Жінка-УКРАЇНКА

Саме з цим я прийшла і стала перед вами, несучи як прапор правди, любові, і надії своє слово. Воно в мені болить.

Вже так сталося і не сьогодні, років з десять тому, коли стало загасати духовне, натомість прийшло меркантильне, матеріальне, бездуховне, безідейне. І це відбулося на рівні всієї країни. Старе забули, нового не придумали. У кінці листопада минулого року я була делегатом YII з’їзду письменників  України у м. Києві. З надією,  у цей нелегкий час, з’їхалися представники письменницьких осередків з усієї країни, з вірою, що наша інтелектуальна робота потрібна, необхідна, головна. Бо всі ми з вами родом з дитинства від книжки, від першого слова мама і до найпершого – Вітчизна. Але протягом цих років ми, письменники, стали просто зайвими у цій країні. Чому?  І коли перестали так  зневажати пророків. Письменник – це не матеріаліст, не  торговець на базарі, але і не жебрак… Бо має те золоте зерно правди, яка знає  все і про минуле і про прийдешнє. Ми належимо до тієї раси на землі, якій не байдужа висока духовна культура. Бо вона вже закладена у нашій мові.

«Мово! Пресвята Богородице мого народу! З чорнозему, рясту, любистку, м'яти, євшан-зілля, з роси, з дніпровської води, від зорі і місяця народжена!», -  так би сказала Катерина Мотрич, так молюся з нею я

Болить мені зневага до рідного, болить цей кожен день без миру, болить нерозуміння багатьох моїх земляків у віру свого народу. Ждуть не діждуться визволителів з Росії. Не ждіть, кажу, бо прийдуть вони не з миром, а зі зброєю, яка впаде вам же на голову. Не вірять. Сичать за спинами… Болить мені молодь наша, почасти, зашорена інтернетом, поза реаліями життя, поза відповідальністю перед рідними, собою, а що говорити перед Батьківщиною. В багатьох це поняття стерлося, а може його і не було.

Болить мені коли бачу, як молоді хлопці тікають від мобілізації, як чорт від ладану, забуваючи, що чоловік це перше воїн, захисник, і якщо таке поняття буде в нього, він буде гідний скрізь: і в сім’ї , і в суспільстві. Болить, коли чую, як сини моєї знайомої кажуть : « Мамо, а наш тато не служив у армії?», « Ні», - відповідає вона, - « Ой, добре, той ми не будемо служити…»  І це не дитячий лепет. Бо коли я запросила цих хлопчаків на виставку « Зброї з війни» вони проігнорували і пішли геть.  І, до речі, це не з низького соціуму сім’я. Але дух там такий. «Куди іти, навіщо йти, за кого йти?»

Болить мені, коли чую з уст людей: « За кого ми воюємо?», запитали у мого сина, військового лікаря, який зараз перебуває в АТО. «За нашу землю, за нашу територію, за нашу Україну, а хіба є щось інше?», - сказав син. Чим викликав тільки німий подив.

Болить мені мій кожен день чекання сина з війни, але я пишаюся ним, бо він справжній патріот, який обрав свідомо свій шлях, який вірить у свою державу, не дивлячись нінащо. Так, там вони в холоді, і не у великих, а частіше ніяких зручностях, але, повірте, я майже щодня спілкуюся у своїй роботі з солдатами, офіцерами, і ні жоден не сказав: « Треба тікати… треба все кинути…» Відповідь одна: « Якщо не ми, то хто… Якщо не зупинити там, то далі нас не буде…»

А звідси і проростає патріотизм до свого, до Вітчизни.

А Вітчизна — це не хтось і десь. Я — теж Вітчизна. Так би повинен мислити кожен.

Великий актор Богдан Ступка, взірець кращих особистостей української нації, визначив ще тоді, коли не знав, що нас чекає:

«Українському народу не потрібно співчуття – потрібні патріоти. Потрібен ти! За будь-яких обставин головне – залишатися людиною.»

Болить сусідній Донецьк, бо він зовсім поруч. І коли, з письменницьким вояжем я їздила туди, побачивши всі страхи обстрілів, це було перед Іловайськом, я їхала з біженцями і старалася переконати їх, що вони  українські громадяни, і перш ніж баламутити воду, яка тепер з кров’ю, треба ж було добре подумати. Багато хто, звісно вороже налаштований, і коли почули мою українську, були здивовані , звідки я тут серед них і навіщо? Я була там, щоб бачити на власні очі, щоб написати правду.

Нам не потрібні зайди і порадники, нам не потрібна брехлива допомога брата, вже тепер тричі проклятого. Донбас – це теж Україна, а значить ми без сусідів зможемо розібратися  в своїй хаті, бо Тарас Шевченко пророчо заповідав нам: «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля».

