Жінка-УКРАЇНКА

Так часом буває: втрачається щось найголовніше, що тримало, або за що тримаєшся. Це як із повітряними кульками – відпустиш – і все. Одна моя подруга постійно повторює: «Треба мати, до чого повертатися». Так і є. Але часом оте «до чого» губиться чи просто відвертається, чи ми від нього відвертаємося... От тоді і живемо повітряними кульками, які безцільно носить туди-сюди...

Так часом буває.

Одного разу, не те щоб гуляючи, радше – валандаючись, я побачила, як біля візочка з дитям зібралися мама-тато-бабусі-дідусі, усі намагалися щось подати-показати-розсмішити. От вона – точка опори тих людей.

Після цього випадку я якомога частіше, чи то переходячи дорогу, чи рахуючи зорі, опершись очима на небо, чи біжучи наввипередки з часом, уявно чи реально, ні, не тримаю, а тримаюся за руку своєї доньки, яка, ще будучи геть маленькою, заявила цілком авторитетно: «У моєї мами дві дитини: я і Україна».

Ольга Ляснюк