Жінка-УКРАЇНКА

Тільки коники-стрибунці перегукувалися, мовби теж втішені, що небезпека минула.

Жаби кумкають на спеку, їм байдуже, чому люди вбивають один одного. Яке ж огидне почуття: залишився живим, коли товариші вже в іншому світі?! Михайло з розпачу та безвиході заплакав.

Раптом з того боку, де мав пролягати обіцяний «зелений коридор», стало чути залпові удари вогню з різних видів зброї. «Недарма Сашко не вірив, що їх безперешкодно випустять з Іловайська», – подумав Михайло. Тепер і в нього не залишилося сумнівів, що добровольців, які не підкорились владі, послали сюди навмисне, щоби знищити.

З очерету пролунав постріл. Михайло здогадався, що хтось залишився живим, але не може встати. Підповз до того місця ближче й побачив двох бійців, які намагалися вибратися на сушу. Вони були поранені й стати на ноги не могли. Втішений Михайло допоміг їм вилізти з води. Поглядом продовжував нишпорити очеретом і приглядався до тіл, якими  була встелена земля. Готовий був половину свого життя віддати за те, щоб побачити живим Віктора. На жаль, товариш з простреленими грудьми та розплющеними потьмянілими очима лежав недалеко від суші. Його, мабуть, добили в числі останніх, коли прострілювали очерет. 

Через кілька годин навколо очерету пеклися на сонці біля десятка поранених бійців. Перев’язували один одному рани, але цього було недостатньо, щоб врятувати життя. Серед останніх витягли з очерету свого командира, який повів їх за собою. Сашко був у бронежилеті, але куля пробила його. Він важко дихав і просив звільнити його від цього вантажу, який даремно носив, надіючись, що він його захистить. А ще просив пити, бо сонце пекло немилосердно, на небі жодної хмаринки.  Поранені приречено дивилися один на одного і мовчали. Не надіялися на порятунок, і в кого діяв мобільник, намагалися востаннє почути голос рідних і близьких їм людей. 

У Михайла телефон не працював. Та й про що говорити? Нехай ще хоч трохи рідні поживуть надією, що він живий. Жалкував, що так і не наважився зателефонувати Лізі. Коли сонце заховалося за лісопосадку, з річки повіяло прохолодою, дихати стало легше, але не всім. Сашко дедалі більше задихався і жестом руки підкликав до себе  Михайла. 

– Побудь біля мене, – тихо попросив. – Мабуть, обом нам не судилося виконати Божу програму… – Сашко нагадав розмову на Майдані, коли вони міркували про місію двійників.

–  А, може, в цьому і є наша місія… – невпевнено відповів Михайло.

– Ні, друже, в Божому задумі не може бути такого, щоб людей на бойню посилали. Все це від лукавого. Коли нас доля вдруге звела...  я поцікавивсь у матері своїм родовим  корінням… хотів зв’язок між нами знайти… – насилу видавив із себе Сашко.

– І що вона тобі сказала?

– Дідусь мій виховувався в дитячому будинку, то хто зна…

– Я не чув, що хтось у нашій родині перебував у дитбудинку... – напружив  пам’ять Михайло. – Навіть не пригадую, щоб у нас коли-небудь згадували маминого дідуся. Та й про батькових родичів нічого не знаю.  

– Якщо тобі вдасться вижити, то візьмеш мій телефон з номерами родини і розкажеш їм про мене.

– А сам чому не зателефонуєш? – запитав, хоч і так знав відповідь.

– Не працює, зараза…

Говорити обнадійливі слова язик не повертався, бо в них і так ніхто б не повірив. Наближалася ніч, а вона внесе свої корективи в життя виснажених людей, які стікали кров’ю...