина відчула тільки холод та пустоту.

Навіть присутність хлопця не розраджувала героїню. Він, людина з її теперішнього життя, аж ніяк не вписувався в інтер’єр будинку, навіть був там зайвим. «Наречений» лише дратував героїню. Пронизливий звук його телефона ніби «розрізав» повітря, а німецька мова різко контрастувала з атмосферою тихого українського хутірця.

Реакція хлопця на сльози Жені (коли вони збиралися покидати двір і дівчина вийшла з будинку з вишитими дідусем картинами) мене шокувала. Невже не можна було дібрати теплих слів підтримки? Натомість він з огидним сарказмом сказав: «Ой, а чьи это глазки плакали?». Він взагалі не надав сльозам значення ще й з кривою усмішкою запитав про картини: «Приданное?». Та й зрозуміло, адже для нього то просто старий непотріб. А для Жені це − дорогі серцю речі, вишиті руками рідної людини, яку не повернути… Хто втрачав рідних, зрозуміє цей біль.

Дуже хвилюючим для мене був момент, коли Женя почала збирати яблука  з іменами. На хвильку я навіть подумала, що дівчина перенервувала і їй це здалося просто. Але виявилося, що то дідусь Валя робив такі незвичайні подарунки до Нового року. Женя ніби відчула присутність рідненького…

Це на перший погляд така дрібниця, але не для Жені… Вона ж бо навіть попрощатися з дідусем не змогла, а ці яблука ніби були знаком того, що дідусь завжди буде поряд.

До останнього моменту дівчина сумнівалася: залишати будинок, чи продати його сусідці і назавжди покинути таке рідне серцю місце? З одного боку: навіщо їй цей старий будиночок у Богом забутому хуторі? З іншого ж: тут вона провела дитинство, саме тут сиділа з дідусем біля печі, наспівуючи пісні, ходила на риболовлю, каталася околицями на своєму «Аїсті»… Тут частинка її душі.

От і прийшов час повертатися до міста, до свого теперішнього життя. Вже виїхавши за околиці хутора, машина Жені зупинилася. Я маю надію, що це знак того, що героїня вирішила таки не відривати від себе частинку душі. (Діана ПРОКОПЕНКО)

…На мою думку, тема фільму − особистісно-психологічна та філософська. Кожну людину ця історія зворушить з різних причин. Когось зворушать переживання головної героїні. Когось зворушать спогади про минуле. Хтось побачить трагічність у сільському житті. Деяким буде незрозуміла байдужість нареченого Жені. Знайдуться й ті, яким байдуже, але байдужість не може бути пустою – вона все одно викликає почуття: гнів, злість, роздратованість, незрозумілість та ін. У кожного почуття є своя історія. Саме тому, кожного ця історія зачепила особисто. Одних зворушила, інших – роздратувала. Почуття були, а це − найголовніше.

   Добре занурившись у сюжет, краще зрозумієш свої почуття:  молода дівчина приїздить з міста до села, щоб продати дідову хату та забрати особисті речі. Та героїня фільму вже по дорозі згадує своє дитинство, яке вона провела з дідусем. Відчувається, що її щось мучить, ніби вона щось не доказала, не доробила чи за щось не віддячила… Ці почуття це притаманні всім людям, які втрачають близьких. Після смерті рідної людини ти ніби звинувачуєш себе у тому, що ти мало зробив, мало сказав, мало обіймав, цілував. Хочеться кричати, але немає сил. Хочеться плакати, та нічим. Хочеться повернути час назад, щоб хоча б на хвильку побачити рідне обличчя. Ці емоції видно на обличчі у головної героїні, вона ніби уві сні, чи хоче опинитися там.  Вона бачить себе малу, щасливу з дідусем. Ці сплетіння реальности та минулого дуже глибоко занурюють глядача в сюжет. Ми бачимо, які яскраві, наповнені фарбами, спогади з минулого, та яке теперішне – темне, похмуре, ніяке. У цей час ми опиняємося у самій глибині душі героїні. Тяжко описати словами ці відчуття, та кожен, хто подивиться цей короткометражний фільм, – відчує це!

   Ірина Цілик цілком об'єктивно показує нам усю історію. Немає нічого зайвого. Відкрита історія, рідна історія, типово-українська історія. Не треба шукати між рядками, щоб зрозуміти цю історію. Треба подивитися, просто уважно подивитися. Усе тут, навколо нас. (Поліна САВЕНКОВА).

…Кінокартина «Помин» дивовижно поєднала декілька тем. Головній героїні фільму випало прийняти нелегке рішення. Серцем і душею вона разом з Україною, разом з рідною домівкою, де провела дитинство. Однак, розум прагне розвитку, руху вперед.Безумовно, сформувати себе як повноцінну особистість необхідно, проте чи варте воно того, якщо ти втратиш свою унікальність, втратиш відчуття рідної землі. Це не промовляється вголос, але нам все одно зрозуміло, що такі думки розривають головну героїню навпіл. Перспективи та комфорт, забезпечене та захопливе життя, яке вже чекає Євгенію за кордоном, не ваблять її так, як всепоглинаюча тиша садка біля хати. Закутавшись у спогади, вона сидить на лавці і бачить свого дідуся так чітко, ніби він справді поряд.

Упродовж фільму, а саме поїздки Євгенії зі своїм нареченим до села, небо було затянуто хмарами. Чи то рідна земля тужила за своїм дитям, котре зрікалося її, чи то навіть природа ввібрала настрій Жені.

Це лише одна із тисяч подібних історій. На жаль, люди у відчаї та у прагненні кращого життя покидають рідні домівки. Переїздять туди, де їх ніхто не чекає. Але ми потрібні вдома.

Особливими є знайдені Женею яблука,вона збирає їх та віддає тітці Раї. Проте та відказує, що їх нікому куштувати. Ця маленька і непримітна деталь свідчить про те, що у нас є все, що ми шукаємо за теренами країни. Земля готова родити та кормити нас, аби було кому споживати.

Я гадаю, що ця кінонкартина знята з метою надихнути наше суспільство. Надихнути на бажання жити тут, надихнути цінувати свою родину та своє коріння. Не знаю, як у кого, але у мене після перегляду цього кіно з’явилося бажання передзвонити свої родичам. А отже, стрічка здійснила своє призначення, за що я вдячна всій творчій команді. (Таня САХНО)

(Дисципліна «Літературний стиль». Викладач Н.І. Головченко).