 Я знаю, точно, що є наш український Луганськ і Донецьк, бо бачила цих людей, бо чула їх щиру сповідь:

«Слава Вкраїні! Луганщині слава!
Їх не впізнати тепер в балаклавах,
Тільки в очницях колючих, свинцевих –
відблиски залпів з лісів придінцевих.
Слава героям! Вкраїночці слава!
Ми не безбатченки – є в нас держава…»

(поетеса з Луганська  Ганна  Гайворонська) написала так.

Але народ треба виховувати, як дитину з пелюшок, і пісні, і слову, і праці заради людей, для людей, для квіту нашої землі. Для того, щоб не перевівся рід наш, для того, що ми одна з найкрасивіших націй, для того, щоб такими як ми пишалися і брали приклад. Щоб ми задавали тон розвитку суспільства високодуховного і висококультурного. І хіба ми цього не варті?

Одна з найдревніших земних цивілізацій, яка повинна з чиєїсь  гидкої навали потонути, пропасти, щезнути? Я б не хотіла, щоб мою країну називали полігоном чи звалищем усього непотрібного, щоб перемелювали кістки братів і синів моїх заради насмішки, що ми сьогодні слабкі. Так, ми слабкі, бо не вберегли країну від президентів, яких нав’язували, оправдовували, обтрушували від бруду і називали поводирями.  Поводирі бувають двох видів одні ті, що ведуть, інші ті, що штовхають … Куди ми дійшли? Хтось у власне збагачення, хтось у  амбітні крісла, тільки десь там унизу був народ. Отой, що у.. 91 повірив у свою незалежність. Важкою ціною вона далася нам.

Але я, як представник творчої інтелігенції пам’ятаю, той ..93,..94, і ще ..99, коли зазвучало на всю силу українське слово по українському радіо, з екранів, того ж, українського телебачення: поетичне, прозове, пісенне. Я стояла біля витоків української пісні запорізького краю. Пам’ятаю, як підтримувала влада тодішні творчі концерти запорізьких майстрів, ні жодне свято не обходилося без представників вищого обласного ешелону влади. Зараз наші « Поетичні травні», започатковані ще Петром Павловичем Ребром у 60-х, проходять не помічено. А письменник – це ж рупор. А письменник – це той, що кличе і йде сам уперед.  Пам’ятаю, той час, коли наша Запорізька організація спілки письменників України була оточена увагою облдержадміністрації. Жодні збори спілчан не обходилися без присутності куратора з управління культури. Письменники безкоштовно оздоровлювалися у санаторіях, надавалися кошти на видання книг. При спілці існував  відділ організації і пропаганди,  який безпосередньо організовував виступи письменників у шкільних та вищих навчальних закладах, вів тісну співпрацю з профспілками заводів та організацій, переслідуючи одну єдину мету: вчити народ чути, мислити, любити, творити, а значить бути справжніми громадянами своєї держави. Хтось можливо заперечить мені, що це пережитки. Назвіть цей відділ як завгодно. Але мета одна: виховувати народ. А значить нести ідею нації, ідею відданності, патріотизму. Без якого нам не перемогти. Сьогодні ж, спілка письменників у Запоріжжі не має навіть свого приміщення. Нас виселяли, переселяли, нарешті, стоїмо на одній нозі, в прямому сенсі, у 10 М2. Де ні сісти, ні зібрати збори, ні зустрітися із молодими авторами. Хто сміливіший з нас той ще може сам пробитися на обласне телебачення чи у газету. І то скрізь безкоштовно. Інтелектуальний труд обезцінився. Письменники збирають копійки на хліб, але не плачуться, а далі творять світ високого і вічного, яке переживе і війни, і біди. « І на сторожі коло вас поставлю слово»,- сказав Тарас.

Пишу не заради констатації фактів, а заради повірте і великої роботи, від якої ніколи не відмовлялася. Мої пропозиції, можливо і не в повному обсязі звучали б ось так:  

• Запровадити слово письменника  зі сцен, культурних осередків, повірте, воно прикрасило б не одне свято;
• Давати дорогу пісні українського ґатунку;
• Доступність письменників до Всеукраїнських засобів масової інформації;
• Організація обміну письменницькою творчості між областями на широкий загал;
• Облаштування  майданчика «Слово письменника - слово вічне»;
• Включення письменників до книго друку передових видавництв;
• Організація мобільних груп для виступів у прифронтових зонах;
• Відкривати нові імена авторів. Особлива увага воїнам-поетам сьогодення;

І, навіть, у цей складний час, не стишувати хід молодіжних, дитячих, а можливо і дорослих конкурсних проектів « Я люблю Україну», у різноманітних жанрових виконаннях.

Інформаційний простір повинен бути настільки насичений озоном українського, щоб навіть у ві сні ми не змогли зрадити Україні.

Тільки у спільній роботі ми єдині, сильні і процвітаючі.

Запоріжжя – це Україна, а моє прифронтове Гуляйполе – тричі Україна. Слава Україні!