Жінка-УКРАЇНКА

ПОПУТНИКИ

Оце їду!.. «Рушай, поки люди случаються…» – сказала б мені бабуся Галя. Та вже, ба, случилися, скажу Вам. Кажуть: купуй не хату, а хорошого сусіда, вибирай не купе, а хорошого попутника. А оце вже й попутник. Ні тобі здрастуйте, ні будь ласка. Чорний, як домовичок із труби, «негретьонок», одним словом. Ще років тридцять тому ми, у наших провінційних містечках, дивилися на них, як на інопланетян, а потім потроху призвичаїлися, притерлися. Петро І лише вікно у Європу прорубав, а тут ціла завіса гухнула. І потекли, і попливли… Колись воно і у Франції були французи і все якось у них було по-французьки, а тепер і в них «негроцузи» або мулати. Красивенькі, бува, виходять. А це уже і в нас негри заговорили, на задрість нам – українською, та ще й, трапляється, вишиванку надягають… «Молодес!..» – сказав би дід Іванченко. Але це було минулого року – стрічала шоколадненьких на фестивалі, а сьогоднішній – ні бовк, ні няв… Ну та хай йому… Було й не те…

Поїзди, дороги, попутники. Ще скільки їх, чужих і незнайомих, заходитиме у купе мого життя на станціях і полустанках. Ще скільки їх дивуватиме! «Хай йому гайда!..» – сказала б баба Соколка. Та хай йому грець, – вже б додала я.

Таке тільки по телевізору в новинах і почуєш: «Вийшли страйкувати представники меншин за приналежність до повноцінних громадян країни …» «Хай би вам трясця!..» – сказала б баба Горпина. Яких меншин?..

І чи знали тоді, вони, мої дорогі бабусі, що й така халепа буде серед нас ходити, бродити, дихати, любити?..

Цього разу в купе було людно. Дві жіночки, які не знайшли спільної мови із сусідом на нижній полиці, та я. Як правило, завжди стараюсь утримувати дипломатичний паритет. Приємно усміхаюся сусідові – він відповів. Голубі, аж до весняного розливу очі (у нас в Україні кажуть: василькові), з першого погляду привернули увагу. П’ємо чай. Смакуємо вечір хто з чим, він – з печивом, я – з біблійним Соломоном. Пригощаю і його порцією доісторичних віршів, здавалося, має зрозуміти. Він піддакує, каже, сам вчитель. Мене це ще більше надихає. Філософствую. Виводжу навіщось теорему всесвіту людських взаємин. « Алло!..» – вривається голос сусіда. Він замало не цілує телефон. «Вася…Васічка…Як ти доїхав? Як ти там?..». Стаю невимушеним свідком розмови. Думка на думку налазить. Хто ж він – Вася? Син? Чи син? Чи друг? Чи???.. Потім ще з десяток дзвінків протягом двох годин. І на закуску на ніч: «Васічка, лягай спатоньки… Цьом, цьом…»

І розтанула романтика пісень моїх Соломонових. Де чоловік обожнював жіночу красу і тіло, і перса, і вуста… І на те ж Бог сотворив колись нас: його і її, і мене, і тебе, але не його і його… Бо не народить людина людину, не посіявши зерня в лоно матері, не визріє воно, не сколихане тілом жінки, не виросте воно, не сповите колисковою матері. Ой ні!Ой ні! « А бодай би тобі суки Настиної стерво ноги повсихали!..» – ще з того берега ставка прочортувалася б тітка Совиха, і була б права. І хіба такі суки ходили колись? Та ні, тітко Совихо… Вже не суки, а кобелі. Два – один сук, а другий кобель. Півдороги цвірінчали про любов. Світ точно з рельс зійшов. Ой, Господи, хоч би наш потяг доїхав до місця, а не до місяця…

Вранці ми із запитальним поглядом проводжали Васю чи Васічку, чи Василину. «Хай йому гайда…» – сказала б баба Гопчиха, яка вправно виконувала чоловічу роботу пасічника, але з початку і до кінця свого життя лишалася жінкою.

Та всі вони, бабуні мої, були вдовами, без чоловічої ласки, без шалених ночей кохання. Все їхнє життя було до тої клятої війни, до … А після, після війни, як суцільний морок: купа болю, горя, купа дітей, голод, сльози. Та ще пам'ять, яку і ховаєш, і бережеш, як останню свічечку, бо потухне, – що ж тоді світитиме путь у завтра. А скільки ще буде тих завтра? Скільки Бог дасть. А дав кожній – до 90 літ дожити. А тут Вася до Васі… «Цуцаки!..» – сказала б бабуся Галя. Я б не хотіла, щоб вони – були українцями.

Бо, кожного року, мандруючи Україною, пишаюся, любуюся, надихаюся і надихаю… Зі степів своїх везу повні груди запашних чебреців, м’яти, хлібного присмаку мого степу, щоб на гаптованому бойківською господинею рушнику розіслати той скарб заради добра і любові. – Добридень! Ось ми й у Львові. «Тримайте здачу «пятдесять» копійок…», – скаже касирка. І душа моя затанцює від радощів. Я тут, я тут – в моїй безкрайній, безмежній Україні, де ріки і озера, як небо, прозорі і сині, де ходять Захара Беркута тіні, де підростає чиясь гуцулка Ксеня, де почуттів, як грибів, назбираю у жменю. Покладу у кожен кутик душі, щоб визрівали, вірите, – вірші!..