Жінка-УКРАЇНКА

15 червня  Іванові Миколайчуку виповнилося б 75. Народився він за тиждень до початку війни у селі Чортория Кіцманського району на Буковині. 1957 року закінчив Чернівецьке музичне училищ,1961 – театральну студію при Чернівецькому обласному музично-драматичному театрі ім. О. Кобилянської; 1963-1965 навчався на кіноакторському факультеті Київського інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого. Всесвітнє визнання актору принесли ролі Тараса Шевченка у фільмі «Сон» та Івана Палійчука у «Тінях забутих предків», – в них він знімався одночасно, навчаючись на 2-му курсі. Остання стрічка довгі роки була заборонена до показу в Україні, хоча здобула 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях і увійшла до книги рекордів Гіннеса.

У фільмі «Вавилон ХХ» (1979) Миколайчук виступив як сценарист, режисер, актор і композитор. Збирався за своїм сценарієм «Небилиці про Івана» зняти фільм та 3 серпня 1987 року його не стало. Цей задум втілив у 1989 році режисер Борис Івченко. Звання «народний артист» Миколайчуку не дали, звинувативши в націоналізмі, а Шевченківську премію присвоїли вже після його смерті.

Видатний Майстер прожив лише 46 років – помер, зігравши в кіно 34 ролі, написавши дев’ять сценаріїв, знявши два фільми. А скільки ще не встиг зробити, скільки задумів не зміг втілити у життя і серед них – фільм про Катерину з Волині…

Іван Миколайчук на Волині

(маловідомий епізод біографії)

В 1985 році Іван Миколайчук прибув на Волинь, щоб знайти тут натуру для зйомок майбутнього фільму «Катерина». Сюжет йому підказала французький режисер Еліан Сабате. Якось вона прочитала в газеті про сумну долю волинянки Катерини Ясенчук, родом із села з-під Луцька, яка під час першої хвилі еміграції потрапила до Америки і в магазині загубила свою дитину. Не знаючи мови, вона не змогла пояснити, що з нею трапилося, тому її прийняли за божевільну і помістили у клініку, де вона знаходилася майже 50 років. Там її побачив один чоловік, українець за походженням, який зрозумів її трагедію.

Український режисер зі своїм співавтором вирішили побувати у тих місцях, де жила колись ця нещасна жінка і познайомитися з побутом її колишніх односельців. Спочатку вони переглянули аматорські фільми про поліщуків і серед них стрічку про колоритні «Карпилівські вечорниці», яка їм дуже сподобалася, і вже готові були їхати до Ратного, але, крім передового колгоспу, там їм нічого більше не показали. Гості були розчаровані, а француженка пообіцяла Миколайчуку побудувати волинське село під Парижем. Та через два роки після візиту до Луцька він помер.

Про цю історію більше можна прочитати у статті «Нічна гостина в кіностудії «Волинь» журналістки Наталії Малимон з Луцька (газета «День» за 9 червня 2011 року).

Пам’яті Івана Миколайчука

Плачуть журливі дощі безнастанно…
Вітер студений пронизує душу…
Де ти, Іване? Де ти, Іване,
Мій незнайомий задумливий друже?
 
Очі глибокі… Це – погляд Тараса.
В тілі твоєму сторіччя з’єднались.
Неба посланець. Співець Позачасу –
Світу земного тобі було мало!
 
Взяти хотів від життя все й відразу:
Грав і кохав ти, неначе востаннє!
Йшов проти течій і сірої маси.
Де ти, Іване? Де ти, Іване?
 
Боги природи! Куди ж ви поділись?
Владні, могутні, невже всі поснули?
Птаха із клітки чому не звільнили?
Голос тужливий чому не почули?
 
Як ми любили тебе! Як любили!
Ти оживив тіні предків забутих.
Слова і духу піднесена сила
В радості тішила, гріла у скруті.
 
Якось раптово ми о-си-ро-ті-ли…
Може, у небі тобі поталанить?
Ти загубив на Землі свої крила,
Ти залишився ЖИВИМ на екрані!

Вікторія Рутковська